Минько та злі прибульці - Еліна Заржицька

В останній день старого року на гірці в парку було гамірно і весело. Діти грали в сніжки, ліпили снігових баб, каталися на санчатах. Деякі з'їжджали з гірки, стоячи на ногах, а деякі – на животі.

Це було чудово! І ніхто нікому не робив ніяких зауважень. Мами готували святкову вечерю, а тата їм допомагали. Бабусі випікали чудові торти і прикрашали тістечка. Звичайно, коли мами проводжали своїх дітей на вулицю, вони їм казали:

– Діти, будь ласка, грайтеся біля будинку.

– Так, мамусю, не хвилюйся, ми від дому – нікуди, – відповідали діти.

А потім, як завжди, вони забували про те, що обіцяли мамам і дуже скоро потрапляли у парк, на льодову гірку.

Взимку сонце сідає рано, і діти не помітили, як почало вечоріти. Темні тіні потихеньку огорнули землю. Минько, разом із молодшою сестричкою Дарусею, захекавшись в черговий раз, піднялися на гірку.

– Минько, всі пішли по домівках, тільки ми з тобою залишилися, – сказала Даруся братові.

– Нам теж час повертатися, – відповів їй Минько. – Бо ми ж мамі не сказали про те, що на гірку пішли.

Він розгорнув санчата і, притримуючи мотузочку, запропонував сестрі:

– Сідай попереду. Ще раз з’їдемо і – гайда! – додому.

– Ой, Минько, дивися, там щось яскраво світиться! – весело закричала Даруся.

– Дійсно, ніби сонечко вдруге сходить, – спантеличено почухав потилицю брат і задрав голову.

Діти побачили, як навпроти них, у повітрі, завис незвичайний плаский предмет, що переливався яскравими різнобарвними вогнями.

– Може, це летюча таріль? – припустив Минько. – Думаю, нічого вона нам не зробить. Повисить – і полетить у своїх справах. А ти не гай часу марно. Сідай скоріше.

– А що це – летюча таріль? – запитала Даруся, слухняно сідаючи у саночки.

– Ну, це такий непізнаний летючий об’єкт, – повторив Минько почуті колись слова.

– А навіщо вони? – не вгамовувалась допитлива сестричка.

– Так на них же прибульці літають.

– Хто-хто?

– Прибульці. Істоти такі. Розумні. Вони літають на тарелях – таких собі незвичайних і нікому не відомих пристроях. Їх ще об’єктами називають. Тому що вони невпізнані, – пояснив Минько і влаштувався позаду Дарусі.

– Яка вона красива, ця таріль, – захоплено сказала Даруся. – Он, як блищить! Як гірлянда на ялинці.

Минько міцно обхопив Дарусю. Санчата полетіли вниз. Діти їхали і не зводили очей з яскравої небесної гості. А вона спускався все нижче й нижче. Раптом від неї простягнувся яскравий фіолетовий промінь і ліг на доріжку, якою мчали санчата. Діти відчули, що вони відриваються від землі. Саночки ковзали по променю прямо до літючої тарелі.

– Ой, Минько, наші санчата перетворилися на літачок, – весело кричала Даруся.

Вона була зовсім маленькою й анітрохи не боялася. Минько налякано мовчав. Він щосили притискав до себе сестричку, щоб вона не впала.

– Цей промінчик немов повітряна дорога, – розгублено думав він. – Куди ми летимо? І що робити?

У цей час санчата досягли летючої тарелі й перед ними розкрився люк.

Даруся та Минько на санчатах в’їхали в середину тарелі й люк за ними закрився. Діти опинилися у відсіку – темній кімнаті зі скошеними стінами. Тепер вже й Даруся злякалася й заплакала.

– Хочу додому, до мами.

– Тихіше, Даруся, не скигли передчасно. Прибульці добрі, – спробував заспокоїти сестру Минько.

– Тоді навіщо вони нас сюди затягли? – не вгамовувалася Даруся.

– Може, познайомитися хочуть. Поговорити.

– А я не хочу з ними знайомитися. Додому хочу-у-у... – розмазувала сльози по щоках Даруся.

Минько заспокоював сестричку, а сам уважно оглядався. Звичайно, йому було дуже страшно, але він намагався не показувати свої почуття маленькій. Навпаки, заспокійливо посміхнувся, взяв сестричку за руку і підвів до стіни. Стіна була прозорою, наче скло, але коливалася й мерехтіла, наче святкова мамина сукня.

– Дивися, Дарусе, які тут зірки. Бачиш, мерехтять, немов дихають.

– Чому вони такі великі? І вони... тріпочуть, – прошепотіла Даруся.

– Напевно, ми відлетіли з Землі і зараз наближаємося до зірок, – припустив Минько.

– Не хочу наближатися, – ще гірше заплакала дівчинка.

– Тихіше, дивися, як цікаво!

– До-о-до-о-му хочу-у-у! До ма-аа-амусі!

– Не реви, прибульці нас покатають і відвезуть на Землю, – заливався соловейком Минько.

Але Даруся заплющила личко долоньками і продовжувала нечутно плакати. Раптом щось зашелестіло, відкрилися невидимі раніше двері і в отворі з'явилися дві небачені істоти. Діти вжахнулися, адже прибульці виглядали справжніми потворами. Товсті, наче бочки, тулуби, величезні голови з єдиним виряченим оком, довгі кошлаті вуха... Із великої пащі стирчали довгі зелені зубищі, а руки нагадували хижі лапи з безліччю кривих кігтів.

Даруся глянула на них і знову міцно заплющила долоньками очиці. Чудовисько щось прогарчало, але, на свій подив, Минько зрозумів його:

– Ми мешканці лиходійської планети Чуча. Зараз ми проходимо випробування, щоб отримати вищу лиходійську ступінь. Викравши вас із Землі і зробивши нашими рабами, ми удостоїмося відзнаки від самого Чучугури.

– Це наш Головний лиходій, – пояснив другий прибулець і ошкірив зуби у жахливій посмішці.

– Негайно відвезіть нас на Землю, – виступив уперед Минько, закривши собою Дарусю. Він намагався якомога сміливіше дивитися на потворне страховисько.

– На нас матуся чекає, – крикнула Даруся.

– От і нехай чекає, – злобно блимнуло оком чудовисько і заскреготало гострими зубами.

– Чим більше гидот ми зробимо, тим краще, – підтримав його товариш, потираючи лапи із задоволеним виглядом.

– За кілька хвилин виходимо на безпечний для нашого корабля курс і тоді вже ніхто не зможе вам допомогти, – злостилися огидні істоти.

Минько і Даруся з жахом дивилися на них. Вони настільки перелякалися, що й плакати не могли.

Раптово на одній зі стін спалахнув екран. По ньому нескінченною низкою побігли якісь знаки.

– Невже нас засікли? – одночасно підскочили обидва страховиська і заплескали кошлатими вухами.

– Увага, чучани! Увага! – пролунав тихий мелодійний голос. – Ви чуєте нас?

Чудовиська сіпнулися й переглянулися. Потім неохоче відповіли:

– Так, чуємо.

– Вас було затримано під час порушення Всесвітнього закону добра і справедливості. Ми, його захисники, наближаємося. Готуйтеся зустріти наш корабель, – продовжував говорити хтось невидимий.

Було видно, що злидні налякалися, бо почали дрібно тремтіти, клепали виряченими очами і клацати зеленими зубищами.

– Приготуйтеся до стиковки кораблів, – наполегливо промовив голос.

– Ваші вказівки виконуємо, – слухняно заторохтіли чучани і почали квапливо перемикати якісь держаки. Тепер, коли їх самих було впіймано, вони перетворилися на тихих, переляканих і зовсім не страшних капловухих гладунів. У відсіку запанувала тиша, порушувана лише клацанням держаків, кнопок і клавіш.

Одна стінка відсіку ковзнула в бік і на порозі з’явилося троє істот, у блискучих зелених комбінезонах і високих чорних чоботях. Вони були схожі на людей, тільки шкіра в вирізнялась яскраво-помаранчевим кольором.

– Чучани, ви знаєте, що всі ваші шкідливі вчинки фіксуються на моніторі системи стеження? – пролунало суворе запитання.

– Так, знаємо, – пробелькотів один чучанин. Другий тільки дрібно тіпався, опустивши тремтячі вуха на плечі.

– Ви знаєте, що на того, хто порушує Закон Справедливості, чекає покарання? – продовжував один з прибульців-рятівників.

Чучани стверджувально кивнули.

– Ми розберемось, чи винні ви обидва або хтось винен більше, – палець прибульця вказав на одного з чучан. – Ідіть у свою каюту і чекайте там.

Чучани миттєво зникли.

Тепер рятівники приязно всміхнулися дітям.

– Що, злякалися, маленькі мешканці чудової планети Земля? Заспокойтеся! Зараз ми повернемо вас додому. Переходьте на наш корабель, – запропонував старший прибулець.

Він обійняв їх за плечі і повів до виходу.

– А саночки... забули, – несміливо прошепотіла Даруся.

– Дійсно, ваші саночки, – спохватився їхній рятівник, і діти з подивом побачили, як саночки, немов живі, поїхали за ними слідом. Разом вони увійшли до великої світлої каюти і стіни за ними зімкнулися.

– А що буде з ними? З чучанами? – запитав Минько.

– Корабель чучан ми відправимо на їхню планету. Потім заблокуємо її атмосферу і чучани протягом трьох тисячоліть не зможуть нікуди літати, – пояснив прибулець.

– А хто ви? – запитав Мишко.

– Ми – Небесні Рятувальники, – відповів йому новий друг.

– І де ви живете?

– Ми живемо на планеті Лю, яка знаходиться дуже далеко від Землі. В усі часи ми боролися проти зла, насильства і жорстокості. І так буде завжди.

– Так ви – наші друзі? – заплескала в долоні Даруся.

– Так, ми друзі всіх добрих людей, які живуть у Всесвіті. Подивіться, діти. Ми наближаємося до Землі, – покликав їх прибулець, який сидить біля пульту.

Діти присунулися до нього і подивилися на екран. Відчувалося, як стрімко вони мчать крізь темряву до Землі, рідного дому.

– Ось ми і прибули, – приязно посміхнувся старший прибулець. – До побачення, діти.

– До побачення. Дякуємо! – подякували рятівників Мишко і Даруся.

– Сідайте на саночки, – їх новий друг кивнув і легко торкнув клавішу на великому пульті керування.

Як тільки Даруся й Мишко всілися на саночки, загорілося яскраве сріблясте світло, ковзнуло по дітям, опустилося по санях і простягнулося крізь двері до низу – наче крижана стежечка з гірки.

Даруся і Мишко ледве встигли помахати новим друзям на прощання, як саночки вже летіли по блискучому променю вниз – прямо до хвіртки рідного дому.

Біля хвіртки на них чекала стривожена мама.

– Де ви запропали? – плакала вона, обіймаючи дітей. – Ми з татом вже всіх ваших друзів обійшли. Не знали, де вас шукати!

– Мамусю, не плач. Зараз ми все-все тобі розповімо, – заспокоювали її Даруся й Мишко.

Раптом в небі спалахнуло яскраве світло.

– Що це? – здивувалася мама і глянула вгору. Мишко і Даруся теж підняли голови. У небі з’явився велетенський напис золотими літерами: «ДРУЖБА НАЗАВЖДИ. З НОВИМ РОКОМ!» (adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({}); Як Мишко курчат врятував (Еліна Заржицька)Мишко і сніг (Еліна Заржицька) $(document).ready(function(){ $('#rater').rater('//derevo-kazok.org/ajax/cGx1Z2lucy9yYXRlci9yYXRpbmdzLXBvc3QtYWpheC5waHA=', {maxvalue:5, style:'basic', curvalue:5, slug:'2846'});}) Середня оцінка: 5 жолудів. Кількість голосів: 13Поділіться в соцмережах: Більше цікавих матеріалівТой, хто виріс у діжці (фінська казка)Нікудишній коваль (естонська казка)Жадібний багатій (індійська казка)“Оце тобі сім!” (італійська казка)Про три гроші (словацька казка)Пан Коцький (українська народна казка)Яртигулак та розбійники (туркменська казка)Цар Алеодор (румунська казка)