Як ведмідь і бурундук дружити перестали - амурська казка

Коли Хінганські гори ще маленькі були, коли можна було випустити стрілу з лука й почути, як вона по той бік Хінгану впаде, тоді ведмідь з бурундуком дружили.

Жили вони разом в одному барлозі. Разом на полювання ходили. Ділили все навпіл: що ведмідь добуде, те бурундук їсть; що бурундук притягне, те ведмідь їсть. Так дружили вони дуже довго. Та відомо – заздрісникам чужа дружба завжди очі коле. Доки друзів не посварять, не вгамуються…

Ось вийшов якось бурундук з барлогу – захотілося йому горіхів полущити. Зустрілася йому лисиця. Рудим хвостом завертіла, привіталась, питає:

– Як поживаєш, сусіде?

Розповів їй усе бурундук.

Вислухала його лисиця, і заздрісно їй стало, що двоє звірів разом живуть і не сваряться. А сама вона ні з ким не дружила, тому що завжди хитрувала й усіх обдурити намагалась.

Прикинулася лисиця, ніби за бурундука вболіває, лапки на животі склала, сльозу пустила: відомо, що дурисвітові не важко заплакати. Каже:

– Бідний ти, бідний! Жаль мені тебе!

Злякався бурундук:

– Чому ти жалієш мене, сусідко?

– Дурний ти! – відповідає лисиця.– Ведмідь тебе кривдить, а ти й не здогадуєшся про це.

– Як це – кривдить? – питає бурундук.

– А ось як. Коли ведмідь здобич бере, хто перший зубами рве?

– Брат ведмідь,– відповідає бурундук.

– От бачиш, найсолодший шматок йому й дістається! Ти, видно, давно вже доброго м’яса не бачив, усе ведмежими недоїдками харчуєшся! Тому ти й на зріст маленький.

Завертіла лисиця хвостом, сльози витерла, похитала головою.

– Ну, прощай,– сказала наостанку.– Бачу, подобається тобі таке життя. Тільки я на твоєму місці перша б у здобич зубами вгризалась!

І побігла лисиця, немов по ділу. Біжить, хвостом сліди замітає.

Подивився їй услід бурундук, задумався: «А сусідка, мабуть, правильно-таки розсудила!»

Так бурундук задумався, що й про горіхи забув. «Ось,– думає,– ведмідь яким шахраєм виявився! А я йому вірив, за старшого брата мав».

…От пішли ведмідь з бурундуком на полювання.

Зайшли по дорозі в малинник. Згріб ведмідь у лапи кущі малини, смокче й брата запрошує. А той дивиться – лисиця таки правду сказала!

Піймав ведмідь ховраха, кличе бурундука. А той дивиться – ведмідь таки першим у ховраха пазурі запустив. Виходить, правду лисиця сказала!

Йдуть брати повз дубок з бджолиною сім’єю. Ведмідь той дубок нагнув, лапою притримав, носа в щільники всунув, ніздрі роздув, губами заплямкав. Брата кличе – меду скуштувати. А той бачить: знову ведмідь перший пробує, знову, виходить, лисиця правду сказала!

Розсердився тут бурундук. «Ну,– думає,– провчу я тебе!»

Згодом пішли вони ще на полювання.

Сів бурундук братові на загривок – йому за ведмедем на своїх маленьких лапках не встигнути.

Вистежив ведмідь здобич – косулю. Тільки хотів її зубами схопити, а тут бурундук як стрибне у нього між вухами! Це – щоб першим у здобич зубами вгризтися, солодкий шматок собі взяти та трішки підрости. Злякався ведмідь, випустив косулю, і вона втекла.

Залишилися обидва брати голодними.

Пішли вони далі.

Побачив ведмідь ховраха, підкрався, а бурундук знову тут як уродився! Знову налякав ведмедя до смерті. І цього разу полювання не вдалося. Розсердився ведмідь, та братові нічого не каже.

Зустрілися вони з молодим кабаном. Іншого разу ведмідь і не зачіпав би, а тут від голоду в нього живіт до спини прилип. Розлютився ведмідь і посунув на кабана! Заревів так, що кабан позадкував од ведмедя. Задкував, задкував, уперся хвостом у дерево – далі нікуди. Тут на нього ведмідь і насів. Пащу роззявив, зубами клацає – ось-ось усього проковтне!

Тільки ведмідь підступив до кабана, а бурундук знову з його загривка між вухами – на кабана скік! Хоче першим скуштувати свинини. Тут ведмідь геть розлютився. Як схопить бурундука лапою за спину – всіма пазурами так і вп’явся йому в шкіру, щоб не попадав під лапу, не заважав!

Рвонувся бурундук – усю шкіру від голови до хвоста розпоров. Заверещав від болю. Скочив на дерево, потім на друге, третє… Як пішов з гілки на гілку перескакувати, тільки ведмідь його й бачив!

Кличе ведмідь брата, коли кабана задушив:

– Ей, брате! Іди на свіжину!

Нема бурундука, немов і не було ніколи.

Пішов ведмідь додому. Ждав, ждав брата, так і не діждався.

Утік бурундук. На деревах довго жив, доки рани на спині зажили. Рани зажили, а п’ять чорних смужок від пазурів ведмедя на все життя у нього залишились.

Тепер бурундук до ведмедя і не підходить і м’яса не їсть. А випаде йому неподалік од ведмедя бути, він із злості у ведмедя кедровими шишками кидає. А як ведмідь голову задере, бурундук тікає,– тільки його і бачили!