На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров

ллється по підборіддю, на худеньке плече, брат починає сердитись і вередувати, відпихаючи хліб та молоко, що його залишила мама. Я і жалію його, і гніваюсь на нього за оте вередування, за примусове сидіння в хаті, коли надворі отакий день, а там десь хлопці і веселі забави.

— Пити! Пити! — тягне своє брат, дивлячись на мене важким, аж немовби байдужим поглядом.

— Ну, чого тобі ще? — мало не плачу я, оглядаючись безпорадно по хаті. — Ось іще сало... Хочеш сала? Добре, з часником...

Брат мовчить, пасучи за мною очима. Нарізаю тоненькими шматочками сало, шукаю часнику.

— Бач, немає часнику, уже весь з'їли. Та нічого, сало й без часнику добре...

— Часнику! Хочу часнику! — відразу ж починав брат, наче зрадівши, що нарешті знайшов, що вимагати од мене. І скільки я його не вмовляю, брат квилить одне:

— Часнику-у...

У відчаї вибігаю надвір. На нашому городі часнику годі й шукати. Хіба що в тітки Одарки...

Обережно підкрадаюся до тину, ступаю на перелаз. На подвір'ї сусідки нікого немає, город теж манить до себе безпечним безлюддям. Та я все ще вагаюся, не насмілюючись скочити через перелаз.

З тіткою Одаркою в нас старі порахунки. Вона переконана, що більшого від мене пройдисвіта немає в усьому світі, і не раз боляче влучала лозиною по моїй спині, коли ловила на яблуні, в огірках або горосі.

Особливо ж важке серце почала носити на мене тітка Одарка, коли я, перебуваючи в «непорочних отроках», не втримався від спокуси віддати зуб за зуб і наклепав Миколиній матері, в якої саме щезло масло з погреба, що святий Миколай вказує своїм несхибним перстом на Соньчину матір. Жінки позбивали одна одній очіпки, а потім довго перегукувалися через вулицю, пригадуючи батьків і пращурів кожної аж до десятого коліна.

— А ти, трясця твоїй матері, сто чортів тобі в печінку, і не попадайся! — пригрозила мені тітка Одарка (я принишк на той час у гарбузинні). — Спіймаю — сім шкур з тебе спущу, ворожбита поганський!

Тож не дивно, що перш ніж шаснути на сусідський город, я довго вагався. Але тут знову випливло передо мною розпашіле обличчя брата, і я майнув через пліт.

— А куди це ти?

Я вискнув, крутнувся, але вже було пізно: тітка Одарка, яка наче з неба впала, міцно тримала мене за вухо.

— Ти що тут робиш, поганський ти сину? Кажи зараз, що робиш!

Я затято мовчав. Тоді тітка дала мені стусана в спину і потягнула до хати.

— Пустіть! Ну, пустіть! — почав викручуватись я, щосили впираючись ногами в землю. Мені здавалося, що в хаті, де нікого немає, тітка візьме ножаку і почне білувати мене, як вівцю.

— А кажи, що робив?

— Нічого ще не робив... Я хотів часнику позичити...

— Позичити! — аж руками сплеснула тітка. — Хіба ж так позичають: рачки на город! Бач, позичальник знайшовся!

А що я знову замовк, вона запитала: — Навіщо тобі той часник?

— Братові... У мене брат хворий...

Мені було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить і чекає на мене.

— Братові?.. Чим же він хворий?

— А я знаю!.. Мама по фельдшера пішла... У Миронівку...

— Та чого ж ти зразу не сказав, песиголовцю ти такий! — знову закричала тітка Одарка. — Ну й клятуща ж дитина, прости мене, господи!

Все ще не відпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук:

— На та йди, брат тебе чекає, либонь... Ну чого стоїш, як укопаний?

Затискаючи часник у спітнілій долоні, я повільно пішов, оглядаючись на тітку Одарку. Все простив я їй зараз: і бійки, і сварки, і скарги на мене, і навіть насмикане вухо, що таки добре боліло. Все простив я тітці Одарці за оцей пучок часнику!

УРОК

Кожне літо приносило мені не тільки розваги та забави, а й працю на городі. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як і водиться на селі.

Тож не встигнеш досхочу накупатися в річці, набродитись по луках чи набігатися в лісі, а мама вже загадує:

— Бери сапку та йди полоти.

— Ще ж рано, — намагаюся відтягнути осоружне полоття.

— Іди, іди, не вигадуй... Там за пирієм сапки не потягнеш.

І я хоч-не-хоч, а мусив іти.

Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезні рядки картоплі, кукурудзи, помідорів та іншої нечисті, що так і перла з землі на моє безталання. «І навіщо ото, — гірко роздумував я, — такий городище? Ех, виросту, то зовсім не заводитиму городу! Краще купатися в річці чи ходити по полуниці...»

Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зітхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання.

Цього разу мама загадала полоти помідори.

— Ой, їх так багато! — пхинькав я, шукаючи сапку. Мало не плакав з досади, бо саме сьогодні мав іти в ліс: гратися з хлопцями в «червоних» та «білих».

— Нічого, нічого, ще встигнеш набігатись, — «втішала» мама. — Ти вже споли помідори, а картоплю я буду сама полоти... А хочеш, я дам урок.

— Який урок?

— От відміряй половину грядки, це буде тобі на сьогодні. А решту — завтра виполеш.

Подумавши, я пристав на таку пропозицію.

— Тільки дивись, добре поли, — попередила мама. — Прийду зі школи — перевірю.

— Та гаразд,— сказав я, наслідуючи дорослих. — Чого вже там.

Прийшовши на город, я відразу ж розбив помідори на дві частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогодні, була значно менша від тієї, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогодні ж я мав, хоч умри, кінчити якомога скоріше. «Може, завтра град випаде чи ще яка радість. То не треба буде й полоти...»

Тверда земля аж дзвеніла під сапкою, пиріїще аж намотувався на держак, і мене розбирала злість. Здавалося, що бур'ян навмисне чіплявся за землю, аби лише довше затримувати мене на городі.

Вже сонце підбилося на доброго дуба, коли прибіг Ванько.

— Пішли!

— Куди? — похмуро запитав я.

— Та до лісу ж! І хлопці вже зібралися... То ти не йдеш?

— А ти не бачиш!