Маленька принцеса - Френсіс Ходжсон Бернетт

Ерменґарда із похмурою зацікавленістю оглядала горище.

— Саро, — спитала вона, — думаєш, ти зможеш тут жити?

Сара озирнулася.

— Якщо уявлятиму, що тут усе зовсім по-іншому, то зможу, — відповіла вона. — Або якщо вдаватиму, що це місце з якоїсь історії.

Дівчинка говорила повільно. Її уява нарешті почала оживати. Відколи трапилося нещастя, Сара перестала фантазувати. Вона почувалася ніби в страшному сні — на уяву не вистачало сил.

— Іншим людям доводилося жити й у значно гірших місцях. Згадай хоча б графа Монте-Крісто, який мучився у підземеллях замку Іф. Або в’язнів Бастилії!

— Бастилії, — майже прошепотіла Ерменґарда. Вона дивилась на подругу, підпадаючи під чарівливий вплив її фантазії. Ерменґарда пам’ятала, як Сара розповідала їй про Французьку революцію так натхненно і полум’яно, що забути було неможливо. Так розказувати вміла лише вона.

— Добре, — мовила вона, — думаю, треба уявляти все саме так. Я — в’язень у Бастилії. Я провела тут уже багато-багато років. Усі забули про мене. Міс Мінчін — наглядач, а Беккі, — очі оповідачки засвітилися від раптової знахідки, — а Беккі сидить у сусідній камері.

Вона повернулась до Ерменґарди, і цю в мить виглядала точнісінько як колишня Сара.

— Я буду вдавати, що це справді так, — сказала вона. — І це мені допомагатиме.

Ерменґарда аж тремтіла від захвату.

— А ти мені про це розкажеш? Можна, я буду сюди тихенько приходити ночами, коли всі поснуть, і слухати, що ти робила вдень? Тоді мені здаватиметься, що ми стали найкращими подругами, навіть більше, ніж раніше.

— Так, — відповіла Сара, киваючи. — Біди випробовують людей. Лихо, яке сталося зі мною, випробувало тебе і довело, наскільки ти хороша.

Розділ 9

Мельхиседек

Третьою серед тих, хто підтримував Сару в її скрутному становищі, була Лотті. Ще надто маленька, вона не знала, що таке випробування, тож неабияк дивувалася змінам, які бачила в житті своєї юної названої мами. Лотті чула плітки про дивні речі, які сталися з Сарою, але ніяк не могла збагнути, чому ж та виглядає тепер зовсім по-іншому — вдягається у стару чорну сукню і приходить до класної кімнати тільки щоб навчати інших, замість того щоб сидіти на чільному місці й учитися самій. Маленькі вихованки пансіону довго перешіптувались, коли з’ясувалося, що Сара більше не живе в розкішних кімнатах, де так довго сиділа у пошані Емілі. Лотті нічого не розуміла, а Сара відбувалася короткими невиразними відповідями. Коли тобі лише сім років, дуже важко самотужки докопатися до суті таємниць.

— Ти тепер дуже бідна, Саро? — довірливо запитала вона першого дня, коли її подрузі доручили вести заняття з французької для менших учениць. — Така бідна, як жебрачка?

Лотті вклала свою пухкеньку долоньку в худеньку долоню Сари й дивилась на неї широкими, сповненими сліз очима:

— Я не хочу, щоб ти була бідна, як жебрачка.

Помітивши, що мала ось-ось розплачеться, Сара мерщій заходилась утішати її.

— Жебраки не мають даху над головою, — мужньо мовила вона. — А в мене є де жити.

— І де ти тепер живеш? — допитувалася Лотті. — У твоїй кімнаті спить новенька, й там тепер не так гарно, як раніше.

— Я живу в іншій кімнаті, — сказала Сара.

— А вона гарна? — не вгавала Лотті. — Я хочу піти й подивитись на неї.

— Ми не повинні розмовляти, — відповіла Сара. — За нами спостерігає міс Мінчін. Вона розсердиться на мене, якщо я дозволятиму тобі шепотітись.

Сара вже зрозуміла, що на неї покладають відповідальність за все, що чинять її підопічні. Якщо дівчатка були неуважні, розмовляли або ж ніяк не могли вгамуватися, карали саму Сару.

Однак Лотті була затятою дівчинкою, тож вирішила: якщо Сара не бажає розповідати їй, де вона тепер живе, вона дізнається це в інший спосіб. Вдаючи, що бавиться зі своїми маленькими подругами, вона крутилася біля старших дівчат, прислухаючись, про що ті пліткують. Зібравши докупи які-не-які зауваги, що їх вони, самі того не відаючи, виповідали, одного пізнього вечора дівчинка подалась у розвідку. Вона піднялася сходами, про існування яких раніше навіть не здогадувалась, аж доки не дісталась до дверей, що вели на горище. Там побачила ще двоє дверей поряд. Відчинивши одні з них, Лотті застала там свою обожнювану Сару, що залізла на старий стіл і дивилась у вікно.

— Саро! — вражено вигукнула вона. — Мамусю Саро!

Її приголомшило те, яким порожнім і потворним виглядало горище. Воно було геть відірване від решти світу. Лотті здалося, ніби її коротеньким ніжкам довелось подолати сотні сходинок, перш ніж дістатися сюди.

Сара повернулася на голос. Настала її черга налякатися. Що зараз станеться? Якщо Лотті почне плакати і хтось почує це, вони обидві пропали. Сара зістрибнула зі свого стола й підбігла до дитини.

— Тільки не плач. Не треба шуміти! — благала вона. — Мене вилають, якщо ти це зробиш. Мене весь час лають. А тут… Тут не так уже й погано, Лотті.

— Правда? — недовірливо зітхнула мала й озирнулася довкола себе, закусивши губу. Звісно, вона могла розплакатись, та любов до своєї названої матері давала сили, щоб тримати себе в руках заради неї. Зрештою, Лотті подумала, що будь-яке місце, де живе Сара, може справді виявитися гарним. — А чому, Саро? — запитала дівчинка майже пошепки.

Сара обійми обняла її і спробувала засміятись. Тепло цього дитячого тільця заспокоювало. Сьогодні Сарі випав дуже важкий день, і сльози пекли очі.

— Ну, звідси видно багато такого, що внизу ніколи не побачиш, — мовила вона.

— А що це? — випитувала Лотті з цікавістю, яку Сара завжди вміла розбурхати навіть у старших дівчаток.

— Тут є димарі — близько-близько. З них клубочиться кілечками й хмарками дим, щоб потім здійнятись у небо. А ще повсюди стрибають горобці, перебалакуючись між собою, точнісінько як люди. Довкола є багато інших вікон, і з них у будь-яку мить може визирнути чиясь голова, — і тоді можна вгадувати, хто ж це виглядає. Тут, на горищі, здається, що ти високо-високо — ніби в іншому світі.

— А можна, я теж подивлюся! — вигукнула Лотті. — Підніми мене!

Сара підняла її, вони обоє стали на старий стіл, потягнулись до віконця в даху й визирнули з нього.

Той, хто ніколи цього не робив, не зрозуміє, який інший світ постав перед дівчатками. По обидва боки вкритий черепицею дах спускався до дощових ринв. Горобці почувались тут як удома — цвірінькали і стрибали без жодного страху. Двійко горобчиків на найближчому димарі заходилися люто чубитись, доки один не зігнав іншого. Вікно