Кінь і його хлопчик - Клайв Стейплз Льюїс
– А хазяїн про те знає, ось як! – якомога безтурботніше вимовив Шаста і одразу ж пошкодував про те, адже замість слів вартовий дав йому такого стусана, що мало не здалося.
– Я тебе навчу, холопе шолудивий, як розмовляти з вільним остраханцем!
Від болю в Шасти навіть навернулися сльози, та, може, воно й на краще, бо інший вартовий лише рукою махнув, мовляв, маєш своє – ну, то й геть звідси. А Шаста, якщо і схлипнув, то зовсім трішки, бо до чого-чого, а до стусанів він звик.
За міською брамою, як не дивно, спершу ніщо не нагадувало про ту розкіш, на яку натякав міський краєвид здаля. Перша-ліпша ж вуличка, до якої потрапили втікачі, виявилася не лише вузенькою (бо з обох боків на неї виходили глухі стіни майже без віконець), а ще й переповненою людьми – та так, що й не проштовхнешся. Окрім селян, що поспішали на ярмарок, були тут водоноси, які розносили воду, торговці солодощами, носії з вантажем, вояки, жебраки, усілякі голодранці та безпритульна дітлашня, кури, бродячі собацюри та, певна річ, босоногі раби. Та якщо б ви, мій любий читачу, опинились там разом із дітлахами, то перше, що вас вразило, була б не тіснява, а настояний, багатовіковий сморід, яким просяк тут навіть камінь. Тут тхнуло від усього: від немитих людських тіл, немитих собак, прянощів, часнику, цибулі, але більш за все – від звалищ непотребу, через які доводилося торувати собі шлях.
Із усіх своїх сил Шаста робив вигляд, нібито веде коня, хоча насправді поводирем був Ігого, який знав шлях, а сигнали подавав легкими порухами носа, удаючи, ніби він крутить головою. Дуже скоро вони звернули ліворуч і пішли вгору. Потроху повітря посвіжішало, затхлий сморід залишився позаду, а вздовж дороги з’явилися дерева, будівлі тепер скупчилися лише понад правим, вищим, боком вулиці, а ліворуч – вони ніби провалювалися у прірву і, дивлячись поверх клаптиків дахів, далеко внизу можна було побачити навіть блакитну смугу річки. Тут вони різко звернули вбік і рушили у протилежному напрямку, підіймаючись дедалі вище вгору. Ось таким серпантином вони й сходили до головної площі Ташбаана. Просто на очах вулиці ставали охайнішими, садиби – розкішнішими, подекуди можна було навіть побачити статуї богів та якихось остраханських героїв, що спозирали оглядача згори вниз зі своїх високих п’єдесталів та навіювали благоговійний острах суворим виразом своїх облич. Тут пальми кидали тінь на розпечену бруківку, арки вабили живодайною прохолодою, а з-поза арок визирали затишні подвір’ячка з палацами, що змагалися у розкошах доглянутими садами, охайними газонами та прозорими фонтанами. «Як же там гарно», – подумав Шаста.
З кожним поворотом серпантина Шаста сподівався, що от-от натовп розсіється, як до того розсіявся сморід, та де там: про те годі було й мріяти. Нескінченний потік людей все ще рухався вгору, і рухався дуже повільно, а інколи й зовсім зупинявся. Це траплялося щоразу, коли над натовпом лунав гучний голос: «Дорогу, дорогу таркаанові!», або «Дорогу таркині!», або якомусь там «п’ятнадцятому візиру», або амбасадору тощо. Почувши глашатая, натовп прискав у боки, притискаючись до мурів, а згодом з’являлися ті, про кого сповіщали глашатаї, та через кого зчинялася буча. Шасті вже пощастило побачити якогось знатного вельможу, та й не одного, а також якусь дуже знатну даму, і теж не одну – усі вони лежали на паланкінах, що їх на плечах несли четверо, а то й шестеро напівголих могутніх рабів. З усіх правил дорожнього руху в Ташбаані, здається, існувало лише одне: менш ясновельможний дає дорогу більш ясновельможному, інакше пригостять батогом або дадуть стусана тупим кінцем списа.
До палацу тісрока залишався, напевне, останній поворот, принаймні палац здіймався вже над головою, коли на вулиці стався черговий затор з непередбачуваними наслідками.
– Дорогу! Дорогу! – пролунав над натовпом зичний голос. – Дорогу королю білошкірих варварів, гостю самого тісрока – хай будуть вічними його літа! Дорогу ясновельможним лордам нарнійським!
Шаста відсахнувся до узбіччя, водночас намагаючись відтягнути Ігого. Та жодного коня, хай навіть і розумного, нарнійського, просто так з місця не зрушиш. А тут іще, як з’ясувалося, просто позаду опинилася така собі доволі гладенька тітонька, та ще й з чималим кошиком, яким вона вперлася йому в спину. «Тобі що, повилазило? Чого штовхаєшся? А що, як я штовхну?!» І не встиг Шаста оговтатися від несподіванки, як йому знову дісталося, цього разу від когось збоку, і в цій штовханині він зовсім випустив мотузок, за який тримав – чи тримався за?.. – Ігого. А вже наступної миті юрба позаду якось виплеснула його в перший ряд, звідки, як відомо, найліпший вид на різні видовиська.
Що ж, подивитися було на що: чужинці справді мали вигляд чужинців і відрізнялися від будь-кого, кого він бачив того дня. Попереду біг глашатай, що волав: «Дорогу-дорогу!», і то був єдиний остраханець у процесії. Слідом рухалися з півдюжини чоловіків, і на відміну від заможних остраханців, рухалися вони пішки, а не в паланкінах. Усі були світлошкірі, так само як і Шаста, а більшість до того ж були ще й русяві. Вдягнені вони теж були інакше: у яскраві туніки простих насичених кольорів, що ледь сягали їм колін. У когось туніка була кольору зеленого листя в гаю, в іншого – скошеної стиглої пшениці, а в когось кольору ясного весняного неба. На голові замість тюрбанів були блискучі шоломи: у когось – сталевий, у іншого – сріблений, ще в когось – оздоблений коштовним камінням, а в одного – ще й з маленькими блискучими крильцями з боків. Втім, деякі йшли з непокритою головою. Мечі в чужоземців теж були дивні: довгі й прямі, а зовсім не загнуті, як остраханські ятагани. І от іще що: на відміну від більшості остраханців, що полюбляли напускати на себе поважність та загадковість, ці трималися аж занадто просто, коли б не сказати безтурботно, розмахуючи руками, перемовляючись та перекидаючись жартами. Один із них і зовсім щось там таке насвистував. З першого погляду було зрозуміло, що всі вони ладні затоваришувати із будь-ким, хто захоче товаришувати з ними, а якщо хтось не захоче – сам собі зробить гірше, але то вже їх не обходить. Такій їхній незалежності можна було лише позаздрити, та навіть позаздрити Шаста не встиг – бо сталося таке, у що й повірити неможливо.
Один із чужинців, судячи з усього, головний, раптом показав на Шасту і мовив:
– Еге ж, ось де він, наш утікач! – та й ухопив його за плече. А ще за мить дав йому запотиличника – не сказати, що болючого, але досить відчутного, саме такого, аби дати зрозуміти,
