Ледачий Ахмед - турецька казка

Була собі одна вдова, та й мала вона сина Ахмеда та такого ледачого, що й серед ледацюг найледачіший.

Мати виконувала всі синові забаганки, берегла його від холодного й гарячого, отож Ледачий Ахмед тільки те й робив, що дрімав біля тандиру. Іноді йому кортіло вийти в сад, тоді він починав хилитатися. Мати підбігала й питала: «Що сталося, мій любий синочку?» Але Ахмедові ліньки було навіть відповісти – сидів і хилитався далі. Тоді мати починала гадати, чого ж це заманулося її дитині: «Може, хочеш їсти? Може, хочеш пити? Принести тобі квітку? Ти хочеш у сад?»

Отак бідна жінка перепитувала щоразу, аж поки син насилу промовляв «еге».

Якщо синові хотілося їсти, мати годувала його з ложечки, а коли він просився у сад, тоді вона хапала його в оберемок та й несла.

Так воно б і досі йшло, та завжди станеться щось таке, чого не ждеш.

У падишаха тієї країни, де жила вдова з ледачим сином, було три дочки. Настав час віддавати їх заміж, отож батько й надумав познаходити дочкам незвичайних женихів. Падишах дуже любив усе незвичайне. От і просить він дочок:

– А виберіть-но собі по кавуну. Який буде кавун, такого й чоловіка матиме кожна!

Старша донька була вродлива. Попався їй перестиглий кавун. Середульша дочка подала батькові стиглий. А ось найменша дочка була геть не схожа на батька, не любила вона чудернацьких вибриків, а що мала ще й крутий норов, то взяла та й подала падишахові зелений кавун.

Старшу доньку падишах віддав за сина великого візира. То був розумний, працьовитий та лагідний юнак.

Середульшу дочку падишах віддав за сина другого візира, йому було двадцять п’ять років. Хлопець гарний і щирий.

Коли ж падишах розрізав кавун найменшої дочки, то й очам своїм не повірив. Кавун був зовсім зелений, хоч би одна насіниночка десь червоніла. Задумався падишах: «Чому ж це дочка вибрала такий кавун? Адже серед сестер вона найвродливіша і найрозумніша? Либонь, вирішила поглузувати з батька!..»

Розгнівався падишах та й заприсягнувся, що віддасть дочку за такого парубка, який схожий на зелений кавун.

Ото й посилає падишах своїх гінців по всій країні, щоб знайшли для найменшої дочки найледачішого, найдурнішого, ще й украй неоковирного жениха. Як прочули цю новину дурні та ледарі, неабияк пораділи. Всі захотіли стати зятем падишаха.

Голоси вістунів долетіли й до вух Ледачого Ахмеда, та він скривився й сказав:

– Мамо, а заткніть-но мені вуха! На вулиці репетують, аж у мене у вухах дзвенить!

Та цього разу мати вчинила інакше: вона почала благати сина:

– Ой, Ахмеде, мій Ледачий Ахмеде, послухайся матері хоч раз: постань у падишаха перед очима. Ачей віддасть за тебе свою дочку. Адже ж я колись помру, що ж тоді буде з тобою? А візьмеш падишахівну – до смерті житимеш спокійно, сину.

Благала мати, умовляла, та ба – син не слуха та й годі. Тоді посадила його мати собі на спину й почвалала до палацу. Ледве доперла свого гладкого сина та й скинула перед троном падишаха. Той страшенно здивувався, бо ще ніколи не бачив, аби такий здоровий парубій сидів на спині у матері. Він вирішив, що мати з сином надумали його обдурити, як то робили десятки інших нероб. Отож і почав падишах запитувати Ахмеда про се про те, та ледачий парубок глипнув на матір і буркнув:

– Я не второпав, що цей чоловік верзе. Та ще й так довго! Хай замовкне!

Як заверещить тут падишах:

– Геть звідси, бо я тебе враз розтопчу! Ще ніколи не бачив таке ледащо!

Звалила мати на плечі свого сина та й подибала додому. Падишах дивився, як бідна вдова ледве пересувала ноги, дивувалися перехожі, а Ледачий Ахмед нічого не помічав. Тоді падишах зрозумів: нареченого для найменшої дочки шукати не треба – він вже є. Можна обійти увесь світ, але більшого ледацюги знайти не поталанить. Отож падишах звелів готуватися до весілля.

Люди поприходили одразу на три весілля – їли, пили й гуляли сорок днів та ночей. А після весілля найменша донька падишаха прийшла в хату Ледачого Ахмеда. Молодиця розкладала в господі свій посаг, а Ледачий Ахмед сидів у кутку й дивився на неї, мов пришелепкуватий. А вона мовчала – не посміхалася, не плакала, але й не дивувалася. Адже вона добре знала, за кого вийшла заміж.

А Ледачий Ахмед і після весілля жив так, як і раніше. Коли йому чогось хотілося, він починав хилитатися, й мати виконувала всі його забаганки. А дружина сиділа в кутку й спостерігала за ними.

Якось Ледачому Ахмедові заманулося у сад. Мати хотіла його перенести, але тут устала дружина і, всміхнувшись, сказала свекрусі:

– Не турбуйтеся, я сама віднесу свого чоловіка!

Мати Ледачого Ахмеда розгубилася:

– Ой дочко, не треба! Ти ж така ніжна, тендітна, хіба ж ти його донесеш!

Але молодиця одказала свекрусі:

– Мій чоловік, мені й носити.

Вона завдала собі на спину Ледачого Ахмеда й потарабанила його на кухню, а там гепнула ним додолу й, діставши з печі головешку, почала ледацюгу лупцювати. Била по голові, гамселила по спині, чухрала по руках та ногах – аж іскри від рубанця сипалися. Ледачий Ахмед спершу репетував, аж бачить: треба рятуватися, отож спромігся на силі, встав і кинувся до дверей. Та завбачлива жінка була вже давно їх зачинила. Тоді Ледачий Ахмед метнувся до вікна, відчинив його й гепнувся додолу. Так і лежав на спині і дивився на жінку, що висунулася з вікна, та на рубанця, якого вона тримала в руці.

– А вставай-но, годі вилежуватися! Йди працюй, може, станеш людиною. А до того додому не приходь, щоб я тебе не бачила! – так закінчила свою мову донька падишаха й зачинила вікно.

Мати Ледачого Ахмеда чула, як невістка гамселила її сина, як той верещав, але не наважилася боронити сердегу. А невістка мовчки увійшла в хату, поклала рубанця й почала варити обід, вишивати та приспівувати, ніби й не гнівалася.

А Ледачий Ахмед так стомився, що заснув, мов мала дитина, хоч тіло його аж горіло. Коли ж прокинувся, йому почав дошкуляти голод. Ходить ледацюга довкола хати, а увійти боїться. Тоді й зрозумів, що доведеться самому діставати їжу. Уперше в житті вийшов він за ворота та й почимчикував за людьми. Прийшов туди, де велелюддя,– на базар, і просить їсти, а йому й кажуть: «Зроби оце та оте!» До самісінького вечора носив Ахмед на плечах вантажі та й заробив п’ять курушів. На куруш купив хліба й сиру, вдовольнив душу, а решту грошей поклав у кишеню й подався додому. Постукав у двері, мати й питає:

– Хто там?

– Це я, Ахмед!

– Любий мій сину! Заходь до хати! – зраділа мати.

Але той ніби й не чув материних слів.

– А ханим дома? – запитав він.

– Дома.

– Рубанця не викинула?

– Ні.

Ахмед віддав матері чотири куруші й сказав:

– Передай же їй оці чотири куруші, а я піду. Але скоро ще прийду.

Мати умовляла сина, гладила його руки, та дарма. Син не зважав на її благання, а повернувся й пішов. Мати зажурилася, але підійшла до невістки й каже:

– Оце гроші передав тобі Ахмед.

Невістка довго розглядала чотири куруші, потім поклала їх у розмальовану скриньку й притисла до грудей, примовляючи:

– Ну ж бо, Ледачий Ахмеде! Покажи себе, мій Ахмеде!

На другий день Ледачий Ахмед знову прийшов. Ще удосвіта став він до роботи у коваля, потім допомагав лудильникові і навіть мив посуд у корчмі. Заробив одинадцять курушів. На куруш купив їжі, а десять приніс додому. Постукав у двері, вийшла мати, а Ледачий Ахмед і питає:

– Ханум дома?

– Дома.

– Рубанця не викинула?

– Ні.

– Тоді передай їй десять курушів, а я прийду завтра.

Та й пішов із двору. А мати стояла й дивувалася: невже ж то її син? Який він зграбненький став, як швидко ходить! А тоді пішла до невістки та й передала їй десять курушів.

А та поклала їх у скриньку й примовляє:

– Ой, Ледачий Ахмед! Ой, мій Ахмед!

Якби хтось побачив це, то сказав би: «Вона кохає Ледачого Ахмеда».

Так минув місяць. Щовечора приходив син до матері й питав, чи не викинула дружина рубанця, а тоді віддавав їй двадцять курушів та й ішов із двору.

Аж якогось дня Ледачий Ахмед прийшов додому ще завидна, віддав матері гроші й сказав, що завтра помандрує з караваном у чужі краї. Поцілував руку матері, попросив уклонитися дружині й пішов, навіть не озирнувшись.

Минали дні, а від Ахмеда не було жодної звістки. Та падишахова донька щовечора брала скриньку, притискала її до грудей і говорила:

– Ой, Ахмеде, я жду тебе не діждуся, мій Ледачий Ахмеде!

А її Ахмед тим часом мандрував у пустелі, хіба ж міг він послати їй вісточку? Та й не до того було – люди й верблюди знемагали від спраги. Бредуть вони пустелею, бредуть, аж дивляться: колодязь. Зраділи всі, обступили довкола, та одразу й посмутніли – надто вже глибокий він був. Принесли вірьовки, оперезали котрогось там юнака й опустили в колодязь.

Коли це той як зарепетує з колодязя:

– Горю! Горю! Рятуйте!

Витягли його, й він упав, ніби мертвий.

– Либонь, злякався,– кажуть люди та й опускають другого. Тільки й з тим діється те саме. Аж це Ахмедові закортіло спробувати. «Адже Ледачий – тепер тільки прізвисько моє!..» – подумав він та й проситься:

– Опустіть мене, а якщо й галасуватиму, не піднімайте, а ще швидше опускайте на дно!

Так і зробили. Тільки Ахмед і не кричав, і не благав. Став на дні колодязя й аж рота розкрив із подиву: перед ним шумів безмежний гранатовий сад. Пройшов Ахмед трохи, дивиться: посеред саду водограй, і сидить біля нього красуня. Вона так глибоко задумалася, що й не помітила Ахмеда, та й він її не гукнув – адже нагорі чекали води. Ахмед швидко набрав відро води й подав знак, аби тягли нагору. Потім набрав друге, і те потягли. Аж це дівчина підняла голову й здивовано зиркнула на Ахмеда. Він теж здивувався. Дівчина була дуже схожа на його дружину – адже другу таку красуню й шукати дарма!

– Хто ти, лицарю? Як тут опинився? – запитала дівчина.– Адже сюди ніхто не проникне ні на крилах птаха, ні під черевом гадюки. Як же ти • дістався?

Ахмед розповів дівчині все, що з ним було, від початку до кінця. А тоді й питає:

– А ти ж хто? Як тут опинилася?

На очах у дівчини забриніли сльози.

– Не питай! Щоб розповісти, треба багато часу. Краще тікай звідсіля, а мене покинь. Бо як не втечеш зараз, накладеш головою!

І дівчина хутко обв’язала вірьовку довкола пояса Ахмеда, потім зірвала кілька гранатів і дала Ахмедові:

– Гранати знадобляться тобі. А тепер – швидко втікай!

Люди з каравану почали піднімати Ахмеда, та коли він уже дістався до середини, вірьовка раптом луснула й Ахмед гепнувся до ніг красуні. Люди з каравану позаздрили Ахмедові: «Коли ми його витягнемо, він почне хвалитися та глузувати з нас». Тоді парубок, що репетував: «Горю!» – перерізав вірьовку.

– Що ж робити,– сказав Ахмед красуні.– Лишуся тут із тобою.

Дівчина-красуня заплакала й розповіла Ахмедові своє горе. Сім років жила вона в страшного дева, в цьому саду, куди він нікого не впускав. А коли хто й заблукає, то дев з’їдав безталанного, а кістки воронам викидав.

– А як же ти сюди попала? Чому дев не вбив тебе? – запитав Ахмед.

– Краще б він мене з’їв! – скрушно промовила красуня.– Адже я донька падишаха й заручена з сином іншого падишаха. Але дев викрав мене, розлучив з нареченим, ще й заворожив його. Ось уже сьомий рік, як мій суджений ходить причинний. А дев хоче сам одружитися зі мною, вже й до весілля готується. Оце ось має він заснути, а коли проспить сорок діб, візьме мене собі за жінку й вирве з мого серця найдорожчий спогад... А втекти від нього ніяк.

– Невже таки неможливо щось зробити? А може, я тобі таки допоможу?

Красуня розчулилася, і на її очах забриніли сльози. Врятувати її могла тільки смерть дева, а вбити його можна лише тоді, коли він засне – вгородити кинджал між очі. Та тільки хто зможе зробити це. Де є така людина, дужа, мов тисяча лицарів, ще й з крицевим серцем?

Ахмед блиснув очима й вигукнув:

– Хоч мене й прозвали Ледачим Ахмедом, та це не вадить! Я тебе визволю. В мене є сила й серце!

Красуні стало жаль юнака, адже дев ще не спав і міг почути запах людини. Тоді він уб’є Ахмеда.

– Забудь мене й тікай! – промовила дівчина.

Та Ахмед не боявся смерті.

– Я врятую тебе, якщо навіть це коштуватиме мені життя!

– Ти найвідважніший юнак на світі! Та коли ти залишишся тут – загинеш. Приходь сюди через п’ять днів, коли дев засне. А поки що втікай.

Вона повела Ахмеда до колодязя й дала йому сумку, повну гранатів.

Ой, як важко було вилізати з колодязя! Ледачий Ахмед чіплявся за каміння, обідрав руки й ноги. Та врешті виліз і полегшено зітхнув.

Дивиться Ахмед, а від каравану вже й сліду немає. Коли це закуріла дорога, забовваніло щось, либонь, інший караван наближався. І справді, невдовзі караван підійшов, і люди почали розпитувати Ахмеда, хто він та куди мандрує. Виявляється, караван ішов до рідного міста Ахмеда. Як тільки хотілося поїхати туди й Ахмедові – птахом полетів би, але він віддав караванникові сумку з гранатами й попрохав передати її матері та дружині:

– Скажіть, це вам послав Ледачий Ахмед, а сам невдовзі повернеться додому.

Пообіцяли люди, що виконають його прохання, пообідали разом, і караван вирушив у дорогу. А Ледачий Ахмед лишився біля колодязя, сидить та дні рахує. Ось минуло п’ять днів, і, коли споночіло, Ахмед почав опускатися вниз. Як там уже було важко йому, та ополудні шостого дня лиш лицар дістався дна. Дівчина сиділа біля водограю й чекала на нього. В руках вона тримала величезного кинджала. Забачивши Ахмеда, підбігла, дала йому кинджал і сказала: "

– Я ще ніколи не бачила такого звитяжного лицаря, як ти!

Потім вона показала йому дорогу до дева. Довго йшли вони чарівними садами, потім покоями, що аж ряхтіли від золота, срібла та коштовного каміння. Нарешті підійшли до кімнати дева. Гидкий, потворний дев хропів так, що від страху можна було вмерти. Та Ахмед не злякався. Він підступив до дева й загнав йому між очі кинджал. Схопився дев і жалібно застогнав. Тут красуня як крикне Ахмедові:

– Вдар його ще раз, удар, бо ми загинемо!

Підняв Ахмед кинджал й щосили загнав його в голову дева.

Ніби величезна гора, гепнувся дев додолу й сконав.

– Це ж тепер, мабуть, мій наречений позбавився девових чарів і розум повернувся до нього!

Тут Ахмед згадав і свою дружину. Закортіло йому швидше повернутися додому й розповісти їй свою пригоду. Та красуня порадила Ахмедові, щоб він обійшов увесь сад і повипускав усіх невільників. Так він і зробив, а потім Ахмед і дівчина набрали собі добра та й пішли до колодязя. Тільки ж колодязь тепер став довгою курною дорогою. Багато вони йшли чи ні, а прийшли нарешті до міста, в якому жив колись Ахмед. Разом із дівчиною-красунею Ахмед побіг до своєї маленької хатинки, але двері їм відчинила незнайома бідна жінка. Вона сказала, що мати з дружиною Ахмеда поставили собі новий гарний будинок, а цю хатину віддали їй. Здивувався Ахмед, але красуня усміхнулася й промовила:

– Не треба дивуватися. Адже ті гранати, що я тобі їх дала, були з яхонту.

Бідна жінка показала їм дорогу до нового будинку. Що вже пораділи дружина та мати Ледачого Ахмеда – кинулися йому на шию й довго цілували. А потім почали розповідати, як жили самі.

Дівчина-красуня з їхніх розповідей дізналася, що вона попала в місто, де жив її наречений. Сім років не бачив його ніхто на вулиці, а це недавно він знову вийшов на люди.

Хутко дали знати падишахові, що наречена його сина та лицар, що звільнив її, прибули до міста. Покликав падишах їх до палацу, йдуть вони, а дружина

Ледачого Ахмеда – найменша падишахова донька – тим часом сховалася в кутку.

Падишах та його син побачили дівчину-красуню й заплакали від щастя. Смуток покинув місто. І тоді падишах згадав свою найменшу дочку: «Де вона тепер, чи хоч жива?» І він так зажурився, що й ложка випала в нього з рук. Тоді найменша дочка не втрималася, вибігла й подала батькові ложку.

Вискочив падишах із-за столу й радісно вигукнув:

– Слава аллаху! Я знову знайшов свою дочку!

Коли ж падишах дізнався, що майбутню невістку звільнив зять, Ледачий Ахмед, то спершу неймовірно здивувався, а потім, поміркувавши, вирішив посадити на свій трон такого відважного та щирого зятя.

Багато років правив Ахмед країною та так справно, що вже ніхто не міг сказати на нього «ледачий».