Крікус-Какус - Народні

Два вояки утекли з війська та все йшли боком хащами, бо боялися, що імить їх хто в селі. Дуже їм тяжко було, бо не мали що їсти і грошей не мали, щоби за що собі купити їсти. Найшли у хащі єдну велику пивницю і зайшли в неї; видять, що там багато бочок. І тоді каже єден вояк другому:

– Но, то хоч вино будемо пити, кедь ніщо їсти!

Позирають у бочку, а бочка порожня єдна, друга, – усі порожні. Раз напослід послідню бочку позирають, аж вона тяжка, та бочка.

– Ага! – кажуть. – Тут є вино!

Розденчили бочку, айно в тій бочці друга менша бочка. Розденчили ту меншу, а в ній уп’ять бочка ще менша. Розденчили ту, ще меншу, і в тій найшли таку бочку – на єдно віко. Розденчили ту, що на віко, аж у ній ще менша; і доти находили бочки, що найшли таку бочку, як лісковий горіх. Розденчили ту, що як горіх, і в тій найшли єдну картку. І каже тоді єден вояк:

– Позирай, що у тій картці, бо ти знаєш письмо.

– Тут, – каже другий, – є написано: Крікус-Какус!

Та й дораз з’явився чорт – бо то чортове ім’я таке було – сперед них:

– Що розкажуть панове, я донесу!

– Та що нам інше? Їсти-пити донеси нам!

І дораз запалилися свічки, стіл накрив, і на столі усячини доста: вино, м’ясо, левеш, хліб, погари; їдять, п’ють, гостяться вояки. Там вони сиділи три місяці, в тій пивниці: Крікус-Какус стачить ушитко! І дорадилися так вояки, щоб іти д’цареві: ачей би їх цар усвободив з воїнства, кедь вони дадуть ушитким воякам і офіцерам, кілько має цар, обід.

Цар на сесе пристав:

– Ну, кедь ви дасте обід моїм воякам та офіцерам, тоді я вас одпущу домів.

І раз лем почали ся столи накривати – айбо нікого не видко, хто накриває, лем так у повітрі стіл летить, – і на столі ся кладе паленка, вино, погари, виделки, ножі, м’ясо, хліб – що треба до обіду. А офіцерам особливо накрили. То Крікус-Какус мусив поставити, бо його картка – у того вояка! І як ся обід відбув, лем із стола вшитко пропало – не видко було, же хто ото бере із стола. І тоді цар каже тим двом воякам:

– Теперки можете йти собі домів.

Межи сими двома вояками єден знав письмо, а другій – ні. І каже той, що письма не знає:

– Та, хлопе, – каже, – я не буду мати нич, бо Крікус-Какусова картка в тебе є – та тобі, що розкажеш, він постачить. Розкажи йому тепер, щоби мені п’ятсот золотих приніс, аби я мав із чим удома жити.

І дораз Крікус-Какус приніс п’ятсот золотих і дав тому, що письма не знає. І так вояки ся розійшли, і пішли собі домів. А у того, що знав письмо, іще мамка жила, сама була у хижі. І він як прийшов домів, мати його не упізнала. І він ся просить на ніч:

– Чесна ґаздинько, чи не переспав би я тут сесю ніч, у вас?

– Ай, паночку, а як ви у мене переспите, кедь я така бідна?

– Та я якось пересплю у вас.

І як рано встали, він повів їй, що він – син її. А то було в єднім місті. Каже той вояк матері своїй:

– Ідіть, мамко, у кав’ярню, просіть на двох обід за двісті срібних!

І пішла мати його у кав’ярню, і просить у кельнера обід на двох за двісті срібних. Кельнер собі думає: „Що то за пан такий великий, що за двісті золотих обід на двох розказує, та й що я годен дати йому?” Думає собі, що би дещо такеє вибрав дороге. Та й зібрав такі дорогі речі та й так собі гадає: „Ото багато буде коштувати, тож я сам понесу”. Так і учинив. Айбо в тім місті дораз чути всюди стало, що великий пан прийшов.

І жив там у тім місті другий пан багатий, та мав єдну доньку. Прийшла мати до того пана сватати її за свого сина. Пан увидів її на ґанку й каже:

– Що ти, бабо, ходиш сюди? Йди до кухні, дадуть тобі їсти.

– Ой, паночку, не прийшла я, аби ви мені їсти дали, а я ото прийшла: мене син послав, аби ви віддали свою доньку за нього.

– Іди мені з хижі! Я би-м віддав свою доньку за твого сина?!

Прийшла баба домів, і син звідає її:

– Що, як-єсте ходили?

– Та прогнав мене пан, казав так, що він не дасть за тебе свою доньку.

Айбо панові прийшло у розум, як бабу прогнав: „Тото пан великий має бути, багатий, кедь він на двох обід за двісті срібних розказав!”

І каже той вояк:

– Ідіть, мамко, уп’ять до того пана сватати за мене!

Прийшла баба назад, і пан дораз інакше почав із нею говорити.

– Та добре, я за твого сина дам свою доньку, кедь така хижа у нього буде як у мене, такий двір, такий ґанок. Та кажіть йому так, що тоді віддам за нього.

Прийшла вона домів. Звідається син:

– Що пан казав?

– Та то казав, що кедь у тебе така хижа буде, такий двір, такий ґанок, як у нього, тоді дасть за тебе свою доньку.

– О, мамо, смійте ви ся із того! Не такий у мене буде ґанок та хижа, та вшитко, як у нього!

Пішов увечері той вояк геть і каже:

– Но, Крікус-Какус! Знаєш того пана, що я у нього доньку сватав? На завтра аби-сь мені таку хижу поставив на три поверхи, ґанок із цементом, стовпи скляні, у дворі усюди цементом аби-сь залляв, і аби той ґанок моїм садком до того пана досягав!

І раз на рано то ся стало. Встав той пан, що доньку оддає, позирає у вікно, аж воно не можна позирати – так ся світить од того ґанку та й од скла! І тоді він каже своїй доньці:

– Уставай, ходи скоро до того вояка, будемо свадьбувати!

Прийшли. Той вояк устав, пішли до попа, помінялися обручками та й посвадьбували.

Тоді каже Крікус-Какус тому воякові:

– Просив би-х я вас, кедь би ви мене пустили домів до мого няня, бо до мого няня треба шість днів ходити.

Вояк собі подумав:

– Можеш іти, лем аби-сь назад прийшов.

Айбо Крікус-Какус каже:

– Дайте мені й тоту картку мою; я вам її назад принесу.

Вояк дав, і Крікус-Какус