В забутій країні - Рахул Санкрітьян

а чи не змарнував я стільки років життя, гортаючи ночами сторінки закурених старих книг, коли на світі є величезні степи, де віють гарячі вітри, є чудові гірські луки, порослі буйною зеленою травою, — І все це створено начебто навмисне для людини.

Пам’ятаю, я почав ділитися своїми думками з Дхандасом і Дхірендрою, коли раптом на даху готелю, просто перед нами, з’явився якийсь нужденний чоловік; самий вигляд незнайомця свідчив, що він не знає в житті нічого, крім тяжких злиднів, голоду та постійних страждань. Місяць яскраво освітлював постать несподіваного відвідувача, і ми добре розгледіли його. Він був схожий на араба і одягнений, як сучасні єгиптяни. Чоловік був такий брудний, що ми мимоволі відсунулись, коли він підійшов до нас. Його довге чорне волосся, злипле від бруду, спадало на обличчя. Над очима нависли густі брови. Одна нога була в черевику, друга — в шкіряній пантофлі, такій, як звичайно носять араби. Сині штани були нижче колін обшарпані. Бідолаха раз по раз надривно кашляв.

Дхандас не знав жалю до злиднів; він міг без докорів сумління брутально прогнати голодного бідняка.

— Хто ти такий? Геть звідси! Зараз же забирайся геть! — закричав він.

І раптом ми почули спокійний голос Чана:

— Будь ласка, нікуди не йдіть, поки я повернуся. Коли хочете, лягайте спати, але ні в якому разі не залишайте готелю. Я сподіваюсь бути тут за якусь годину.

Розділ VII
ПЕРШИЙ ЧАНІВ ПОДВИГ

Чан повернувся аж над ранок і докладно розповів нам про все, що з ним скоїлось тієї чарівної ночі, повної небезпеки для нього. Мені хочеться, скільки в мене стане снаги, описати його пригоди. Все, що Чан розказав, я певен, чистісінька правда, бо така людина, як він, не буде брехати.

З готелю Чан пішов просто в порт і спустився звідти у квартал бідноти, на вулиці, повні бруду і сміття. Вже йшло до півночі, але тут ще не лягали спати. Хоч як було пізно, на вулицях, освітлених газовими ліхтарями, гралися діти з серйозними й сумними обличчями, мов у старих людей. Навколо було чимало п’яних; деякі валялись на землі, інші, заточуючись, чвалали вулицею.

Чан зупинився, щоб хоч трохи звикнути до цих страшних, нелюдських картин, а тоді попрямував головною вулицею, що починалася зразу від сходів. Він ішов похнюпившись і непомітно оглядав усіх зустрічних. У кишені в нього лежав напоготові дванадцятизарядний пістолет.

Біля якихось дверей сидів беззубий, зовсім сивий старий араб. Пан Чан вирішив удати з себе турка — з його здібностями неважко було це зробити — І звернувся до араба турецькою мовою. Однак той мотнув головою, пояснюючи, що нічого не розуміє. Пан Чан не розгубився і перейшов на англійську мову. Виявилося, що старий трохи знає її.

Вони почали згадувати Туніс — пан Чан сказав, що він звідти родом. Старий приїхав у Суец з Бізерти. Колись, ще замолоду, він жив з крадіжок та грабунків і не раз викрадав з пасовищ на Атласських горах худобу. Тепер він уже старий, немічний і може сподіватися тільки на ласку аллаха.

Пан Чан не випадково звернувся до цього араба: він знав, що старі люди сплять мало, тому більше бачать і чують, що діється навколо. Кожен, хто спустився сюди, має пройти цією вулицею. Отже, коли двоє “єгиптян” справді переховуються тут, старий араб не міг не помітити їх.

Поговоривши трохи з Чаном, старий налив склянку амбіту й сказав:

— Хоч я все своє життя був злодій і грабіжник, але все-таки залишився правовірним мусульманином. Пророк заборонив своїм учням пити вино, але про амбіт він нічого не сказав, бо це ж сік.

І старий випив. Тепер Чанові вже легко було допитатися в нього про все, і він дізнався, що ті двоє “єгиптян” тут. Вони ночують в одного напівгрека-напіввірменина. Його по всьому Суецькому каналу знають, як запеклого негідника. Він був ватажок банди, яка грабувала моряків і пасажирів, що зупинялися в Суецькому порту.

Старий араб нічого не приховував: у цьому кварталі жили самі злодії, і він гадав, що й Чан теж злодій.

Попрощавшись із ним біля одного з шинків, Чан пішов далі. Він легко знайшов будинок, де жив отой напівгрек-напіввірменин. На дверях не було ні дзвоника, ні молотка, і Чанові довелося постукати кулаком.

На стукіт вийшов чоловік з величезними вусами і звернувся до Чана незнайомою мовою. В його грубому голосі почувалася загроза.

— За мною женеться поліція, — тихо сказав Чан каліченою англійською мовою.

— Ну то й що? — сказав хазяїн теж по-англійськи.

— Сховай мене!

— Скільки в тебе грошей? — недовірливо спитав бандит.

— А тобі що до того? Гроші в мене є, а скільки їх і звідки вони — моє діло, і тобі до того зась. Я прошу дати притулок, і якщо ти переховаєш мене на одну ніч, заплачу п’ять рупій.

Хазяїн спершу не погоджувався: він обіцяв двом пожильцям нікого не пускати на ночівлю, поки вони тут. Але потім подумав, що п’ять рупій за одну ніч — добрі гроші. Ті двоє іноземців уже міцно сплять, вони й не знатимуть нічого. І хазяїн упустив Чана, замкнув зсередини двері на величезний замок, а ключа від нього поклав собі в кишеню. Пильне око спостережливого Чана не проминуло жодного його руху. Він добре розумів, що найменша необачність може згубити його.

У першій кімнаті, куди вони ввійшли, на столі горів маленький недогарок свічки, вставлений у пляшку. В кутку стояло гарне широке ліжко; на гачку, вбитому просто в стіну, висіло пальто. Все було вкрите товстим шаром пилу й бруду.

Хазяїн узяв свічку й провів Чана до сусідньої, прохідної, зовсім порожньої кімнатки; тут не було нічого, крім старої, подертої мати на підлозі.

— Ось твоє місце, — сказав хазяїн. — Можеш переночувати тут одну ніч, але гроші давай наперед.

Пан Чан засунув руку в кишеню і спритним рухом витягнув звідти величезного ножа.