Джеймс і гігантський персик - Роальд Даль
Як їх ловлю, як їх гризу, які смачні вони…
(До речі, щупальці солить потрібно восени.)
На день народження своє я з’їла олів’є,
Тобто салат, де є шпинат і де мурашки є,
А ще смола, я не брешу, хай грім мене поб’є!
(Бо без смоли ніхто б не їв салату олів’є.)
Але до чого я веду? Мета моя яка?
Усе віддам, всі ті харчі, не затремтить рука,
Бо всі вони не варті геть і чверточки шматка
Цього розкішного на смак ПРЕДИВО ПЕРСИКА!
Усі були на сьомому небі від щастя. Сонечко яскраво сяяло в лагідному синьому небі, і все навкруги віяло спокоєм. Гігантський персик, що виблискував під сонцем, нагадував велетенський золотий м’яч, що плив собі кудись у сріблястому морі.
19
— Дивіться! — вигукнула Стоніжка, коли вони закінчили трапезу. — Погляньте на ту тонку кумедну чорну штучку, що пливе ген-ген у воді!
Усі озирнулися.
— Їх там дві, — сказала пані Павучиха.
— Та їх там повно! — уточнила Зозулька.
— Що це таке? — занепокоївся Черв’як.
— Мабуть, якісь риби, — припустив Старий-Зелений-Коник. — Може, вони хочуть з нами привітатися.
— Та це ж акули! — перелякався Черв’як. — Я можу закластися на що завгодно, що це акули, які хочуть нас зжерти!
— Що за дурниці! — заперечила Стоніжка, але її голос раптом затремтів, і вона перестала сміятися.
— Я впевнений, що це акули! — наполягав Черв’як. — Я просто знаю це!
І це, чесно кажучи, зрозуміли вже всі, але їм було надто страшно у цьому зізнатися.
На якусь мить запала тиша. Усі стурбовано поглядали на акул, що поволі кружляли довкола персика.
— Навіть якщо це й справді акули, — проказала Стоніжка, — нам нічого не загрожує, доки ми тут нагорі.
Та не встигла вона цього договорити, як один з тих чорних і тонких акулячих плавців раптово розвернувся й помчав, розрізаючи воду, прямісінько на персик. Тоді акула зупинилася й поглянула вгору своїми маленькими зловісними очицями.
— Геть! — зарепетували всі. — Забирайся геть, потворо!
Поволі й ліниво акула роззявила свою пащеку (якою легко могла проковтнути дитячий візочок) і накинулася на персик.
Усі нажахано вирячили очі.
І ось, наче за помахом вожака, решта акул підпливли до персика, оточили його колом і почали оскаженіло атакувати. Їх було десь двадцять чи тридцять, і всі вони стрибали, кидалися й батожили хвостами воду, що пінилася й вирувала.
Зверху на персику зчинилася паніка.
— Ой, нам тепер усім кінець! — бідкалася пані Павучиха, заламуючи ноги. — Вони зжеруть цілий персик, а коли нам не буде вже на чому стояти, вони візьмуться за нас!
— Це правда! — волала Зозулька. — Нас уже ніхто не врятує!
— Ох, я не хочу, щоб мене з’їли! — лементував Черв’як. — Але ж вони почнуть саме з мене, бо я товстий, соковитий і не маю кісток!
— Невже ми нічого не можемо вдіяти? — з надією звернулася до Джеймса Зозулька. — Я певна, що ти щось придумаєш.
Усі раптом подивилися на Джеймса.
— Думай! — благала його пані Павучиха. — Думай, Джеймсе, думай!
— Швидше! — наполягала Стоніжка. — Джеймсе, швиденько! Ми мусимо щось зробити.
Усі погляди були звернені на Джеймса, і в них був і страх, і розпач і відчайдушна надія.
20
— Є одна річ, яку ми, здається, можемо випробувати, — поволі вимовив Джеймс Генрі Троттер. — Я не знаю, чи це спрацює…
— Кажи вже! — вигукнув Черв’як. — Швидше кажи!
— Ми виконаємо все, що ти накажеш! — пообіцяла Стоніжка. — Тільки мерщій, мерщій, мерщій!
— Та вгамуйтеся, дайте хлопцеві сказати! — гаркнула Зозулька. — Ану-ну, Джеймсе…
Усі поставали довкола нього. На хвильку запала тиша.
— Ну ж бо! — знову заволали вони. — Ну ж бо!
Вони чекали відповіді, а тим часом було чути, як люто борсаються у воді акули. Від цього легко було збожеволіти.
— Ану, Джеймсе, — не вгавала Зозулька.
— Я… я… я боюся, що з цього нічого не вийде, — забурмотів Джеймс, хитаючи головою. — Мені страшенно прикро. Я забув. Адже ми не маємо мотузки. А нам для цього потрібна довга-предовга мотузка.
— А яка саме? — миттєво спитав Старий-Зелений-Коник.
— Та будь-яка, аби тільки була довга й міцна.
— Любий мій хлопче, та це ж саме те, що в нас є! Ще й скільки завгодно!
— Як це? Звідки?
— У Шовкопряда! — вигукнув Старий-Зелений-Коник. — Ти що, не бачив Шовкопряда? Він же й досі там унизу! Він зовсім не рухається! Цілісінькими днями лежить собі і спить, але ми зараз його розбудимо і змусимо прясти!
— А про мене що, забули? — втрутилася пані Павучиха. — Я можу прясти не згірше за будь-якого Шовкопряда. Крім того, я можу виплітати візерунки.
— І багато ви зможете напрясти? — поцікавився Джеймс.
— Та скільки завгодно.
— А швидко?
— Звичайно! Авжеж!
— І ця мотузка буде міцна?
— Найміцніша в світі! Завтовшки як твій палець! Але для чого? Що ти надумав зробити?
— Я хочу витягти персик з води! — рішуче відповів Джеймс.
— Та ти здурів! — крикнув Черв’як.
— Іншого виходу немає.
— Цей хлопчина, на жаль, збожеволів!
— Він жартує!
— Ну-ну, Джеймсе, — лагідно мовила Зозулька. — І як же ти гадаєш його витягати?
— Мабуть, гачками з неба, — почала глузувати Стоніжка.
— Чайками, — спокійно відповів Джеймс. — Та ж тут їх повно. Самі погляньте!
Усі задерли голови й побачили над собою безліч чайок, що кружляли в небі.
— Я думаю взяти довгу шовкову мотузку, — пояснив Джеймс, — зробити зашморг і закинути його на шию однієї з тих чайок. А другий кінець мотузки я прив’яжу до персикового хвостика. — Він показав на хвостик, що стирчав з персика, наче товста коротка щогла посеред палуби корабля.
— Потім я зроблю те саме з другою чайкою, тоді з третьою і так далі…
— Якась дурня! — зарепетували всі.
— Абсурд!
— Нісенітниця!
— Маразм!
— Божевілля!
А Старий-Зелений-Коник сказав:
— Хіба зможуть кілька чайок підняти в повітря таку велетенську річ разом з усіма нами? Для цього потрібно сотні… тисячі чайок…
— Тут чайок не бракує, — відповів на це Джеймс. — Самі подивіться. Можливо, нам вистачить чотириста чайок, а може, п’ятсот, шістсот… чи навіть тисячу… важко сказати… але я прив’язуватиму їх до хвостика, аж доки вони витягнуть персик. Рано чи пізно вони його витягнуть. Це як з повітряними кульками. Дайте комусь потримати достатньо велику кількість кульок, тобто справді достатньо велику, і він злетить у повітря. А чайки набагато сильніші за повітряні кульки. Тільки б нам вистачило часу. Щоб тільки ці жахнючі акули не встигли нас утопити…
— Та в тебе просто в голові замакітрилося! —
