Джеймс і гігантський персик - Роальд Даль

Джеймс мало не розплакався. Тепер він їх ніколи вже не знайде — вони пропали назавжди, назавжди, назавжди!

Але куди ж вони всі поділися? Чому так квапливо заривалися під землю? Чого там шукали? Адже там нічого немає. Нічого, крім коріння старого персикового дерева… а ще цілої купи черв’яків, мокриць і різних комашок, що живуть у землі.

То що там казав той старий чоловічок?

«Хто стрінеться їм перший — жучок, комашка, тварина чи дерево, — тому й дістанеться вся потуга їхніх чарів!»

«Боженьку ж ти мій! — подумав Джеймс. — А що, як вони й справді зустрінуть там якогось черв’яка? Або мокрицю? Чи павука? А якщо вони залізуть у коріння персикового дерева?

— Ану, підіймайся, ледача тварюко! — пролунало раптом у Джеймсових вухах. Він звів угору очі і побачив над собою похмуру довжелезно-кістляву тітку Шпичку, що височіла над ним, люто зиркаючи крізь окуляри в металевій оправі. — Негайно вертайся й дорубай решту дров! — наказала вона.

Жирна й драглиста, мов медуза, тітка Шкварка вигулькнула з поза її спини, щоб глянути, що там діється. — А може, запхнемо його у відро й опустимо на ніч у криницю? — запропонувала вона. — Буде йому добра наука, щоб не байдикував тут цілими днями.

— Сильна думка, люба моя Шкварочко. Але спершу нехай дорубає всі дрова. Геть з моїх очей, негіднику, берися за роботу!

Бідолаха Джеймс повільно й засмучено підвівся з землі і почимчикував до високої купи дров. Ох, якби ж то він не послизнувся, не впав і не випустив з рук того коштовного мішечка!.. Усі надії на щасливе життя розвіялися, як дим. Сьогодні, завтра, післязавтра і післяпіслязавтра йому нема на що сподіватися, окрім покарань, болю і відчаю.

Він узяв сокиру і замахнувся, щоб далі рубати дрова, коли це за спиною в нього пролунав крик, який змусив його завмерти й озирнутися.

6

— Шкварко! Шкварко! Негайно біжи сюди й поглянь на це!

— На що?

— Там персик! — зарепетувала тітка Шпичка.

— Що там?

— Персик! Ось там, на найвищій гілці! Ти що, сліпа?

— Мабуть, ти обшиблася, люба Шпичечко. Це нікчемне дерево ще ніколи не вродило ані персика.

— А от тепер вродило, Шкварко! Сама подивися!

— Ти дражнишся зі мною, Шпичко. Мені через тебе аж слина потекла, а покласти в рот нічого. Та ж на цьому дереві навіть цвіту ніколи не бувало, не те що персиків. Де, кажеш, на найвищій гілці? Нічого я там не видю. Дуже смішно… Га-га… Ой, матінко! Та щоб мені крізь землю провалитися! Там справді персик!

— Великий і гарненький! — підтвердила тітка Шпичка.

— Красавчик, просто красавчик! — вигукнула тітка Шкварка.

Джеймс поволі відклав сокиру, обернувся й поглянув на двох жінок, що стояли під персиковим деревом.

Зараз щось станеться, подумав він. Ось-ось має статися щось дивовижне. Джеймс не мав зеленого поняття, що б то могло бути, але відчував до болю в кістках, що скоро щось станеться. Це просто відчувалося в повітрі… у раптовій тиші, що огорнула садочок…

Джеймс навшпиньки рушив до дерева. Тітки вже нічого не казали. Вони стояли, мовчки втупившись у персик. Панувала цілковита тиша, навіть вітерець не повівав, а з синього-синього неба на них світило палюче сонце.

— Він уже цілком дозрів, — порушила тишу тітка Шпичка.

— То, мо’, з’їмо його? — облизала жирні губи тітка Шкварка. — Поділимо на дві половинки. Гей, ти, Джеймсе! Хутко біжи сюди і лізь на дерево!

Джеймс підбіг ближче.

— Я хочу, щоб ти зірвав нам того персика з найвищої гілляки, — звеліла тітка Шкварка. — Бачиш його?

— Так, тітонько Шкварко, бачу!

— Але не смій відкусити й найменшого шматочка. Ми з тіткою Шпичкою розділимо його між собою на дві половинки. Ану, бігом! Лізь угору!

Джеймс почимчикував до стовбура.

— Стій! — раптом вигукнула тітка Шпичка. — Не рухайся! — Вона дивилася на гілки, широко роззявивши рота й вирячивши очі, мовби побачила там якусь примару. — Дивися! — крикнула вона. — Дивися, Шкварко, дивися!

— Що з тобою? — здивувалася тітка Шкварка.

— Він росте! — заволала тітка Шпичка. — Стає все більший і більший!

— Хто стає?

— Та персик, бовдурко!

— Жартуєш!

— То поглянь сама!

— Але ж, люба моя Шпичечко, це просто тупо. Це неможливо. Це… це… це… Ой, зачекай… Ні… Ні… не може бути… Ні… Так… Пресвяті небеса! Воно й справді росте!

— Він уже вдвічі більший! — зарепетувала тітка Шпичка.

— Цього не може бути!

— Вже є!

— Це якесь чудо!

— Дивися! Дивися, бодай тобі повилазило!

— Та ж дивлюся, не репетуй!

— Матінко ти ж моя рідненька! — волала тітка Шпичка. — Я бачу, як воно розбухає і пухне просто на моїх очах!

7

Дві жінки й маленький хлопчик завмерли під деревом, дивлячись на дивовижний плід. Джеймсове личко сяяло від збудження, а його великі очі світилися, мов дві зорі. Він ясно бачив, як персик роздувався просто на очах, неначе повітряна кулька.

За якихось півхвилини він уже був такий, як диня!

А ще за півхвилини став удвічі більший!

— Дивись, як він росте! — вигукнула тітка Шпичка.

— Коли ж він зупиниться? — заволала тітка Шкварка, розмахуючи жирними руками, і закружляла довкола, неначе в танці.

І ось персик зробився вже такий великий, що здавалося, ніби з вершка дерева звисає добрячий гарбуз.

— Відійди від стовбура, дурне хлопчисько! — зарепетувала тітка Шпичка. — Торкнешся до нього, і персик упаде! Він уже важить щонайменше з десять-п’ятнадцять кеге!

Гілка, з якої звисав персик, дедалі більше згиналася під його вагою.

— Назад! — крикнула тітка Шкварка. — Він падає! Гілка зараз трісне!

Однак гілка не тріскала. Вона просто схилялася ще нижче, а персик ставав дедалі важчий.

І не переставав рости.

За якусь хвилину цей велетенський плід став уже завбільшки й завтовшки, як сама тітка Шкварка, не поступаючись їй, мабуть, і своєю вагою.

— Він мусить нарешті зупинитися! — лементувала тітка Шпичка. — Так не може тривати вічно!

Але він не зупинявся.

Невдовзі він уже виріс до розмірів невеличкого автомобіля й опустився мало не до самої землі.

Обидві тітки стрибали довкола дерева, плескали в долоні і збуджено вигукували всілякі нісенітниці.

— Алилуя! — волала тітка Шпичка. — Що за персик! Що за персик!

— Фантастіко! — репетувала тітка Шкварка. — Повний капець! Оце персець! Шикарний ням-ням!

— Він і далі росте!

— Я бачу! Бачу!

А от Джеймса це все настільки приголомшило, що він просто стояв, дивився і бурмотів собі під ніс: