Як дівоче кохання врятувало заклятого королевича-машкару - Народні

Був то собі пан. І мав дві дочки, а жінка його вмерла. І мав три села. А тії дочки — одна була, молодша, дуже добра і ладна, а старша була недобра для батька. Але він думає собі: «Треба-то свій маєток продати та й займатися купечеством». Він так і зробив: продав весь маєток, лишив собі дім. І бере всі ті гроші, прощається зі своїми дочками і їде в чужий край за товарами. Він мав там бути три роки. Молодша ж дочка повідає до батька:

— Дай боже, щоб щасливі повернули.— І дуже жалує за батьком: так далеко їде в чужі сторони.

А старша повідає до батька:

— Їдьте ж ви, тату, і привезіть мені таких речей, щоб ніде в нашім краю таких не було. А як не привезете, то й самі не приїжджайте!

Поїхав батько. Нема рік, нема другий. Так та молодша дуже за батьком жалує, плаче. А старша повідає:

— О! Не знати чого би я плакала! Мені батько як не привезе того, що казала, то й бачити його не хочу!

Перейшло на третій рік. Накупив батько різних товарів і вже їхав до свого краю. Переправлявся через море, та й все те потопилось, тільки що він вирятувався.. Добився в свій край, і такий вже бідний, що вже за прошеним хлібом іде додому. Іде він, може, рік, і вже недалеко свого дому. І думає собі: «Отак їду і не несу жодного гостинця!» Але їде через місто, дивиться: палац такий химерний, що відколи жив, то ще такого ніде не бачив. Але обмурований довкола високо, тільки через браму видно йому, що є коло палацу город. І такії квіти в тім городі прекрасні, що в цілім світі таких не бачив. І думає собі, яким би способом він тих квітів вирвав для своєї дочки молодшої. І якось він помаленьку всунувся в той город. Оглядається скрізь довкола себе, чи не видно де кого. Тільки вирвав, може, чотири квітки — висувається з-за клумби якась машкара і повідає до нього:

— А ти чого сюди заліз?

Він злякався дуже. Дивиться, що по-панськи вбраний і по-християнськи говорить, а на обличчя не знати що: якась біда! Заріс якоюсь шкорупою, волохатий... І так злякався, що вже стоїть так, як мертвий.

І питається його тая машкара:

— Що ти за один?

Він відповідає:

— Я,— каже,— мав три села. Жінка моя померла, а я тії села продав, думав, що зароблю більше. Накупив у чужих сторонах багато товару і як переправлявся через море, то все потопилося, тільки сам врятувався. І таким лишився бідним, що за прошеним хлібом їду додому. Але маю дві дочки вдома, і дуже мені жаль, що не маю жодного гостинця для них. Не так мені жаль за старшою, як молодшої мені жаль. Хотів для неї хоч квіток занести.

Але тая машкара повідає:

— Ну, що ж тепер буде? Я тебе страчу!

Той проситься, а машкара повідає до нього:

— Я тебе пущу, але як привезеш мені свою молодшу дочку. А як не привезеш, то я тебе і там знайду.

Так той собі подумав: «Що бог дасть, то дасть! Треба привезти». Зажурився і повідає:

— Привезу!

Так зараз десь взялася підвода. Дає йому та машкара квіти і повідає:

— Пам'ятай, щоб мені привіз!

Так той їде, приїжджає додому. І ті дочки повибігали. І тільки-но він скочив з підводи — та й не знати де поділася. Та й нема нічого, тільки тії квіти. Вітаються дочки з ним. Дає він молодшій квіти. Так вона втішилася батьком! Цілує його, а старша свариться, чому він їй не привіз то, чого вона хотіла. Так батько оповідає своє нещастя, що все потопилося.

А молодша повідає:

— Та що ж робити? Так богу подобалося. Добре, що самі здорові повернулися.

Минув день, другий, на третій день батько повідає молодшій дочці:

— Щоб ти, дочко, знала, який я клопіт мав за тії квіти, що тобі привіз! За них мене якась машкара хотіла згубити.

Вона питається:

— Яким способом?

Батько їй розповідає:

— Вліз до городу, хотів тобі тих квіток вирвати. Дивлюся: нема нікого. І тільки-но вирвав зо три квітки, висунулася до мене якась машкара і хотіла вже мене згубити. Але випросився. І казала мені так, що «як привезеш мені свою молодшу дочку, то тебе пущу». І я казав, що привезу. А як не привезу тебе, то казала тая машкара, що мене і тут знайде.

А дочка повідає:

— Волю я гинути! Поїду для того, щоб ви жили, бо мені жаль вас. А може, мені господь дасть, що я не згину.

І бере батько і везе її. Привозить до того палацу, приходить з нею на те місце. Дивиться: іде машкара і питається:

— А що? Привіз дочку?

Батько повідає:

— Привіз!

І бере та машкара панну за руку і веде до палацу. Кличе і того пана. Приводить їх; там є що їсти-пити на столі. Нема нікого. Просить їх машкара сідати, приймає їх. Все є, чого тільки душа запрагне, але не видно нікого, щоб хто носив ту їжу. Вже вони наїлися, напилися, і повідає та машкара до пана:

— Їдь же ти додому, а дочку я вже не пущу!

Так той пан боїться йому що казати і не знає, що то такого. І та панна не знає, що воно за біда. Та й вже батько їде, а вона лишається.

Машкара з нею скрізь ходить по городі. Мало до неї говорить, вона боїться. Прийде ніч — приходять вони до покою; постелено, вечеря стоїть. Повечеряли вони тільки обоє: не видно нікого. Ідуть спати. Лягає вона. Тая машкара вкладеться її в ногах — так вона боїться. Прийде ранок — налагоджено вже вмиватися і вбрання налагоджене. Повстають вони, вмиєтья вона. Сукнів досить є, яких лише схоче. Поки вона вбирається, вже чай готовий — і вони наїдяться, нап'ються і все ідуть собі в той город. Нічого не роблять, тільки ходять собі. Вже вона призвичаїлася до тої машкари і вже не боїться. І вже вона ходила кілька день по тім городі. Але одного разу пішла та машкара в город, а вона лишилася під палацом. Сіла собі і задумалася, жаль їй за батьком, і зачала плакати. Приходить та машкара:

— А ти чого,— каже,— плачеш?

А вона повідає:

— Як мені не плакати? Жаль мені за батьком, що вже давно бачила і що тепер бідний.

Повідає машкара:

— Цить! Не плач! Я тебе пущу до батька, але щоб приїхала!

Пішла та