Бухтик з тихого затону - Володимир Григорович Рутковський
— Може, перетворився на невидимку? — припустив Бухтик.
— Хто — Вiтько? — в Сергiйковому голосi чувся сумнiв. — Та вiн же така невидимка, як i я!
Проте що не кажи, а Вiтька в кiмнатi не було. I пояснити, куди зник його товариш, Сергiйко не мiг. Скидалося на те, що Капустiн i справдi став невидимкою.
Тiльки як це йому вдалося?
— Диви, тремтить, — зненацька сказав Бухтик.
— Що тремтить?
— Лiжко тремтить.
I Бухтик показав на Вiтькове лiжко.
Проте, коли бути справедливим, Бухтик висловився не точно. «Тремтить» — це було зовсiм не те слово, яке визначало стан Вiтькового лiжка. Воно не тремтiло — нi, воно просто ходором ходило! Так, нiби на нього нi з того, нi з сього напала надзвичайно жорстока пропасниця. Пiдстрибував матрац, пiдстрибували нiкельованi нiжки. А подушка — та взагалi злiтала вище вiд бильця!
Якусь мить Сергiйко зачудовано дивився на лiжко.
— Вiтю, що з тобою? — нарештi запитав вiн. — Чого ти туди залiз?
Вiтько не вiдповiв. Проте лiжко стало труситися не з такою силою, як ранiше.
— Вилiзай, Вiтю, — сказав Сергiйко. — Я тебе з Бухтиком познайомлю. Не бiйся, вiн зовсiм не страшний.
Вiтько повiльно виповз з-пiд лiжка i, не дивлячись нi на кого, став струшувати пилюку на колiнах.
— А я i н-не б-боюся… — затинаючись, вiдказав вiн. — З-звiдкiля ти взяв, що я когось злякався? Просто я туди… ручку впустив. От i полiз за нею.
Вiтько нарештi покiнчив з пилюкою i з побоюванням поглянув на незвичайного гостя. А через хвилину, роздивившися як слiд, вiн вже надзвичайно досадував на себе. I з якого такого дива вiн, Вiтько Капустiн, мав так лякатися? В цьому зайдi не було нiчого страхiтливого, звичайний собi хлопчисько, лише загримувався непогано. А хiба йому самому не доводилося гримуватися? Ого, ще скiльки разiв! Часом навiть мама не могла впiзнати.
— Пхе, — приходячи до тями, пирхнув Вiтько. — Теж менi, загримувався пiд… — Капустiн на мить замислився, — пiд бiса i гадає вже, що всi його злякаються!
— Пiд якого бiса? — запитав Бухтик. — I для чого менi гра… гримуватися? Я тiльки-но вiд затону прибiг.
— Вiтю, Бухтик правду каже, — пiдтримав Сергiйко нового приятеля. — Вiн не гримувався, вiн такий i є.
— Га, теж менi — дурника знайшли! — вигукнув Вiтько i зобразив на своєму обличчi найпрезирливiший з виразiв, на котре лише був спроможний. — А як ти можеш довести, що ти бiсеня?
— Як?
Бухтик в задумi посмикав себе за вухо.
— Ну… Хочеш, до стелi дострибну? — запропонував вiн. — З мiсця. I не просто так, а ногою дiстану. Хочеш?
— Ну-ну, — недовiрливо посмiхнувся Вiтько. — Хотiв би я подивитися!
— То дивись!
Бухтик пiдстрибнув, спритно перевернувся в повiтрi i залишив на стелi чiткий слiд.
— Ух ти-и! — вихопилося у Вiтька. Проте вiн одразу взяв себе в руки. — Ну й що з того? Таким штукенцiям i в цирку можна навчитися. Нi, ти менi iнше щось покажи!
— Вiн може випити скiльки завгодно води, — втрутився Сергiйко. — Я сам бачив.
— О, це я завжди можу, — згодився Бухтик.
I не встигли хлопцi й оком змигнути, як карафка з водою, що стояла на столi, була порожньою.
— Ну як? — запитав Бухтик i перевернув карафку догори дном. — Бачиш — нi каплi не лишилося! Що тепер скажеш?
— Ха, якась там карафка! — з презирством пирхнув Вiтько. — Я, коли захочу, можу i двi видудлити. Особливо в спеку. Нi, ти менi покажи щось таке… таке…
I вiн помахав у повiтрi пальцями.
Сергiйко з Бухтиком розгублено перезирнулися. Ну як ти йому доведеш, що все це не вигадки?
— Я… я ще можу стати невидимкою, — нарештi запропонував Бухтик.
— Так я тобi й повiрив, — усмiхнувся Вiтько. — Ану стань!
Бухтик застиг посеред кiмнати i почав пильно вдивлятися у власну тiнь, що падала вiд лампочки. Так вiн простояв з хвилину, а може, й довше. Тодi зiтхнув i розвiв руками:
— Не виходить зараз. Вiтамiнка заважає.
— Га, йому вже й вiтамiнка заважає! — вигукнув Вiтько. — А ще що тобi заважає?
Вiтько Капустiн вже вважав, нiби вiн вивiв цього самозванця на чисту воду. Вiн навiть до того осмiлiшав, що дав щигля ледве помiтним рiжкам Бухтика.
— Може, тобi оцi ось роги заважають? — ущипливо поцiкавився Вiтько. — Чи, може, оцей хвiст? Диви, який вiн у тебе довжелезний! От я його зараз трохи пiдкорочу…
I вiн щосили смикнув Бухтика за хвоста.
— Ой! — заволав Бухтик i зiрвався з мiсця.
А через якусь мить Вiтько Капустiн метляв ногами десь пiд електричною лампочкою.
— Ти! Я ж тобi за це… гарчав розлючений Бухтик i розмахував Вiтьком, наче якимось лантухом. — Я ж тобi не знаю що зроблю…
— Вiдпусти мене! — долiтав з-пiд лампочки нажаханий Вiтькiв голос. — Вiрю тобi, вiрю! Я бiльше не буду! Сiрий, та скажи ж йому щось!
Сергiйко вчепився в плечi Бухтика.
— Бухтику, не треба! Вiн же це ненавмисне зробив! Вiн же думав, що ми розiгруємо його!
— Розiгруємо?
Бухтик поставив ошелешеного Капустiна на пiдлогу. У того вiд пережитого пiдiгнулися ноги, i вiн сiв.
— Що ж, я тобi вибачаю, — сказав Бухтик. — Тiльки не роби так бiльше нiколи. От коли б л тебе почав нi з того, нi з сього смикати за хвоста — що б ти зробив?
Сергiйко засмiявся.
— А нiчого, — сказав вiн. — У нього хвоста немає!
— Немає? — перепитав Бухтик. — Ну тодi… за носа!
— Нi! — вигукнув Вiтько i прикрив носа долонями. — Не треба!
«Хочеш стати артистом?»
Бухтик всiвся за стiл, поклав пiдборiддя на кулаки i усмiхнувся до Сергiйка.
— Мiй батько Барбула дякує тобi за такi чудовi вiршi, — почав вiн.
— Ти їх переклав, так? На свою мову?
— Гм-мм… — невизначено вiдповiв Бухтик. Згадувати про переклад йому не хотiлося. — Взагалi, знаєш, батьковi хочеться, аби ти ще якiсь вiршi пригадав… Ну, хоча б такi…
Бухтик наморщив лоба i почав:
Минає нiч, заходить мiсяць,
Крикливих птахiв повно в лiсi…
Затим вiн ще бiльше наморщив лоба i закiнчив:
I я аж плескаю в долонi,
Що їх нема у нас в затонi!
— Ось якi вiршi, — задоволене сказав вiн. — Сам їх склав. Не спав через те цiлу нiч. Ну як, Сергiйку, добрi вiршi, еге ж?
Сергiйко стенув плечима.
— Як тобi сказати… Розумiєш, вони…
— Нi, ти чесно скажи — добрi вiршi, еге ж? — наполягав Бухтик.
— Я… розумiєш… ще не дуже тямлю в вiршах. Але думаю, що вони невдалi. Тiльки ти не ображайся, гаразд?
Обличчя в Бухтика розчаровано видовжилося.
— Ти переконаний? — запитав вiн.
Сергiйко кивнув головою.
— Гаразд, поговоримо про це iншим разом, — сказав Бухтик. — А ти
