Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна

Коли я наблизилася настільки, що почала вже відчувати пекучий дух, який виривався з Драконових пащек, прихвосні метушливо повтягували голови у плечі й… прилипли ялинкою по боках драконового хвоста. Той відразу прибрав поважного вигляду.

Дракон повільно сперся лапами на подушки, підняв ліву голову й запитально глянув на мене. Я подумала: якщо негайно не зомлію, то, певно, ніколи в житті більше нічого не боятимусь. Нестерпний погляд пронизував наскрізь, луска на Драконі здіймалася в такт його подиху, величезна пазуряста лапа з кутим перснем на одному з пальців ворухнулася… Усе це виростало переді мною та викликало жах.

— Боротимемося чи так визнаєш поразку? — діловим тоном поцікавилася ліва голова й раптом потяглася до великих окулярів, що лежали біля подушки. Вона підхопила їх жалом, спритно начепила й далі діловито продовжила: — Попереджаємо відразу, що тебе не їстимемо, як не проси. У нас дієта й духовне відродження. Якщо хочеш, згодуємо тебе чудовиську морському, воно в нас за поїдання гостей відповідальне… Все по справедливості. І традицій дотримуємося — лицарів, які зважились кинути нам виклик, усіх чисто поїдено. І самі при цьому не збиваємося зі шляху істинного.

Я, ошелешена, й слова не могла промовити. За мене це зробив один із прихвоснів. Він від’єднався від хвоста, жваво підбіг до лівої голови й швидко ворушачи пащекою повідомив щось незрозумілою мені тарабарською мовою.

— Що?! Не лицар?! Не камікадзе? Ангеліна? — зачудувалася голова та смачно втягла в себе повітря. Ніздрі в неї при цьому активно ворушилися, мов губи у верблюда, коли той щось жує. — Брехня! — прорекла голова по секундній паузі. — Звичайна дівчинка з реального світу. Мого носа ніхто не одурить…

І тут у розмову втрутилась права голова Дракона, яка негайно підскочила з подушок.

— Проста дівчинка?! — радісно закричала вона. — От здорово! Хоч побалакаємо! Бо мені всі ці лицарі-самураї-камікадзе вже поперек горлянки стали!

Ліва голова з докором глянула на праву.

— У переносному значенні, звісно, — виправилась та. — Просто розумієте, — взялася вона пояснювати, — в нашому світі недавно стало модно виявитися жертвою Дракона. Усілякі лицарі, щоб прославити свій рід і навіки залишитися в пам’яті людській, ідуть до нас і вимагають, щоб ми їх з’їли. Бажано як можна безболісніше. Викликати нас на двобій вони, бачте, бояться, але прославитися бажають. Щоб ви тільки знали, як вони всі нам набридли!!!

— То не пускайте їх, — завдяки очевидній привітності правої голови я трохи відійшла від шоку й, загалом, навіть могла вже спокійно спілкуватися з Драконом.

— Легко сказати «не пускайте»! — зітхнула права. — У кожного свої завдання в цьому світі. У нас — працювати Драконом, пожирати самовпевнених лицарів, викрадати красунь і скарби охороняти. Так замоталися — й не сказати!

— Між іншим, у всьому цивілізованому світі на будь-якій роботі відпустка повинна бути, — спробувала я похизуватися ерудицією.

— Яка мудра дівчинка! — ліва голова неймовірно пожвавилася. — Але ж і правда! Триста років працюємо, працюємо… Мінімум, на двадцять п’ять років відпустки вже напрацювали. Як би все це оформити правильно?

— Відставити балаканину! — раптом гаркнула середня голова, яка досі мирно дрімала. Найменший із прихвоснів швидко відповзав від її вуха. — Мені щойно доповіли обстановку! Там, за бортом, високосний рік. Ця істота — представник красунь. Будьте пильні та обережні!

Ліва й права голови негайно витяглися, немов за командою.

— Кажи, за чим прийшла?! — грізно запитала центральна голова.

— Нікуди я не йшла, — я так образилася, що навіть не розгубилась. — Ви мене на співбесіду викликали, мене сюди привели — самі й вирішуйте навіщо…

— Бачили таке?! — оглянулася на решту своїх голів центральна. — Ворог теоретично підкований і над міру меткий! Як завжди, клопоту з цими Царівнами буде…

— Ваше Головноголівство, дозвольте звернутися? — хором поцікавилися крайні голови. — У наших рядах зародилася думка, що це не ворог. Може, це все-таки гостя?

— Ото ще! Подумайте тільки, як багато в нас неприємностей через неї! У фіналі конкурсу скільки? — під грізним запитливим поглядом один із прихвоснів щось запищав. — Аж шість учасниць! П’ять із них — програють. І всі вони до єдиної припруться до нашого замку! Причому не поодинці, а разом із товстими няньками, в’їдливими слугами та іншим шкідливим для шлунка контингентом. На додачу, ми зобов’язані будемо їх з’їсти! Розумієте? Доведеться знову платити чудовиську морському за підмогу. Так не довго й збанкрутіти! Он скільки проблем через цих красунь! І ви пропонуєте терпіти тут це дівчисько?!

— Ви так кажете, начебто ми хочемо бути з’їденими, — я зрозуміла, що настав час діяти. — Слухайте-но, ви не хочете їсти нас, ми — не хочемо бути з’їденими. У нас спільна мета! Давайте… Давайте… — я ніяк не могла сформулювати пропозицію. — Ну, загалом, давайте ви всіх п’ятьох, які не перемогли в конкурсі, відпустите на волю… — нарешті вилетіло з мене.

Дракон надовго замислився. Я завмерла, боячись поворухнутися. Крайні голови про щось просили середню, і я ладна була їх розцілувати.

— Пропозиція про союз зваблива, — важко прорекла нарешті середня голова. — Але прийняти її ми не можемо. Традиція є традиція. Обставини не дозволяють нам порушувати її. Фіналістки, які програли, повинні бути з’їдені. Питання лише в черговості. Опиши-но мені зовнішність і вдачі своїх супутниць. Які гірші — тих треба їсти в першу чергу, поки остаточно не зіпсувалися…

— Стривайте! — я ніяк не могла повірити, що ситуація, котра спочатку так добре складалася, матиме настільки сумний фінал. — Ви, мабуть, не зрозуміли! Вам не доведеться їсти їх! І витрачати власні кошти на послуги морського чудовиська теж не доведеться! Ми можемо домовитися! Допоможіть нам втекти. Таємно! Ніхто й не довідається.