Ворон Велвимтілин - коряцька казка

Ворон Велвимтілин проковтнув сонце. Проковтнув і ліг спати. Він собі лежить, а надворі лютує хуртовина.

Набридло це Емемкутові, то він і каже своїй доньці Клюкеневит:

– Сходи-но до ворона Велвимтілина і поклич його сюди.

Донька сіла на нарти й поїхала до ворона. З юрти вийшла воронова жінка. Побачила дівчину на нартах і каже воронові:

– Вставай, там до тебе приїхали.

– Хто приїхав? – питає ворон.

– Клюкеневит, Емемкутова донька.

– Не велика пані, підожде! – відповів ворон і знову вклався спати.

Не випогоджується. Ні на мить не стихає хуртовина. Клюкеневит повернулася додому. Батько й питає її:

– Де ж ворон?

– Він сказав: невелика пані – і не схотів уставати.

Тоді Емемкут каже другій доньці Ініанавит:

– Причепурися гарненько і сходи до ворона.

Красуня Ініанавит причесалася, гарно вбралася й пішла до Велвимтілина.

Там сіла і жде.

Будить ворона його жінка й каже:

– Вороне, вставай! Годі прикидатися. Он до тебе прийшли.

Ворон питає:

– Хто?

Вона відповідає:

– Ініанавит.

Побачив Велвимтілин красуню і на радощах зареготав, а регочучи, неждано для самого себе виплюнув сонце. Надворі одразу вщухла хуртовина, прояснилося небо.

– їдьмо разом до Емемкута.

Поїхали.

В дорозі Ініанавит каже воронові:

– Ти їдь перший.

А сама взяла довгу гостру палицю і ззаду проколола нею ворона. Щоб не ковтав сонця. Щоб завжди було ясно, щоб ніколи не було хуртовини!

Ініанавит приїхала додому, тримаючи високо на палиці ворона Велвимтілина.