Поліанна - Елінор Портер

— І що він тут робить?

— Ну як же, тітонько Полі, я ж вам щойно все пояснила, — від здивування у Поліанни очі полізли на лоба. — Це — для вас. Я привела його додому, бо йому нема де жити. Йому потрібний дім і родина. Я розповіла йому, якими ви були добрі до мене, до Флаффі та Баффі і, я знаю, будете до нього, тому що він набагато кращий за котів чи собак.

Міс Полі гепнулася на стілець і піднесла тремтливу руку до горла. Ось-ось нею заволодіє знайоме відчуття безпорадності. Але вона перемогла себе і сіла прямо.

Хлопчик від цих слів аж здригнувся. Його очі спалахнули, а підборіддя гордо піднялося. Він зробив два маленькі крочки до міс Полі і став визивно перед нею.

— Я не жебрак, мем, і мені нічого не потрібно від вас. Я розраховував улаштуватися на роботу за харчі і дах над головою. І я ніколи не зайшов би до вашого старого будинку, якби ця дівчинка не притягла мене сюди. Вона розповідала, яка ви добра та чуйна і тільки й мрієте про те, щоб узяти мене до себе. Ось так, — на цьому слові він розвернувся і вийшов із кімнати, сповнений власної гідності, що виглядало б безглуздо, якби не було гідне жалю.

— Але, тітонько Полі? — розпачувалася Поліанна. — Я гадала, що ви будете раді взяти його до себе, їй-богу, я думала, що ви зрадієте…

Міс Полі підняла руку, закликаючи Поліанну замовкнути. Терпець їй нарешті урвався. В її вухах усе ще дзвеніли слова хлопчика про те, яка вона «добра і чуйна», і знайома безпорадність знову охоплювала її. Але останнім зусиллям волі вона опанувала себе.

— Поліанно! — різко вигукнула вона. — Припини торочити своє одвічне слово «радіти». З ранку до ночі тільки й чуєш від тебе: радіти, радіти, радіти… я скоро з глузду з'їду від цього.

Від подиву Поліанна роззявила рота.

— Але чому, тітонько Полі? — вихопилося у неї. — Я гадала, що ви радітимете, коли я ра…, — вона урвала, почала ляскати себе по губах і кинулася комітьголов із кімнати.

Поліанна наздогнала хлопчика в самому кінці під'їзної дороги.

— Хлопчику, хлопчику! Джиммі Бін, зачекай, я хочу вибачитися перед тобою, — видихнула вона, хапаючи його за руку.

— Не варто вибачатися. Я не ображаюся на тебе, — похнюплено відповів Джиммі. — Але я не жебрак, — пристрасно додав він.

— Звичайно, ні. Але ти не повинен ображатися на тітоньку, — благала Поліанна. — Це я винна, бо не так тебе представила. Я думаю, я не розповіла їй багато чого про тебе. Вона справді добра й чуйна. Вона завжди така. Напевне, я просто не пояснила їй усе правильно. Але я сподіваюся, що мені вдасться знайти для тебе домівку.

Хлопчик стенув плечима й відвернувся.

— Пусте. Я сам собі знайду місце. Я ж не жебрак.

Поліанна напружено міркувала. Раптом її обличчя просяяло.

— Слухай, що я надумала зробити. По обіді збирається Жіноча допомога. Я чула, як тітонька Полі говорила про це. Так ось, я викладу перед ними суть справи. Так завжди робив мій татко, коли брався до якоїсь справи — чи то навчати поган, чи то купувати нові килими.

Хлопчик розлютовано повернувся.

— Ну, я не поганин і не новий килим. А, крім того, що таке Жіноча допомога?

Поліанна скрушно подивилася на нього.

— Джиммі Бін, де ти виховувався, якщо не знаєш, що таке Жіноча допомога?

Хлопчик образився.

— Ну, гаразд… не хочеш — то й не кажи, — пробурмотів він і з байдужим виглядом рушив геть.

Поліанна кинулася навздогін і пішла поруч.

— Ну, не ображайся. Жіноча допомога — це коли багато жінок збираються разом і шиють, готують вечерю, збирають гроші і… балакають. Це і є Жіноча допомога. Вони дуже милі… принаймні ті, що були там, де я жила раніше. Тут я ще не встигла познайомитися, але вони скрізь добрі. Я розкажу їм сьогодні ж.

Хлопчик знов розлютовано повернувся.

— Іще чого! Гадаєш, я стоятиму і вислуховуватиму, як не одна жінка, а цілий гурт жінок називатиме мене жебраком?! Ні, щиро дякую!

— Тобі зовсім не обов'язково туди йти, — швидко заперечила Поліанна. — Я піду сама і розповім про тебе.

— Ти?

— Так. І цього разу я представлю тебе краще, — запевнила Поліанна, пильно вдивляючись хлопчикові в обличчя. — Я знаю, не одна з них буде рада надати тобі домівку.

— Я можу працювати. Не забудь їм про це сказати, — попередив Джиммі.

— Звичайно, — радо пообіцяла Поліанна, переконана, що домоглася свого. — Завтра я тобі про все розповім.

— Де?

— Біля дороги… де ми зустрілися сьогодні, поблизу будинку місіс Сноу.

— Гаразд, до зустрічі, — хлопчина змовк, а тоді поволі сказав: — Можливо, буде краще, коли я повернуся ночувати до притулку? Розумієш, мені не було де зупинитися, і я жив там до цього ранку. Зник та й годі. Нікому не сказав, що я не повернуся, хоча, гадаю, вони особливого клопоту з того не робитимуть собі. Це ж не родичі. Їм байдуже.

— Я знаю, — кивнула Поліанна з розумінням в очах. — Але я переконана, що завтра, коли ми побачимося, я матиму для тебе гарні новини про твій новий дім і людей, які піклуватимуться про тебе. Бувай, — бадьоро вигукнула вона і, повернувшись, попрямувала до будинку.

Міс Полі спостерігала за дітьми крізь вікно вітальні. Похмурим поглядом вона провела хлопчика, аж доки той не зник за поворотом дороги. Тоді вона зітхнула, повернулася і збайдужіло пішла сходами нагору… а байдужість їй була невластива. У вухах досі лунав глузливий голос хлопчика: «Ви така добра і чуйна». В серці відчувалася порожнеча — наче щось втратила.

ПЕРЕД ЖІНОЧОЮ ДОПОМОГОЮ

Обід у садибі Гаррінггонів у день зустрічі громади Жіночої допомоги пройшов майже в цілковитій тиші. Поліанна кілька разів намагалася заговорити. Але дарма, бо чотири рази вона починала розмову, але спотикалася об «рада» і, зашарівшись, замовкала. Коли це трапилося вп'яте, міс Полі стомлено повернулася до неї:

— Гаразд, Поліанно, можеш казати своє «рада», якщо ти без цього не можеш, — зітхнула вона. — Мені здається, так буде краще, якщо це завдає тобі стільки клопоту.

Схвильоване личко Поліанни проясніло:

— Ой, дякую вам. Розумієте, без цього мені дуже важко. Я досить довго в це гралася.

— Ти… що? — перепитала міс Полі.

— Гралася…