Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Ну, то ходім, дядю, — гукнув хлопець. — І ура адміралові!
— Під три чорти адмірала! — відказав Соломон Джілс. — Ти хотів сказати: лорд-мерові?
— Ні, не хотів! — гукнув хлопець. — Ура адміралові! Ура адміралові! Кроком р-руш!
З цими словами картуза і того, хто його носив, було без опору попроваджено, мов на чолі команди у п’ятсот чоловік до вітальні, і дядько Сол та його небіж негайно ж заходилися коло смаженої камбали, з біфштексом на черзі.
— Лорд-мер, і тільки лорд-мер! — сказав Соломон. — Ніяких адміралів! Твій адмірал — лорд-мер.
— Якби то так! — відповів хлопець, хитаючи головою. — Про мене вже краще зброєносець. Той хоч інколи береться за свою зброю.
— Велика з того користь! — заперечив дядько. — Слу-хай-но, Уоле, слухай, що я тобі скажу. Глянь на камінну полицю.
— Е, хто це туди мій срібний келих почепив? — здивувався хлопець.
— Я, — відповів дядько. — Скінчилися срібні келихи. Віднині п’ємо зі скляних. Ми — люди діла, Уолтере. Люди Сіті. Сьогодні вранці ми почали нове життя.
— Гаразд, дядечку, я питиму з усього, з чого хочете, аби лиш за ваше здоров’я. За ваше, дядечку Соле, і ура…
— Лорд-мерові,— перебив старий.
— Лорд-мерові, шерифам, міським радникам і всій ліврейній компанії! Сто літ!
Дядько з явним задоволенням закивав головою.
— Ну, а тепер, — мовив він, — розкажи нам про фірму.
— Нема про що розказувати, дядечку, — мовив хлопець, у якого аж за вухами лящало. — Кілька геть темних кімнат, а в тій, де я сиджу, є висока камінна решітка, залізний сейф, кілька об’яв про відхід кораблів, календар, кілька столів зі стільцями, пляшка чорнила, кілька книжок, кілька шухляд і купа павутиння. В одній павутині — якраз у мене над головою — висить величезна синя муха, і, по-моєму, висить уже цілу вічність.
— І більше нічого? — спитав дядько.
— Нічогісінько, — крім старої клітки для птахів (цікаво, як вона туди потрапила) і ящика на вугілля.
— Жодної банківської або чекової книжки, жодних векселів чи інших якихось ознак багатства, котрим там обертають день у день? — єлейним голосом спитав старий Сол, пильно вдивляючись у небожа крізь туман, що, здавалося, завжди висів круг нього.
— А, так, — цього добра чимало, — байдужим тоном відповів небіж, — тільки всі ті книжки лежать або в кімнаті містера Турбота, або в містера Морфіна, або в самого містера Домбі.
— А був містер Домбі сьогодні? — поцікавився дядько.
— Атож: цілий день ходив туди-сюди.
— Він, певно, тебе і не помітив?
— Чому ж, помітив. Підійшов до мого місця — надто вже він поважний і суворий, як на мене — і каже: «А, ви син містера Джілса, майстра корабельних інструментів» — «Небіж, сер», — кажу я. А він мені: «Я й сказав — небіж». Але я можу заприсягтися, дядечку, що він сказав «син».
— Ти, певно, помилився. Ну, та це неістотне.
— Це й справді неістотне. Тільки мені здається, він не мав потреби говорити так різко. Адже це ніяка не образа, що він прийняв мене за сина. Потім він сказав, що ви говорили з ним про мене і що він знайшов для мене місце, як обіцявся, і що я повинен працювати пильно та старанно, а тоді пішов. У мене залишилось враження, що я не дуже йому сподобався.
— Ти хочеш сказати, — зауважив майстер корабельних інструментів, — це він тобі не дуже сподобався.
— Може, й так, дядю, — засміявся хлопець. — Я над цим не замислювався.
Закінчуючи обід, Соломон наче посерйознішав з виду і від часу до часу зиркав на веселе обличчя хлопця. Коли все було з’їдено і скатертину знято (обід їм приносили з сусідньої харчевні), він запалив свічку й спустився в невеличкий льох, а небіж, стоячи на запліснявілих сходах, чемно йому присвічував. Понишпоривши з хвилину, старий повернувся з дуже давньою на вигляд пляшкою, вкритою пилом і брудом.
— Що ви робите, дядечку Сол! — мовив хлопець. — Це ж чудова мадера! Її всього дві пляшки лишилося.
Дядько Сол закивав головою — мовляв, він добре знає, що робить, — відкоркував пляшку серед урочистої тиші, наповнив два скляні келихи, а третій, порожній, поставив разом із пляшкою на стіл.
— Розіп’єш другу, Уоле, коли доробишся статку, коли будеш заможний, поважаний і щасливий чоловік: коли перші кроки, що їх ти зробив сьогодні, виведуть тебе — про що я благаю бога — на рівну життєву дорогу. За тебе!
Клапоть туману, що висів круг старого Сола, мабуть, потрапив йому до горла, бо голос у нього хрипів. А ще йому тремтіла рука, коли він підносив свій келих, щоб цокнутися з небожем. Проте, ледве донісши келиха до губ, він одним махом вихилив його, як і годиться чоловікові, та прицмокнув.
— Любий дядечку, — мовив небіж, бадьорячись, бо сльози застеляли йому очі,— п’ю за честь, яку ви мені зробили, і так далі, і так далі. Пропоную тепер тричі й ще один раз випити за містера Соломона Джілса. Ура! А ви, дядечку, виголосите одвітний тост, коли ми з вами будемо розпивати оту останню пляшку. Гаразд?
Вони цокнулися ще раз, і Уолтер, який свого вина ще й не пробував, пригубив трохи й підніс келих до очей з виглядом великого знавця.
Дядько деякий час сидів мовчки, дивлячись на нього. Нарешті, коли погляди їхні зустрілися, старий Соломон став говорити про те, над чим думав, уголос, ніби продовжував уже розпочату тему.
— Правду сказавши, Уолтере, — мовив — він, — своєї торгівлі я не кидаю тільки через звичку. Вона так уїлася в мене, ця звичка, що не знаю, чи зміг би я жити без неї. Але ж роботи нема, нема роботи. Коли цей мундир, — показав він у бік маленького мічмана, — ще носили, тоді, звичайно, можна було забагатіти, і люди багатіли. Та конкуренція, конкуренція… нові винаходи, новіші винаходи… зміни, переміни. Світ мене обігнав. Я не знаю навіть,
