Бухтик з тихого затону - Володимир Григорович Рутковський

Даваня, звичайно, неабияк пишався своїми талановитими донечками, проте легше йому вiд того не ставало.

Ось лише сьогоднi, наприклад, вiн повинен виконати безлiч всiляких справ. Спочатку йому треба обiйти весь лiс i пересвiдчитися, що в ньому все гаразд. Затим не завадило б зазирнути до Барбули. А там, дивись, з'являться туристи i потрiбно буде прослiдкувати, щоб вони не залишили пiсля себе непогашених вогнищ.

Але в першу чергу треба було провести грибнi навчання.

Вчора Даваня знову зазирнув до лiсового санаторiю i випадково дiзнався, що цими днями вiдбудеться загальний похiд по гриби. Отже, потрiбно якомога стараннiше пiдготуватися до прийому гостей.

Даваня ще трохи покрутився в постелi, тодi зробив коротку ранкову гiмнастику, себто кiлька разiв дригнув ногами, потрусив над головою руками — i злiз на землю.

Лiсова галявина, на котрiй господар лiсу завжди проводив грибнi навчання, потроху заповнювалася.

Першими, як звичайно, зiбралися довгоногi опеньки. Однi, котрi бiльше бачили свiту, вели неспiшнi розмови про днi минулi. Молодшi опеньки грали в цурки. Найстарiший сидiв трохи осторонь i переглядав останнiй номер «Лiсової газети».

Коли Даваня з'явився на галявинi, найстарший опеньок шанобливо схилив голову i повiдомив:

— Ворона накаркала суху, сонячну погоду з незначними опадами. На тиждень вперед. Ви про це, певно, вже читали, чи не так?

Даваня чемно вiдповiв на уклiн i зiтхнув.

— Ще не встиг. На жаль, зараз нiколи навiть присiсти, не те що газети читати.

— Воно звичайно… — спiвчутливо похитав головою найстарiший опеньок. — Так я вам ось що скажу: завтра треба чекати дощу.

I знову заглибився в газету.

Слiдом за опеньками прибiгли цiкавi до всього лисички. За лисичками, спираючись на сухi гiллячки, причимчикували на чолi своїх родин поважнi боровики. Пiдштовхуючи одне одного, збiглися непосидющi рижики та вгодованi маслючки.

Останнiми надiйшли самозакоханi мухомори. На їхнiх головах ледь-ледь трималися яскраво-червонi в бiлу цяточку беретики.

Даваня зачекав, коли гриби закiнчать вiтатися один до одного, вилiз на пеньок i запитав:

— Всi зiбралися?

Гриби закрутили на всi боки рiзнокольоровими шапочками.

— Здається, всi, — нарештi вiдгукнулися вони.

— Ну що ж, тодi лiсовий збiр оголошую вiдкритим, — сказав Даваня i заплескав в долонi, аби його всi слухали. — Увага, увага! Вам, напевно, вже вiдомо, що на днях до нашого лiсу прибули вiдпочивати Дiти…

— Сто вiсiмнадцять чоловiк, — уточнив старий опеньок.

— А я їх вже бачив! — радiсно вигукнув малесенький маслючок, який лише вчора з'явився на бiлий свiт. — Сьогоднi вранцi! Такi меткi-меткi, бiгають на чотирьох ногах. А на головi рiжки. Один з них навiть облизав мене своїм язиком.

Гриби рiзноголосо захихотiли.

— Ти помиляєшся, юначе, — взявся пояснювати йому старий опеньок. — Мова не про них. Ти, швидше всього, переплутав людських дiтей з оленячими.

— I нiчого я не переплутав, — ображено вiдказав маслюк, проте голос його потонув у загальному реготi.

Навiть Даваня i той не втримався вiд усмiшки. Але тут же обличчя його знову стало серйозним i зосередженим.

— Тихiше! — вигукнув вiн. — Ми що — смiятися сюди зiбралися?.. Так от: надiйшли вiдомостi, що цi дiтлахи не сьогоднi-завтра проведуть гру пiд назвою «Похiд по гриби». Що ви скажете на це?

— Вийдемо їм назустрiч! — закричали опеньки з рижиками. — Вийдемо всi до одного!

Даваня зморщив i без того зморщене личко.

— Ну, це нецiкаво, — зауважив вiн. — Нi для вас, нi для дiтей. Вони прийдуть вас шукати, а не рвати, мов ту траву. Шукати, розумiєте?

— Ага, тепер зрозумiло, — здогадалися опеньки. — З ними потрiбно грати в пiжмурки?

— Правильно, — сказав Даваня. — А коли так, то наказую негайно приготуватися до грибного навчання. Називається воно «Щезни — з'явись!»

Даваня обвiв владним поглядом грибне зборисько i скомандував:

— Щезни!

Гриби щезли з такою швидкiстю, мовби їх нiколи й не було на цiй галявi. Залишився тiльки один маслючок. Вiн так поринув в солодкi спогади про зустрiч з дiтьми, так замислився над тим, чим же чотириногi дiти вiдрiзняються вiд людських, що не дочув слiв команди. I тепер маслючок розгублено крутив навсебiч своєю блискучою голiвкою. Вiн намагався збагнути, куди ж це так раптово щезли його брати i сестрички.

— З'явись!

I в ту ж мить галявина вкрилася рiзнокольоровими грибними беретиками.

— Щезни!

— З'явись!

Гриби з неабияким задоволенням виконували команди лiсового господаря. Лише маслючок, той, що так невчасно загавився, робив все навпаки: ховався, коли гриби вигулькували iз своїх схованок i з'являвся, коли на галявинi вже нiкого не було. Довелося лiсовому господаревi злiзти з свого командного пункту i власноруч дати маленькому розтелепi легенького щигля. Лише потому той збагнув, що до чого.

Вiтько розшукує ручку

Пiд вечiр небо облягли низькi темнi хмари i почав накрапувати дрiбний дощ.

— О, дощ! — зрадiв Сергiйко. — Це чудово!

Раз iде дощ — значить, незабаром Бухтик з'явиться знову.

— Що ж тут доброго? — заперечив Вiтько, який про Бухтика ще нiчого не знав. — Одна нудьга, i бiльше нiчого.

Сергiйко лише посмiхнувся у вiдповiдь. Вiн вiдчинив вiкно i поклав на пiдвiконнi таблетку. Потiм подумав i вирiшив зачинити дверi на ключ: коли ненароком постукає тьотя Клава, Бухтик встигне вискочити надвiр.

От, здається, i все. Тепер лишилося тiльки чекати бажаного гостя.

Сергiйко сiв бiля столу, поглянув на приятеля i знову посмiхнувся. Ох, i здивується, певно, Вiтько, коли побачить, хто до них зараз завiтає!

— Чого радiєш? — похмуро поцiкавився Вiтько. — I навiщо це ти дверi зачинив?

— Зачекай трохи, — загадково вiдповiв Сергiйко. — Незабаром дiзнаєшся.

У Капустiна, мiж iншим, був кепський настрiй. Справа в тому, що через тиждень повинен вiдбутися спектакль, а на роль бiсенятка нiхто не зголошується. Може, попрохати Сергiйка? А що — вiн товариш вiрний, не вiдмовить.

В цю мить за вiкном почувся шурхiт. Вiтько знехотя пiдвiв заклопотаний погляд, i…

На пiдвiконнi сидiв усмiхнений Бухтик.

— Добривечiр вам, — привiтався вiн. — Тьотя Клава не зайде?

— Якщо й зайде, то не вiдразу, — сказав Сергiйко. — Я замкнув дверi на ключ.

— Тодi ще раз добрий вечiр, — сказав Бухтик i зiстрибнув з пiдвiконня. — Ти чекав на мене?

— Добрий вечiр, — вiдказав Сергiйко. — Ну, звичайно, чекав! Вiтю, знаєш, хто до нас прийшов?

Проте Вiтька в кiмнатi не було.

— Куди вiн мiг подiтися? — щиро здивувався Сергiйко. — Хвилину тому вiн же отут сидiв, на цьому ось стiльцi. Може, в коридор вийшов?

Проте дверi були зачиненi, а ключ, як i до того, стирчав у замковiй шпарцi.

— Ти когось шукаєш? — запитав Бухтик.

— Еге ж, — вiдповiв Сергiйко. — Товариша шукаю. Нiяк не