Кінь і його хлопчик - Клайв Стейплз Льюїс
Була б така можливість, Шаста одразу ж пірнув би в Ігого під пузом, розчинився у натовпі, а там – згадуй лиш як звали. Та в натовпі позаду не було ані шпаринки, а тепер його ще й оточили чужоземці.
Треба визнати, що найперше, що спало йому на думку в тих обставинах, було одразу ж пояснити, що тут якась помилка, бо він аж ніякий не лорд, а навпаки – син бідного рибалки на ім’я Аршиш, а ясновельможний лорд приймає його за когось іншого, а за кого саме – він, Шаста, і гадки не має. Так хотів був відказати лордові Шаста, та одразу ж схаменувся – пояснювати щось прилюдно, у цьому натовпі, було вкрай небезпечно, бо одразу ж могли виникнути питання: що він, син рибалки, тут робить, і де (а ще цікавіше – у кого?) він позичив свого коня, і хто така Аравіс – і тоді… все, згине всяка надія не те що проскочити непомітними, а хоча б протиснутися крізь Ташбаан. Він озирнувся, поглядом благаючи Ігого про допомогу. Та той тільки те й робив, що вдавав, ніби він – остраханський кінь нетямущий, і тому все, що коїться навкруги, його не обходить, бо його справа маленька: стояти й чекати, що скаже хазяїн. Залишалася ще Аравіс, та навіть подивитися у її бік Шаста не наважувався, аби не привернути до неї уваги й тим самим видати і її. Вигадати щось нашвидку теж не вдалося, бо той, хто був у нарнійців головним, сказав:
– Зробіть ласку, Перідане, прихопіть його милість за іншу руку, і разом ми відведемо нашого юного втікача до палацу – знімемо камінь із душі вінценосної сестри нашої, Сьюзан.
Ось так воно й сталося, що не встигли наші втікачі пройти й півдороги Ташбааном, як усі їхні задумки звів нанівець невідомий їм чужоземець. Ні про що не питаючи, Шасту підхопили під руки та повели саме туди, куди він аж ніяк не збирався. Він мовчки перебирав ногами, не знаючи, що гадати і що станеться далі. Нарнійський король (Шаста вже здогадався, що то король, з того, як зверталися до нього інші) далі ставив йому недоречні питання, на які Шаста не знав, що й відповісти: де він був, як йому спало на думку втекти, де він подів свій одяг і чому на ньому оце пропахле рибою дрантя. І чи розуміє він, який він бешкетник та… тут король ужив невідомий Шасті вислів «нуль без палички».
І знову ж таки Шаста не знав, що й сказати, бо все, що він спромігся б сказати, могли використати проти нього.
– Мовчимо, значить… – зробив висновок король. – У такому разі скажу я. І скажу прямо: відмовчуватися, принце, коли завинив, це навіть гірше, аніж крадькома полишати палац. І скажу чому: втечу ще можна хоч і не виправдати, та хоча б зрозуміти, мовляв, хлоп’яча витівка, та ваше мовчання нічим, окрім як боягузтвом, пояснити не можна. А боягузтво – то найогидніша риса, що не личить синові короля Древляндії. І що ж ви тепер голову похнюпили та ледь ногами перебираєте, мов отой остраханський раб?
Докори ранили болючіше за удари батога. Зі свого боку Шаста розумів, що принц, про якого йшлося, мабуть, теж не заслуговував на ті докори і, мабуть, знав би, що відповісти. Та відповісти міг лише сам принц, а не він, Шаста, який і рота боявся розтулити.
Досі відчуваючи на собі сильні руки чужоземців, Шаста змушений був підкоритися долі. Вузенькою вуличкою вони видряпалися кудись нагору, злетіли старими ходженими сходинками іще вище, а потім пірнули в непомітну арку в білій стіні з двома високими темними кипарисами обабіч. Одразу ж за аркою було подвір’я з мармуровим басейном, наповненим по самі вінця чистою прохолодною водою, посередині якого бив, розбризкуючи дрібні краплі, фонтан. Навкруги, серед зеленого газону, росли помаранчеві дерева; з чотирьох боків по білих стінах, що оточували подвір’я, вилися троянди. Гамір, курява та тіснява нижніх вулиць раптом зникли, Шаста і згадувати про них забув. Та не встиг він як слід роздивитися навкруги, як його, підхопивши під руки, швиденько потягли через усе подвір’я до темного отвору в стіні, що слугував, либонь, чорним ходом до палацу. Глашатай залишився зовні, а Шасту потягли далі прохолодним коридором, де після розжареної бруківки пройтися босоніж було задоволенням. Ще одні сходи – і Шаста аж очима заблимав: він стояв у просторій залі, пронизаній світлом із навстіж прочиненими вікнами, які виходили на північ, запобігаючи прямим сонячним променям та зберігаючи таку бажану тут прохолоду. На підлозі від стіни до стіни простягався барвистий килим, у якому ноги потопали, наче в моріжку. Таких килимів Шаста ніколи і в очі не бачив, а про те, аби ними розгулювати – і казати було й годі. Впритул до стін довгими рядами стояли низькі кушетки із безліччю вишитих подушок, і на кожній з них хоч хто-небудь, та сидів. Взагалі, кімната була повна людей з тією, однак, обмовкою, що деяких із них якщо вже й називати людьми, то лише в певному розумінні цього слова.
Побачивши Шасту, до нього одразу ж поспішила вродлива, якщо не сказати – найвродливіша дівчина з усіх, кого йому доводилося бачити у своєму житті.
– Ах, Коріне, Коріне, як ти міг? – обіймаючи та цілуючи його в щоку. – Ми ж з тобою одне одному не чужі! Як померла твоя мати, хто ж піклується про тебе більше, ніж ми: твій батько та я? І що б я мала казати йому, коли б з тобою сталося якесь лихо?! Ти хоч розумієш, що через тебе між Нарнією та Древляндією могла б спалахнути війна? От дурень нерозумний, хлоп’я та й годі! Теж мені, нуль без палички!
Так само, як і король, красуня вжила якийсь дивний вислів, значення якого Шаста так і не зрозумів, а королева розтлумачувати не стала.
«Схоже на те, що мене приймають за якогось хлопця з Древляндії, хто б він там не був. А це, виходить, нарнійці! Але де ж він сам, той справжній Корін, кортіло б знати», – подумав про себе Шаста, та вголос нічого не сказав.
– Ваші величності, – мовив хтось позаду, – королево Сьюзан! Королю Едмунде!
Шаста озирнувся на голос і побачив перед собою створіння, від одного погляду на яке можна було б чи то гепнутися просто на місці, де стояв, чи то навпаки – щодуху накивати п’ятами, словом, Шаста й сам не знав, як він
