Міо, мій Міо - Астрід Ліндгрен

— Або ще можу замкнути їх до вежі, нехай там помруть з голоду, — повів він далі. — В мене є багато птахів і багато служників. Мабуть, я таки замкну їх до вежі, нехай помруть там з голоду.

Розмірковуючи так, він пройшовся покоєм з кутка в куток, і кожна думка, яка зринала у нього в голові, ще дужче насичувала повітря злом.

— У моєму замку з голоду помирають за одну ніч, — сказав він. — Така довга тут ніч і такий великий голод, що за одну-однісіньку ніч помирає кожен.

Лицар Като зупинився переді мною, поклав мені на плече залізного пазура й повів далі:

— Я тебе добре знаю, королевичу Міо. Я знав, що ти приїхав, тільки-но побачив твого білого коня. Я тут чекав на тебе. І ти прийшов. Ти сподівався, що це буде ніч боротьби.

Він нахилився й просичав мені просто до вуха:

— Ти сподівався, що це буде ніч боротьби, але ти помилився, королевичу Міо. Це ніч голоду. А коли вона скінчиться, в моїй вежі лежатиме лише кілька білих кісток. Це буде все, що залишиться від королевича Міо та його зброєносця.

Він постукав залізним пазуром по великому кам’яному столі, що стояв посеред покою, і відразу з’явився новий гурт вивідувачів.

— Замкніть їх у вежу, — мовив він, показуючи на нас залізним пазуром. — Замкніть їх у вежу на сім замків і поставте сімох вартових перед дверима. А ще сімдесят вивідувачів нехай вартують у всіх залах, у всіх коридорах і на всіх сходах між моїм покоєм і вежею.

Він сів до столу й повів далі:

— Я хочу спокійно сидіти тут, кувати лихо, і нехай мене не турбує ніякий королевич Міо. Коли скінчиться ніч, я піду до вежі поглянути на білі кістки. Прощавай, королевичу Міо! Хай тобі добре спиться в моїй вежі голоду!

Вивідувачі потягли мене з Юм-Юмом через цілий замок до вежі, де ми мали померти. І скрізь, у всіх залах і коридорах, уже була виставлена варта, що мала охороняти шлях між вежею і покоєм лицаря Като. Невже він так боїться мене, що виставив таку сторожу? Невже боїться мене без меча, за сімома замками і з сімома вартовими перед дверима?

Поки ми йшли до своєї в’язниці, вивідувачі міцно тримали нас за руки. Ми довго, дуже довго добиралися до неї через великий темний замок. В одному місці ми проходили повз вікно галереї, з якого можна було виглянути на подвір’я. Посеред нього стояв прикований до стовпа кінь. Він був чорної масті, і біля нього стояло чорне лошатко. В мене тьохнуло серце, коли я побачив коня. Бо я згадав про Міраміса, якого вже ніколи не побачу. Цікаво, що з ним сталося, може, він теж уже мертвий? Але вивідувач шарпнув мене за руку й потяг далі. Більше я не думав про Міраміса.

Ми прийшли до вежі, де мали перебути свою останню ніч. Відчинилися важкі залізні двері, і нас загнали всередину. Потім двері зачинилися за нами, і ми почули, як вивідувачі сім разів обернули ключа. Ми з Юм-Юмом залишилися самі у своїй в’язниці.

То було кругле приміщення з товстими кам’яними стінами. В ньому було віконце, заґратоване залізними штабами, і крізь нього ми чули квиління зачарованих птахів, що літали над Мертвим Озером.

Ми вмостилися на кам’яній долівці, малі й налякані. Ми ж бо знали, що маємо померти, поки скінчиться ця ніч.

— Якби смерть не була така страшна, — сказав Юм-Юм. — Якби смерть не була така страшнюща, а ми не були такі малі й самітні!

Ми трималися за руки. Міцно трималися за руки, сидячи на голій кам’яній долівці. Нам уже почав дошкуляти голод, та ще й не схожий ні на який інший голод. Він давив нас, висмоктував із нас усю силу і кров, нам хотілося лягти, заснути і більше ніколи не прокидатися. Але нам не можна було спати, ще не можна. Ми вирішили відганяти від себе сон, скільки здужаємо. Тому, чекаючи смерті, почали говорити про Країну Далеку.

Я згадав свого тата-короля, і на очі мені навернулися сльози. Та від голоду я був такий кволий, що сльози тільки тихенько спливали по моїх щоках. Юм-Юм теж плакав, так само тихо, як і я.

— Якби Країна Далека не була так страшенно далеко, — прошепотів він. — Якби не був так далеко Острів Зелених Лук, а ми не були такі малі й самітні!

— Пам’ятаєш, як ми ходили пагорбами Острова Зелених Лук і грали на своїх сопілках? — спитав я. — Пам’ятаєш, Юм-Юме?

— Пам’ятаю, але це було так давно, — відповів Юм-Юм.

— Ми й тут можемо заграти на своїх сопілках, — сказав я. — Можемо заграти стародавню мелодію пастухів, поки нас зморить голод і ми заснемо.

— Гаразд, заграймо її ще раз, — пошепки сказав Юм-Юм.

Ми витягли сопілки. Наші кволі руки насилу тримали їх, та ми почали грати стародавню мелодію. Юм-Юм, граючи, плакав, і сльози тихо текли в нього по щоках. Може, і я плакав, так само як і він, не знаю. Стародавня мелодія була дуже гарна, але бриніла так тихо, ніби розуміла, що й вона скоро має замовкнути. Та хоч як тихо ми грали, зачаровані птахи почули її. Почули негучні звуки і цілою зграєю підлетіли до нашого віконця. Крізь грати я бачив їхні блискучі, сумні пташині очі. Потім птахи відлетіли, і ми перестали грати, бо не мали вже сили.

— От ми й заграли востаннє, — сказав я, ховаючи сопілку до кишені.

Там лежало ще щось, і я помацав рукою, що то таке. Виявилося, що то ложечка, яка належала колись сестричці Їрі.

Я хотів, щоб зачаровані птахи повернулись, я б тоді показав їм ложечку. Може, сестричка Їрі впізнає її. Але вони більше не з’являлися за нашим віконцем.

Я впустив ложечку додолу, бо рука моя була дуже квола.

— Дивись, Юм-Юме, — сказав я, — в нас є ложечка.