На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров
СМОЛЯНИЙ БИЧОК
Микола прибіг до нас, червоний та задиханий:
— Вгадайте, що я бачив!
Ми з братом саме майстрували нову упряж для кота, який був уже не котом, а Гнідком, що мав везти нас у гості до Ванька.
— Зайця!
— Де?
— Біля нашої хати!
— Бре? — першим отямився я.
— От бий мене сила божа, якщо брешу! — широко перехрестився Микола. — Там такий зайчище, як оцей стіл! Так і пряде вухами. Я тільки з хати, а він — гульк і на город.
Зрештою ми повірили. Микола ще довго розповідав про того незвичайного зайця, що не боїться аж до порога підбігати, а потім закінчив:
— От якби його спіймати.
— Як же його, довгоногого, спіймаєш? Він як чкурне...
— Хіба що яму викопати...
— Хе, яму! Так і дасть тобі тато біля хати яму копати!
— Тато не дадуть, — відразу ж охолов Микола, почухуючи спину. — Вони в мене такі: як що, так і за батіг.
— Отож...
Ми зажурилися. Кожен думав про зайця і про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну клітку (адже заєць — як наш стіл!): сидить у ній довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопці повмирали б від заздрощів.
— От якби смоляний бичок у нас був... — розпочав я невпевнено.
— Хи, то ж казка! — презирливо обірвав мене Микола.
— Ну й що, що казка! Дістати б смоли, налити на дорогу — заєць і вскочив би... От тільки де смоли дістати?
Микола відразу повеселішав:
— Смола є.
— Де?
— У діда Стратона. Дід саме днища човнів смолить, на березі, біля ставу. От якби хто хоробрий був...
Він не докінчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про діда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долівці.
— А заєць же був! — знову спокушав Микола. — Ех, і заєць!
— А нам його даватимеш? — не витримав я.
— Питаєш!
Домовившись, ми поділили обов'язки: Микола візьме цеберку і буде пильнувати за дідом, а я, виждавши, коли дід Стратон піде підвечеряти, наберу з бочки смоли, скільки зможу.
Цього разу, понад всякі сподівання, кампанія пройшла успішно.
Потерпаючи, підбіг я до великої залізної бочки, в якій топилася смола, зачерпнув густої чорної маси і попер на город, під саму Миколину хату. Біг, і здавалося, що ось-ось вискочить дід Стратон, наздожене і вчеше кийком по хребту.
— Де будемо виливати?
— Під вікном. Щоб я зразу почув, як заєць улипне. Я тоді з вікна — мах! — і на нього. Тільки нехай стемніє, щоб тато не бачили.
Виливши смолу на стежку під вікном, ми розійшлися.
— Гляди ж, — вдесяте наказував я, — як впіймаєш зайця, неси до нас.
Спали ми погано. Снилися зайці, величезні, як стіл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухі все оббігали її стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не біжить Микола із зайцем.
Та не так сталося, як гадалося.
Десь запівніч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вітру. Стара доти дибала стежиною, поки й улізла в ту смолу, як муха в мед.
— Гвалт! Пробі!
Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге і стала рачки.
— Люди добрі, рятуйте, хто в бога вірує! — жебоніла вона. — Ой, смертонька моя!
На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася після баби.
До самого ранку в Миколиній хаті стояла колотнеча. Задираючи догори насмолені ноги, стогнала та згадувала всіх великомучеників-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своїх волохатих ніг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално і лупцював Миколу:
— Я тобі дам зайця, песький ти сину!
Микола ревів, як бугай...
Вранці, здивовані відсутністю Миколи, ми пішли шукати товариша. Знайшли його аж на городі. Він колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червоні, як у зайця, очі.
СВИЩИК
Ви знаєте, як робиться свищик?
Береться в добрий палець завтовшки лозина, відрізається від неї цурупалок сантиметрів десять завдовжки. Потім посередині прорізається навкруг молода кора, обережно обстукується колодочкою ножа, доки не здійметься, як рукавичка. Ну, а тоді вже просто: видовбав у оголеному дереві ямку, надрізав кінчик, знову натяг кору — і свищик готовий. Стромляй його, чоловіче, до рота і свищи собі на здоров'я!
Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцікавився, де він доп'яв свищика.
Не відкладаючи справи, я крадькома взяв дома ніж і майнув до річки, де густими кущами розрісся верболіз.
«Нароблю торбу свищиків, — багатів я думками, — та й буду свистіти-висвистувати по селу. Один дам Сергійкові, один — Ванькові, а Соньці не дам. Ти, — скажу, — ти дала мені вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маєш, що заробила!»
З отакими приємними думками нарізав я оберемок лози, приніс під хату і засів за роботу.
Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кілька лозин відкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий ніж не хотів різати дерева, але й це ще була не біда. Найтяжче було зняти кору. Стукаєш потихеньку — не здіймається. Почнеш стукати дужче — лопається. А коли вже лопнула — відкидай її набік і берись за іншу лозину.
«Нащо мені торба тих свищиків, — порозумнішав я згодом, витираючи мокре чоло. — Зроблю п'ять: три мені, один — Сергійкові, один — Ванькові».
Врешті тяжка праця моя увінчалась успіхом: кора обкрутнулася навколо деревини і повільно знялася.
Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не підносив до рота щойно придбаного музичного інструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога більше повітря, я заплющив очі і щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало.
З хвилину сидів, заціпенівши від щастя, а потім знову підніс свищик до рота. Дмухав і дмухав, поки закрутилося в голові.
Хотів одразу ж побігти на вулицю, але тут на мій свист прийшов Сергійко і остовпів, не зводячи з свищика зачарованих очей.
— Дай і я посвищу, — простягнув він згодом руку.
Я завагався: ану ж зіпсує! Свищик уже встиг набути моїх очах неабиякої цінності, я не віддав би його зараз за жодні
