Мартів хліб - Яан Крос
— Адже так, га?
— Авжеж, авжеж, — охоче згоджується майстер Йоган і навіть люб’язно підспівує Юргенові:
— Бо-я-тись ні-чо-го хво-роб!— А далі отак, — не вгаває Юрген і голосно співає:
— Ні про-кля-ту-що-ї чу-ми! Ні не-жи-ті — дих-пе-ре-йми-и!..І майстер Йоган поважно басить:
— Ні не-жи-ті дих-пе-рей-ми-и!..Але в ту мить, коли майстер проспівав «не-жи-ті-дих-пе-ре-й…» і почав тягти «ми-и», він заплющується й роззявляє рота — ніби хоче закричати, але вичікує, поки йому дозволять. Він закидає голову — мабуть, дістає дозвіл і закінчує, але не «ми-и», а зовсім інше — «аааа-аа-апчхххи!»
АПЧХХХХИ!
Так, що красиві у вранішньому сонці піщаного кольору білі і ясно-сірі шерехаті мури відлунюють: аа-аа-аа! Так, що жовте й іржаво-червоне листя перелітає через гребені дахів — пчхи-ии! — і кружеляє навколо зелених — мідних — і сірих — свинцевих веж. Од такого чхання перехожі сахаються вбік і гомонять:
— Ой-ой-ой-ой! І майстер Йоган десь підхопив нежить!
Але майстер витирає носа тильним боком руки, бо в нього й справді жахливий нежить (а носовиками навіть аптекарі стали користуватися лише через століття), і обертається до Юргена з вельми кислою міною:
— Годі! Став чіп!
Юрген уже за мить до цього передчував: тут ніби щось пішло навперекіс, але не може збагнути, що саме. І все-таки з переляку прикушує язика. Так вони й простують через ранкове місто. Повз високі стіни, вузькі вікна, дугасті, як брови, двері, вапнякові сходи і візерунчасті герби. Над шпилями церков — синя безодня неба. Внизу, в радісних ранкових калюжах — серед кінського гною, бруківки й сміття, — сині клаптики неба.
А ранок такий чудовий і ясний, що в Марта виникає непоборна спокуса, страшенна спокуса взнати, витримає майстер чи ні, якщо проспівати популярну пісеньку про їхні ліки до кінця… І він починає мугикати:
— Не-си зі сріб-лом га-ма-нець! І уся хво-рість — на-ні-вець!І тому, що у відповідь на ці сумнівні рядки майстер лише гучно шморгає носом, Марта вже ніщо не тривожить, і він виводить на повний голос:
— Бо лі-кн силь-ні та-кі в нас, — мов лаз-ня ті-лу по-всяк-час!А втім, про їхні ліки — ядучі й гіркі, смердючі й нудотні, слизясті й терпкі, що аж у роті дерев’яніє, — Март міг би дещо розповісти. Навіть більше, ніж усі хворі, виліковані майстром Йоганом. Бо хоч і випало вживати чимало ліків, вони ковтали щось одне, друге чи третє, а Март чисто з цікавості бог тому свідок! — лизькав усі ці ящерині язички, порох мумії і навіть перепалений собачий кал. Хоча тільки ледь-ледь-ледь крапелиночку. Які ж вони на смак? І тому він з такою втіхою горлає:
— Ко-ли ж по-зба-ви-шся хво-роб, по-ве-се-лі-ша-є твій крок. І в нас о-три-ма-єш зав-жди во-ду тро-ян-до-ву й меди…Зачувши останні рядки, майстер Йоган ступає особливо твердо. Очевидячки, своєю ходою хоче ствердити: все, про що співається в пісні, — свята правда. До речі, проти того, що в ній, приміром, говориться про дзвінкі монети, жодна душа аніскілечки не перечитиме. Адже сказано нелукаво й прямо — несіть таляри в нашу калитку! За гроші все буде сповнено чесно й без зволікань, тобто приготовано ліки й таке інше. Але співати далі Мартові вже не можна, бо вони прибули. Впевнено ступає майстер Йоган на чисто заметені східці будинку радника, який мешкає на вулиці Мюйрівахе, і пані Калле власного персоною зустрічає його.
Це дебела дама з вельми поважним лицем, а як прямо сказати — стара відьма зі злющими-презлющими очицями. На ній ошатна сукня з оксамиту й кілька фунтів[8] срібла на шиї та зап’ястях, а на пальцях навіть золото (бо до наказу, котрий покладе край пишноті навіть радниць, мине ще — о-го-го! — майже сотня літ).
Майстер Йоган, уклоняючись господині, згинається такою дугою, що Мартові за його спиною нічого дотримувати звичаю, а пані лише киває— більше підборіддям, ніж головою — і сповіщає:
— Ні, здоров’я радника зовсім не поліпшується. Болить живіт, крижі ломить, все тіло ниє. — А про те, що жовч ударила радникові в голову і він жбурляє свічники й тарілки в домочадців, — анітелень.
Вони мерщій заходять у дім, і майстер шапкує вже перед радником — знову так догідливо, що Март не вклоняється зовсім. Радник у тонкій лляній сорочці лежить у просторій світлиці на чудовому ліжку з дашком саме під пахвою у дубових внутрішніх сходів. Радникове лице понуре, вуса сивуваті, настовбурчено-їжакуваті, він майже не помічає поклону майстра Йогана.
— Так-так-так! У мене кольки в животі. Наче грозові хмари клубочаться навколо пупа. Крижі судомить. А на поперек буцімто висипали візок жару з кузні й раз по раз хтось звідти висмикує розпечені залізні прути. Все тіло ниє, мов я не дев’ятнадцять років таллінський радник, а торба, в якій зашумували козячі бібки. Отож я хочу, щоб ти за цими ознаками сказав, яка в мене недуга.
Звичайно, адже для цього майстер Йоган сюди й
