Маленька принцеса - Френсіс Ходжсон Бернетт

Щойно вона вийшла з кімнати, як немовби зруйнувалося закляття, яке на дівчаток накладала її присутність. Ледве зачинилися двері, як усі місця вже були порожні. Менші дівчатка посхоплювалися з лав. Старші не марнували часу — мерщій облишили свої крісла. Усі кинулися до коробок. Сара схилилася над одним із пакунків — радість осяяла її обличчя.

— Там книги, я впевнена, — промовила вона.

Менші учениці розчаровано зашепотіли, а Ерменґарда виглядала враженою.

— Твій татко прислав тобі книги у подарунок на день народження? — вигукнула вона. — Та він такий самий, як і мій! Не відкривай їх, Саро!

— Я люблю книги, — засміялася Сара, але повернулась до найбільшої коробки. Коли вона дістала Останню Ляльку, та виглядала так приголомшливо, що дівчатка не стрималися, аби не зітхнути від захвату, й аж відступили назад, щоб помилуватися нею.

— Вона завбільшки майже як Лотті, — зауважив хтось.

Лотті заплескала в долоні й заходилась танцювати довкруг, сміючись.

— Лялька вбрана, як до театру, — мовила Лавінія. — Її мантія оторочена горностаєм.

— Погляньте, — вигукнула Ерменґарда, підбігаючи ближче, — у неї в руці бінокль для театру, ось — синьо-золотий.

— А оце її дорожня валіза, — сказала Сара. — Давайте відкриємо і поглянемо на її вбрання.

Вона сіла просто на підлогу і повернула ключ. Дівчатка скупчилися довкола неї галасливою юрмою, доки Сара виймала пакунок за пакунком і діставала їх уміст. Ще ніколи у класі не було так гамірно. У валізі лежали мереживні комірці, шовкові панчохи та носовички. Там була скринька для прикрас із намистом та діадемою, що виглядали так, наче зроблені зі справжніх діамантів. Була і шубка з хутра морського котика, муфта, вечірні сукні й вбрання для прогулянок, капелюхи, віяла й одяг для прийому гостей. Навіть Лавінія та Джессі забули, що вони вже занадто дорослі для того, щоби бавитись ляльками, і разом з усіма зойкали від захвату та вихоплювали речі, щоб роздивитися.

— Сподіваюся, — мовила Сара, стоячи за столом і вдягаючи крислатого капелюха з чорного оксамиту на власницю усього цього добра, яка байдуже усміхалася, — сподіваюсь, вона розуміє, про що ми говоримо, і пишається тим, як ми милуємось.

— Ти завжди на щось сподіваєшся, — зверхньо пхикнула Лавінія.

— Знаю, — незворушно відповіла Сара. — І мені це подобається. Немає нічого кращого, ніж сподівання. Здається, ніби ти перетворюєшся на фею. Якщо ти сподіваєшся на щось недосяжне, починає здаватися, що твоє бажання реальне.

— Дуже легко сподіватись, коли ти все маєш, — сказала Лавінія. — А чи змогла б ти сподіватись і мріяти, якби була голодранкою і жила на горищі?

Сара припинила поправляти страусові пера на капелюсі Останньої Ляльки й задумливо поглянула на Лавінію.

— Вірю, що змогла б, — мовила вона. — Якби я була бідною, постійно мусила би на щось сподіватися і вдавати, ніби в мене все добре. А це зовсім не легко.

Саме на цих словах до кімнати зайшла міс Амелія. Згодом Сара не раз подумки поверталась до цієї миті. Її дивувало, що це сталося точнісінько тоді, коли вона промовила ту фразу.

— Саро, — сказала міс Амелія, — прийшов адвокат вашого тата, містер Берроу, щоб побачити міс Мінчін. Вони мають поговорити наодинці. У кабінеті міс Мінчін уже накриті столи з частуванням. Тож ліпше йдіть туди і беріться до ласощів, а моя сестра прийме адвоката тут, у класі.

Хто ж відмовиться від ласощів? Не одна пара очей засяяла від обіцянки частування. Міс Амелія вишикувала дівчаток і повела з кімнати, очолюючи процесію разом із Сарою. Вони залишили Останню Ляльку сидіти на кріслі в оточенні її розкішного гардероба. Сукні та пальта звисали зі спинок стільців, а на сидіннях громадились купи оздоблених рюшами нижніх спідниць.

Беккі, звісно ж, не очікувала, що її запросять приєднатися до святкування. І все ж вона мала необережність затриматися на хвильку, щоб помилуватися всією цією красою, — з її боку це й справді було вільністю.

— Беккі, повертайся до роботи, — наказала міс Амелія.

Однак дівчина лишилася, щоб спершу підняти ляльчині муфту й пальто. І доки вона захоплено їх розглядала, то почула, що на порозі вже з’явилася міс Мінчін. Беккі дуже злякалася — думала, що її звинуватять у надмірній вільності. Тож вона нерозважливо пірнула під стіл і сховалася за скатертиною.

До кімнати увійшла міс Мінчін. З нею був невисокий худорлявий джентльмен із різкими рисами обличчя — він виглядав знервовано. Треба визнати, що й міс Мінчін була дещо схвильована, адже поглядала на худорлявого джентльмена роздратовано і з нерозумінням.

Вона бундючно опустилася в крісло і вказала джентльмену на стілець:

— Прошу, сідайте.

Містер Берроу відразу не сів. Здавалось, його увага була прикута до Останньої Ляльки й речей, розкиданих довкола неї. Адвокат поправив свої окуляри й поглянув на все це з роздратуванням і осудом. Сама Остання Лялька, здавалось, анітрошки на це не зважала. Вона просто сиділа і незворушно дивилась на джентльмена.

— Сотні фунтів, — коротко відмітив містер Берроу. — Дуже дорогі тканини, все пошите паризькими модистками. Цей молодик не відмовляв собі у марнотратності.

Міс Мінчін відчула себе ображеною. Зневажливий тон стосовно людини, яка їй щедро платила, був безцеремонним. І навіть адвокати не мали права на таку безцеремонність.

— Перепрошую, містере Берроу, — сухо мовила вона. — Не розумію, до чого ви хилите.

— Подарунки на день народження, — критикував далі містер Берроу, — для дитини, якій виповнилось одинадцять років! Божевільні примхи, ось як я це називаю.

Міс Мінчін напружилася ще більше.

— Капітан Кру — багата людина, — сказала вона. — Самі лишень його діамантові копальні…

Містер Берроу різко обернувся до неї.

— Діамантові копальні! — перебив він. — Нема ніяких діамантових копалень! І не було ніколи!

Міс Мінчін підвелася.

— Що? — скрикнула вона. — Що ви маєте на увазі?

— У кожному разі, — роздратовано відповів містер Берроу, — було би значно краще, якби їх ніколи не існувало.

— Нема діамантових копалень? — перепитала міс Мінчін, спершись на спинку стільця. Вона відчувала, ніби довкола неї розвіюється прекрасний сон.

— Діамантові копальні частіше несуть розорення, ніж багатство, — сказав містер Берроу. — Коли чоловік потрапляє до рук вірного друга, а сам нічого не тямить у бізнесі, йому краще триматись подалі від діамантових копалень, чи золотих копалень, чи будь-яких інших копалень цього друга, бо найпевніше, що друг хоче, аби він сам вклав у цю справу гроші. Покійний капітан Кру…

Тут міс Мінчін перебила його.

— Покійний капітан Кру! — скрикнула вона. — Покійний! Чи ж не хочете ви мені сказати, що капітан Кру…

— Він помер, пані, — різко, без зайвих церемоній відповів містер Берроу. — Помер від тропічної лихоманки й проблем у справах. Тропічна лихоманка, може, й