Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Це не гоже з вашого боку, міс Фло, бо ви знаєте, я ні в чім не можу вам відмовити, але ми з місіс Річардс помізкуємо, чим тут зарадити, і якби місіс Річардс захотіла, то я ладна податись хоч до Китаю, місіс Річардс, тільки я можу загубитись в лондонському порту.

Річардс на цю пропозицію висловила свою згоду.

— В цьому домі не так уже й шумно та весело, щоб комусь кортіло цуратися людей, місіс Річардс, — сказала міс Ніппер. — Ваші Токси і Чіки, може, й вилущать мені передні зуби, але це ще зовсім не привід., щоб підставляти їм обидві щелепи.

Проти цієї думки, як абсолютно очевидної, місіс Річардс теж не заперечувала.

— Я, звичайно, ладна жити з вами в добрій згоді, місіс Річардс, весь час, поки містер Поль потребує ваших тимчасових послуг, якщо наша згода не ввійде в суперечність з наказами, але, боже мій милий, ви ж іще не розпакували речей, міс Фло, уперта ви дитина! Ходім!

З цими словами Сюзанна Ніппер, у пориві енергії, налетіла на свою вихованку і винесла її за двері.

Та ніким не привічена, прибита горем дівчинка була така мила, спокійна та безодмовна, стільки було в ній любові, яка здавалася нікому не потрібною, стільки журливого розуму, на який ніхто не звертав уваги, — що Поллі, коли вона опинилася сама, стало сумно. Простенька розмова між нею й сиріткою зворушила материнське серце не менш, ніж дитяче, і обидві відчули, як між ними зродилися обопільні симпатія та довір’я.

Хоч як звірявся містер Тудл на Поллі, вона щодо освіченості не набагато перевершувала свого чоловіка. Але Поллі належала до тих простих жінок, що в масі своїй кращі, вірніші, вищі, благородніші, чутливіші і набагато сталіші у здатності до самозречень та ніжної, жалісливої прив’язаності. І цілком можливо, що якраз вона, з її невіглаством, могла б ще й тоді, в найперші дні, відкрити містерові Домбі очі на те, що згодом вразило його, наче блискавка.

Та це вже відступ від тем. Поллі ж думала тільки про те, як їй використати доброзичливе ставлення міс Ніппер, і обмірковувала, до яких законних способів їй удатися, щоб мати коло себе маленьку Флоренс. Слушна оказія набігла того ж таки вечора.

Як і завжди, дзвоник прикликав її до заскленої кімнати, де вона, з немовлям на руках, походжала вже довгий час, коли, на превеликий подив та збентеження мамки, містер Домбі встав з-за столу й підійшов до неї.

— Добривечір, Річардс.

Такий самий суворий, холодний, яким він їй видався першого ж дня, з тим самим жорстким поглядом — і Поллі мимохіть опустила очі, роблячи реверанс.

— Як мається містер Поль, Річардс?

— Росте, сер, і в добрім здоров’ї, сер.

— Схоже на те, — зауважив містер Домбі, з великою цікавістю розглядаючи малесеньке личко, що його відкрила мамка, але вдаючи байдужого. — Ви, сподіваюсь, маєте все, чого хочете?

— Маю, дякую вам, сер.

У її відповіді так виразно відчувалося вагання, що містер Домбі, який вже повертався, щоб іти геть, зупинився й допитливо глянув на неї.

— Я думаю, сер, ніщо так не звеселить і не тішить дитину, як інші діти, коли граються поруч, — набралася відваги Поллі.

— Мені здається, я казав вам, Річардс, коли ви вперше прийшли сюди, — насупився містер Домбі,— що хочу, аби ви бачилися з вашою родиною якомога менше. Можете собі гуляти далі, прошу.

По цих словах він зник у внутрішніх кімнатах, а Поллі залишилась втішати себе думкою, що містер Домбі зовсім неправильно зрозумів її, що вона впала в неласку, не поступивши ні на крок у своїй справі.

Спускаючись сходами наступного дня, вона побачила, що містер Домбі ходить по оранжереї. Вражена цим незвичайним видовищем, Поллі спинилася біля дверей, не знаючи, вернутися їй чи йти далі, коли він закликав її досередини.

— Якщо ви справді вважаєте, що таке товариство буде корисне для дитини… — різко промовив він, начеб між цими його словами і її вчорашньою пропозицією не мину ло й хвилини, — то міс Флоренс..?

— Нічого не може бути кращого за міс Флоренс, сер, — зраділа Поллі.— Тільки, наскільки я зрозуміла зі слів покоївки, дітям не…

Містер Домбі подзвонив і, чекаючи, знову став походжати по оранжереї.

— Скажіть, щоб міс Флоренс дозволяли бути з Річардс, коли вона цього захоче, — гуляти з нею, і таке інше. Скажіть, щоб дітям дозволяли бути вкупі, коли того забажає Річардс.

Залізо було гаряче, і Річардс, сміливо клеплячи його (діло було праве, і вона, дарма що інстинктивно боялася містера Домбі, діяла сміливо), попросила зараз же послати за Флоренс, щоб та заприязнилася зі своїм братом.

Слуга пішов виконувати доручення, а Поллі, удаючи, ніби заколисує дитину, думала, чи не здалося їй, що містер Домбі почервонів, що він геть одмінився на лиці, що він так сквапно обернувся, бо хотів повернути назад свої слова, чи її слова, а чи і те, і те, — і стримався тільки тому, що почутив сором.

Вона не помилилася. Востаннє містер Домбі бачив занедбану ним дочку в сумних обіймах її вмирущої матері, і ця картина була для нього водночас відкриттям і докором. Хоч як поглинав його увагу Син, що на нього містер Домбі покладав такі великі надії, а цієї завершальної сцени забути він не міг. Не міг забути, що в ній він не брав ні найменшої участі. Там у ясних глибинах ніжних і правдивих почуттів, лежали, обіймаючи одна одну, лише вони двоє, а він стояв і дивився з берега як звичайний глядач, — зовсім зайвий.

Містер Домбі не міг прогнати ці образи з своєї пам’яті, не міг спорожнити свій мозок од невиразних думок, що їх вони викликали; він бачив їх крізь туман своєї пихи, і його колишня байдужість до Флоренс поволі перетворилася на дивне, неприємне хвилювання. Він наче відчував на собі її пильний, недовірливий погляд. Наче в її руках був ключ