Гуси-лебеді летять - Михайло Опанасович Стельмах
Я й досі пам'ятаю того, хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба. Це був багатий і богомільний чоловік, через руки якого проходили голодом пригнані катеринки, петрики, золоті імперіали і срібні карбованці з великими головами дрібного царя. Я й досі пам'ятаю опасисту постать цього дукача. Він мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лісові загороди — і тільки під перелогом лежала одна душа. Лише тому, що він уже помер, не називаю його імені…
Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилось на мене. На його тонкій шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. І тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю і подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені і взявся за другу. Але жінка зупинила мене.
— Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. — Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми.
Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю…
А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене!?.
Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом і пішла з дитям прямо на мою вулицю. Між вишняками раз і вдруге майнула її хустка — і вже нема ні жінки, ні її глибоких очей, ні дитяти з хмелинами кучерів. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання і довго дивлюся йому вслід.
З подвір'я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на її шиї погойдується дерев'яна колодка. І на ній, і на морді, і на ратицях свині гусне картопляна товч.
«А ти подавай і подавай, як не скибочку, то картопельку», — знову заскрипів голос дукача, і я з огидою пішов од височенного частоколу і глухих воріт…
А от куди мені далі подітися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима Бабенка. Може, й розщедриться він і за дві склянки насіння дасть почитати книгу? Догнав чи не догнав, а побігти можна.
І я вже біжу з вулички у вуличку, а назустріч мені вітрець кидає зелені вербові галузки і сонячне снування, що ворушиться в гіллі.
Юхрима я застаю на другій половині хати. Зараз він уже не в галіфе, а в буденних потертих штанях сидить на лаві і вказівним пальцем правої руки вибиває не то стогін, не то гарчання із балалайки, ще й допомагає їй ногами і співом:
Отчего ты карапет, Оттого, что денег нет. Отчего же денег нет? Потому, что карапет.Біля Юхрима на столі стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї стирчить товста з обгризеним кінцем ручка, а осторонь од них лежить кілька списаних аркушів паперу. Напевне, Юхрим і зараз «строчить» якийсь матеріал, а щоб краще строчилося, він ще й музикою бавиться.
Побачивши мене, старий парубок відкинув чуприну набік, оголив набухлу жилу на чолі й засміявся:
— От і гарбузове насіння, соображаю, само по всіх параграфах прийшло до хати! Вгадав, пуцьверінку?
«Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверінком?»
Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:
— Вгадав?
— Трохи вгадали — пробурмотів я.
— Чого ж трохи? — дивується парубок.
— Бо так вийшло.
— Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище сказано було? — округлились Юхримові очі.
— Тільки дві.
— Тоді ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива! — насупився Юхрим, мотнув головою і знову почав мордувати балалайку.
— А може, ви решту до осені почекаєте? — слово в слово повторюю мамині слова, коли вона згинається перед крамарем з містечка.
— Іч, який він кебетний! Восени я сам понятія знайду, де брати насіння, — безжалісно відрізає старий парубок, не дивлячись на мене.
То що мені залишається робити? Чи слухати біль і вищання струн, чи «бувайте здорові» й через поріг? Я надіваю картузик, обертаюсь і клацаю клямкою.
— Почекай, пуцьверінку! Дай подивлюся, що в тебе за насіння! — раптом так репетує Юхрим, наче я оглух від його музики. Він підходить до мене, запускає руку в кишеню, кидає насінину до рота. Вона тільки хруснула, і вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове підборіддя. — Нічого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам тобі за нього почитати казки. А «Пригоди Тома Сойєра» візьмеш, коли розбагатієш. По руках?
— То давайте свою! — одразу веселішаю я.
Юхрим подає видовжену долоню, я б'ю своєю по ній і примовляю:
— За «Пригоди Тома Сойєра» — дві склянки тепер і чотири восени.
— Не будь циганською дитиною, — припиняє торг Юхрим. — Кожна книга має в свій час свою ціну.
— А може, ви мені дасте «Пригоди» хоч на один день?
— І не проси, і не моли! — вперся Юхрим, наче кілок в огорожу. — Береш, натурально, казки?
— Беру, натурально, — ще раз ляпаю по руці парубка. А він витрушує з моєї кишені насіння, потім з укованої залізом скриньки дістає книжку ще й великодушно примовляє:
— Бери та знай по всіх параграфах мою добрість. За скільки ти прочитаєш казки?
— Днів за чотири.
— Тоді в неділю і принось. Не забудеш, що в неділю?
— А хіба ви в неділю не
