Надєжда i Амундсен - Йожа Коцун

Капітан палив люльку і дуже уважно слухав.

– Вам пощастило, – сказав Вiн – Ви опинилися саме там, де потрiбно! За моїми підрахунками, через чотири доби ми досягнемо берегів Антарктиди!

– Ура-а-а-а-а-а-а-а-а!!! – заверещали мандрiвники…

На другий день в Надєжди розпочалася морська хвороба. Нещасна свинка тихенько страждала, а Капiтан з Амундсеном рибалили. На третiй день було те ж саме. А на четвертий вони причалили до Антарктиди.

– Бувайте! – сказав Капiтан – Вдалої подорожі до Південного полюса!

– А як же Ви? – запитали мандрiвники.

– За мене не переймайтеся. Мені до дому лишилося зовсім трохи.

Надєжда i Амундсен помахали Капітану лапками і коли його човен зник із поля зору, вирушили в дорогу.

Йшли вони день, два, три, а на четвертий досягли Південного полюса. Там не було нічого, крім неба і нескінченної крижаної пустелі. I було так морозно, що в Надєжди соплі перетворилися на довгі, зеленi бурульки, звисаючi з рильця, наче iкла.

– Ми досягли мети!!! – урочисто промовив Амундсен.

Надєжда трохи iнакше собi уявляла це мiсце (напевно, більш привабливим), але нiчого не сказала цуцику, бо той радiсно стрибав i горлопанив.

«Ура-а-а! Ура-а-а! Ура-а-а!»,

то й вона собi також почала стрибати i тоненько так верещати:

«Ура-а-а! Ура-а-а!»,

але спіткнулася i…

А-а-а-а-а-а А-а-а-а-а Бу-ф-ф-ф-ф!!!

З усієї сили гепнулася п’ятачком об щось тверде і холодне.

– Як ти? – запитав цуцик.

– Тут щось є, – вiдповiла свинка.

I вони почали худко розгрібати сніг.

Шух-шух, Шух-шух, Шух-шух…

Під снігом виявився величезний іржавий люк. Мандрiвники підняли йогоi-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i i побачили вузьку, глибоку, темну шахту з залізною драбиною! Не вагаючись, вони полiзли вниз. День лізуть у темряві, другий… і чим нижче вони опускаються, тим стає все тепліше і тепліше. А на третій день скінчилися сходинки у драбини…

– Ти що-небудь бачиш? – запитав Амундсен.

– Ні, а ти? – запитала Надєжда.

– І я ні, – вiдповiв Амундсен.

– Hande hoch! Хто тут? – пролунало з темряви.

– Надєжда i Амундсен! – вiдповiли мандрiвники – А хто ти?

– Я Отто Хайнц фон Хаарнагель, останнiй мешканець підземного міста, – вiдповiв голос із темряви.

А потiм щось клацнуло, ось так: КЛАЦ! КЛАЦ! КЛАЦ! I з’явилося надзвичайно яскраве, сліпуче світло. У цьому свiтлi Надєжда побачила худорлявого, невеличкого чоловiчка в окулярах. Важко сказати, але напевно чоловiчку було рокiв зi 100 (сто) не менше!!!!!

– Що Ви тут робите? – мружачись, запитала свинка.

– Чекаю на вас, – вiдповiв чоловiчок.

I Отто Хайнц фон Хаарнагель розповів мандрiвникам свою історію. Дуже давно вiн був маленьким хлопчиком i жив з батьками у мiстi Мёнхенгладбах. Його батько був видатним iнженером. Одного разу батьковi запропонували прийняти участь у будiвництвi підземного міста в Антарктиді. Німецькі мандрівники виявили під величезною товщею льоду на Південному полюсi велетенськi печери довжиною більш нiж 50 кілометрів !!! з теплими термальними підземними озерами, водоспадами і річками, в яких плавали риби без очей. Тато вирішив взяти на будiвництво Отто зі собою. П’ять років найкращі науковцi та інженери Німеччині будували підземне місто. Вони спорудили:

· атомну електростанцію;

· штучне сонце;

· теплиці;

· порт;

· дороги;

· мости;

· 9D кінотеатр;

· гідропарк;

· завод дитячих iграшок

· i багато, багато iншого…

Мiсто було готове!!! Не вистачало лише мешканцiв. Вченi сiли у порту i почали чекати на пiдводнi човни з мешканцями. Але вони все не припливали і не припливали. Вчені чекали рік, два, три… У місті почали селитися тюлені i пінгвіни, а вчені потрохи стали вмирати від старості. І от одного разу у пiдземному мiстi з людей лишився лише один Отто Хайнц фон Хаарнагель (бо він був наймолодшим).

– Але тепер, коли Ви нарештi прийшли, – скінчив свою розповiдь старенький чоловiчок, – я можу пiти додому. Не буду затримуватися тут жодної хвилини! Піду просто зараз! Я так скучив за мамою. Не бачив її 90 років! Менi дуже не вистачало весь цей час маминих млинців із суничним варенням. А ще я хочу погасати у футбол із сусiдськими хлопцями. Як Ви гадаєте, вони вже скінчили школу? Менi так ще багато треба зробити…

I Отто Хайнц фон Хаарнагель почав підійматися залізною драбиною до гори.

– ПРО-ЩА-ВАЙТЕ !!! – гукнув вiн мандрiвникам, зникаючи у темряві шахти.

Вiн пішов трохи іншим маршрутом і вже через двi доби досяг берега. Там Отто Хайнц фон Хаарнагель зустрів Капітана гребного човна, який допоміг йому дістатися додому. Під час мандрівки вони розповідали одне одному історії. Одна з історій, що розповiв Капітан, була про про свинку i цуценя… Але повернімося до печери.

Надєжда i Амундсен пiшли невеличким тунелем i вийшли до гарного сяючого пiдземного мiста. I коли Вони його побачили то одночасно сказали:

«О-о-о-о-о!!!» i «А-а-а-а-а!!!».

Сяюче мiсто так їм сподобалося, що вони вирішили у ньому залишитись.

Цуцик почав із пiнгвiнами рибалити у рiчцi безоких риб, а свинка вирощувати у теплицi бурячки, кукурудзу і капусту, а у вiлний час вони разом ходили до гідропарку i у 9D кінотеатр…

Ось так найчастіше i закінчуються усi цiкавi пригоди. Звичайно, ми не можемо бути впевнені, що все скінчилося саме так. То лише припущення Отто Хайнц фон Хаарнагеля. Але як вiн розповів моєму дідові, а той моєму батькові, а батько мені, то я так Вам і переповiв, слово в слово.

Кiнець.

Щира подяка Ірині Федун за неоціненну допомогу у пошуку i виправленні помилок, а також Василю Чернецькому за остаточне, технiчне редагування тексту.