Гномики і три русалоньки - Народні

Раптом щось потягло її донизу, різко стало холодно, Оленка опинилася в криничній оселі, Навколо, куди не глянь було по коліна холодної води, а русалоньки розступившись на крок, зацікавлено дивилися на дівчинку.

– Агов, де моя сестра?

– Марку, спускайся сюди!

– Як, я ж розіб’юся?

– Спускайся, тобі кажуть.

– А-а-а. Що ж у вас тут так холодно? Привіт, дівчата!

– Ви не ображайтеся, що ми вихлюпали вам воду, просто, нас так рідко хтось катає. Ми допоможемо вам ще одне відро набрати.

– Та нічого, - гномики любили нові знайомства. – А чому у вас так багато дзеркал? - роздивився навколо Марко.

– Та ні, це не дзеркала, це водоспади – переходи до інших криниць. Там, де дзеркала мутні, темні, там криниці закинуті, ніхто ними не користується, а там, де світлі, - то щасливі місця...

– Ой, а можна торкнутися? – протягла пальчик зазвичай розсудлива Оленка.

– Ні! Ні! – але було пізно, -

Оленку затяг маленький вир і вона, вся мокра і замерзла, опинилася в зовсім іншому колодязі. Під дальньою стінкою сиділа скуйовджена постать, зелені очиська зиркали в різні боки. Щось, не відомо, що ж це таке, глянуло в Оленчин бік і грізно насупилось.

– Брись!

– Перепрошую?

– Я сказав, геть звідси! Щоб ноги твоєї тут не було!

– Вибачте, але я не спеціально вас потурбувала. Зараз я повернуся назад.

– Ха! Чого ти полізла у водоспад?

– Я не лізла, я тільки торкнулася.

– Ха! Це називається "не лізла"? Ти ж не русалка?

– Ні, а що?

– Та нічого, от тільки повернутися тим самим шляхом ти назад не зможеш. Ці водоспади тільки для русалок.

– Ой, і що я тепер маю робити?

– А що тут зробиш?

– Може, ви мені допоможете?

– Ні!

– Чому?

– Я не допомагаю людям, тим більше, чарівникам.

– Я не чарівниця.

– Ти нею будеш. Але допоможіть мені хоча б піднятись нагору.

– І що це тобі дасть? Ти можеш опинитися за сотні кілометрів від тої криниці, в яку ти застрибнула. Треба ж таке придумати, застрибнути в криницю!

– Але що мені робити?

– Не знаю....

– Ну, добре, тоді побалакайте зі мною, розкажіть щось. Вам, напевно, рідко доводиться з кимось розмовляти.

– Не хочу балакати, от же, нав’язалась на мою голову. Де ти взялася?

– Впала в криницю.

– Це я знаю.

– Тоді чому питаєте?

– Ну ти й нахабне дівчисько. – Волохатий дідуган нахмурив брови, але видно було, що сміливість дівчинки йому подобається. – Доведеться, видно, допомагати, бо інакше тебе не здихаєшся. Ох, лихо на мою стару голову. Ти чия така будеш?

– Мамина, татова, братикова, бабусина.

– Язиката... Як тебе звати?

– Оленка.

– А маму твою?

– Вогнена, – насправді, маму звати зовсім по іншому, але в чарівному світі відоме саме це її ім’я. Дід-криничник аж тяжко зітхнув. – Тата Перелесник (це теж ім’я його в чарівному світі), а бабуся – Незвідана. От.

– Ох, ох, ох. Для чого ж це мені? Ні, таки доведеться допомагати. – Криничник знав всіх родичів дівчинки. Це дуже сильні чарівники. Якщо щось трапиться з їхньою дитиною, буде біда. Але мама Оленки колись врятувала старого від злого Болотяника, не давши сильнішому і злішому створінню захопити в полон самітника. Він пам’ятав добро і був вдячний Вогнені за допомогу. Мусив відплатити тим самим Оленці. Але так не хотілося йти зі своєї затишної криниці.

– А як вас звати? – поцікавилася Оленка.

– Ніяк, – буркнув Водяник.

– Що, таке ім’я? Бідолашний, – засміялася дівчинка.

– Мене звати... – він так давно ні з ким не розмовляв, що забув, як це робити чемно. Озирнувся по своїй домівці: навколо не прибрано, в кутках звисає павутиння, давно не прибране ліжко, на підлозі вже аж жабуриння поросло в давно не чищених калюжах. – Мене звати Джерельний.

– Дуже приємно, дідусю Джерельний. А чому у вас так брудно навколо?

– Бо давно не прибирав.

– Хочете, я вам допоможу?

– А що ти за це хочеш?

– Нічого, просто допоможу вам прибрати.

– Гм...

– А де в вас віник, відро, ганчірки?

– Колись були десь тут, - криничний дідуган з гарним іменем почав щось шукати в якійсь старій коробці. – О, тут!

Оленка позмітала павутиння і прогнала павуків у передпокій, там мух, все-одно, більше, але ніхто не ходить. Хай плетуть там свої сіті. Потім працьовита дівчинка поскладала розкидані речі до шафи, застелила ліжко, почистила калюжі, аж вони заіскрилися, і взялася мити посуд. Криничник не мив його багато років. Добре, що навколо вода. Прибирання тривало кілька годин і коли закінчилося, то домівка старого самітника аж сяяла від чистоти. Видно було, що дід задоволений.

– Ну що ж, ходи, будемо шукати твою криницю.

– Але як? Ви ж казали, що це дуже важко зробити!

– Ми спробуємо. Я ж тепер знаю, хто ти, то ми можемо просто проплисти до твоєї криниці.

А в цей час в криниці наших русалоньок був просто неймовірний рух: бабуся сварилася, Марко заглядав в кожне дзеркало, але не ризикував торкатися їх, бо бабуся пообіцяла зачинити його в кімнаті на цілий тиждень, щоб потім не мати мороки з пошуками. Русалоньки стрибали з дзеркала в дзеркало, але в них нічого не виходило. Щоб знайти Оленку, треба потратити багато днів, криниць же навколо – тисячі. Та раптом все стихло, бо зверху почувся голос дівчинки:

– Агов! Ви там?

– Ми то тут, а от що робиш ти там?

– Припливла річкою, що за хатою.

– І що я маю зараз тобі зробити? – насварилася бабуся. – В мене ледь не розірвалося серце – де шукати внучку, куди вона втрапила, та й чи жива, взагалі!!! А вона собі спокійно так каже, що припливла.

– Я, насправді, потрапила в криницю до діда Джерельного і він мені допоміг.

– Ну й добре.

– То що, ми сьогодні їстимемо? – спитав Марко, який ще з самого ранку не мав і шматочка хліба в роті. Він побачив сестричку, заспокоївся і відчув просто страшний голод.

– Ох, відчуваю, що найближчим часом мені не буде сумно, - похитала головою бабуся. Поправила зачіску і посміхнулася Джерельному, який подивився у свій водоспад.

– Там все гаразд? – запитав він.

– Та гаразд, дякую, - відповіла чарівниця.

– Тоді бувай, і ще, не свари онуку, вона мені поприбирала, славна дитина, хоч і язиката... – старі зморщені щоки аж почервоніли від незвичних вражень, - Чисто так стало.... Ну, до побачення.

– До побачення, криничнику.