Пригода дубового листочка - Народні

А наступного ранку, ледь прокинувшись від теплого промінчика, що тримав у своїх лапках сонячний Зайчик, Листочок раптом побачив, що внизу, під деревом, килимом розцвіли барвисті квіти. А неподалік з’явилась прекрасна квіточка і на Листочок подивились два великі очка.

- Хто ти, Квіточко? - захоплено вигукнув Листочок. - І як ти відірвалася від Землі й опинилась тут, на дереві?

- Я не квіточка, а Метелик. І тут я опинився тому, що у мене є крильця і я вмію літати.

- Літати? А як це ... Літати? - здивовано запитав Листочок. - А я зможу літати?

- Ні, Листочку, ти ніколи не будеш літати, як я. Лише раз ти полетиш, коли відірвешся від гілочки, але то буде твій перший і останній політ. Тому рости собі поки що і не пробуй злетіти, бо тоді ти полетиш далеко від свого Дуба і упадеш на землю, а назад не зможеш повернутися, - сумно мовив Метелик і, змахнувши яскравими крильцями, здійнявся вверх, до Сонечка. - Прощавай! - з висоти долинув його голос і потонув у шелестінні листя.

- Прощавай, Метелику, - відповів Листочок. - Який же ти гарний і як гарно, що ти можеш літати!

„Скільки всього можна побачити! Чого ж усі можуть бути вільними, а тільки я змушений все життя бачити лише цей Дуб та цю гілку? Та нічого, коли прилетить дядько Вітер, я попрошу його, щоб трішки покатав мене на своїх плечах, а потім повернув знову на місце. Він же всюди літає, все бачить, то, може, й погодиться”, - отак собі роздумуючи, Листочок звеселів.

Довго довелося чекати Листочку, щоби прилетів дядько Вітер. Літо після тої зустрічі видалось дуже жарке, сухе та безвітряне. Усі Листочки у лісі, усі травинки благали у неба, щоби воно послало їм Дощику. Навіть Росинка вранці перестала приходити та напувати Листочок водичкою. І Листочок не міг дочекатися її приходу.

Аж якось вранці знову прокинувся Листочок від теплого дотику сонячного Зайчика.

- О, Зайчику, який я радий, що ти прийшов! Тепер все буде, як раніше, правда? Та чому ти не так тепло грієш і світиш якось слабше, ніж раніше?

- Це тому, Листочку, що вже прийшла тітка Осінь, і наше Сонечко не має стільки сили освічувати та гріти Землю. Незабаром прийде бабуся Зима, от тоді буде справжній холод.

- Так, я чув вже про бабусю Зиму і про те, що скоро мене не буде на цій гілці, - сумно відповів Листочок.

А сонячний Зайчик пострибав собі далі, щоб ще хоч трішки зігріти захололі листочки.

А Листочок одягнув на себе, як і всі сусіди, замість зеленого старого жупанчика, який вже зовсім зносився та обтріпався, від дощів і пронизливих вітрів, новенького червоного жупанчика.

- Ой, який же я гарний та яскравий, наче та квіточка, що ціле літо цвіла отут під Дубом. Та щось трусить мене, чомусь я зовсім замерз. – Тут Вітер подув так, що Листочок ледь не відірвався і не злетів зі своєї гілочки.

- Е ні, Вітре. Колись я хотів політати, як Метелик. Молодий я тоді ще був, зелений. А тепер не хочу. Та ти якимось злим став і дмеш так сильно.

- Пора така прийшла, Листочку, а я ж завжди був тобі другом, ним і залишуся. Коли прийде час, то попереджу тебе про небезпеку. Бо якщо подує моя мати Буря, всі Листочки вмить позлітають з гілочок.

- Та невже вона така сильна, ця Буря? - здивувався Листочок.

- Так, сильна. А ще коли вони разом із тіткою Зимою почнуть хазяйнувати, то тільки тримайся. Я тобі скажу, коли вони надумають разом у ліс завітати.

Незабаром уже весь ліс одягнувся у жовто-червоні кольори. Всі листочки, наче на свято, вбралися у нове яскраве вбрання. Листочок чомусь засумував.

Минуло ще багато холодних осінніх днів. У повітрі вже було по-зимовому прохолодно. За цей час пронеслися над лісом осінні бурі і ліс наче почорнів, приготувавшись до зимового сну. Листочок теж змінився. Жупанчик його вже знову зносився і набув коричнуватого відтінку, а сонячний Зайчик нового йому не приніс. Та й рідше він уже навідувався до Листочка. Ліхтарик у Зайчика вже не так грів, а того тепла вистачало лише, щоби трішки зігрітись, поки Зайчик близько. Коли ж він стрибав далі, ставало холодно і незатишно.

Якось пізно ввечері, коли Листочок уже задрімав, почулося чиєсь шепотіння. Листочок розплющив очі. Біля нього на гілочці сидів його друг Вітер, вже великий та сильний.

- Що, Вітре, ти мені приніс? Яку звістку? - запитав Листочок.

- Слухай, Листочку. Чув я, як моя мати Буря із бабусею Зимою домовлялися, що сьогодні вночі похазяйнують у лісі. То ж тримайся, якщо ще можеш.

- Прощавай, Вітре. Спасибі тобі, що попередив мене. Та не буду я більше опиратися твоїй матері, бо вже і мій час настав. Тепер я мрію лише про те, щоби допомогти якомусь звірятку - їжачку чи лисичці. Коли заберуть вони мене до себе у нірку, то буду я там їх зігрівати. Тож прощавай, Вітре! Та якщо й ти будеш сьогодні у лісі, то я б хотів, щоб саме ти покатав мене не своїх плечах, я вже давно про це мріяв - літати, як Метелик.

Тої ночі справді була сильна Буря, і Вітер їй допомагав. А Листочок вже й не опирався. Тільки вітер подув поривисто, а він спокійно відчепився від гілочки та піддався його волі. Листочок летів над лісом, насолоджуючись цією миттю.

- Як же гарно літати! Підніми мене вище, вище. Тепер я знаю, чому таким щасливим був Метелик - він все життя літав! - кричав Листочок Вітру.

І Вітер не поспішав. Він ніжно ніс на своїх плечах друга, котрий лише раз у житті міг політати, і не квапився опускати його на землю.

- Ну все, друже Вітре, опусти мене, будь ласка, он біля того пеньочок. Політав я уже вдосталь. Моя мрія здійснилась. Спасибі тобі.

Тремтячи від холоду, лежить Листочок біля пеньочка. Аж чує, хтось його у бік штовхає та сопе над вухом. Розплющив Листочок мокре очко:

- Ти хто і що тобі від мене треба? Бачиш, я від своєї гілочки відірвався та тут тепер буду лежати. Не займай мене, а йди собі своєю дорогою.

- Мене звуть Їжачком, - заговорило звірятко.

- І я саме шукаю друга, який би допоміг мені лютою зимою моїх їжачат зігрівати. Ходи до мене жити. У мене сухо, чисто. З