Присля-богатир і золоті яблука - румунська казка

Жив колись сильний і могутній цар.

Навколо його палацу розкинувся прекрасний сад. Ні в кого не було такого гарного саду! А в тому саду росла яблуня, і яблука на ній були не прості, а золоті. Та покуштувати цих яблук цареві ніколи не вдавалося. Бачив він, як цвіла яблуня, як вистигали на ній яблука, але щоразу, коли вони вже були спілими, їх уночі хтось крав. Вартові не могли впіймати злодія.

Одного разу прийшов до царя його старший син і каже:

– Тату, вже дозрівають золоті яблука на нашій яблуні. Ми ніколи не куштували їх. Дозволь же мені охороняти ту яблуню, і я піймаю злодія, який краде яблука.

– Любий мій! – відповів йому батько.– Охороняй яблуню, хоч я не вірю, що в тебе щось вийде з цього... Он скільки воїнів нічого не змогли зробити!

Царевич цілий тиждень вартував біля яблуні. Та одного разу він прибіг до батька і, пригнічений горем, розповів, що опівночі йому дуже захотілося спати, він заснув, як мертвий. Прокинувся, коли сонце вже було високо в небі. І побачив, що яблук – нема...

Дуже засмутився цар, почувши це, але що робитимеш?

Через рік прийшов до царя другий син і так само попросився охороняти яблуню. Син пообіцяв неодмінно впіймати злодія, який завдає їм стільки збитків.

І ось уже другий царевич стояв біля яблуні, але й з ним трапилося те, що із старшим.

Зажурився цар і вирішив зрубати яблуню, та його молодший син Присля попросив:

– Тату, почекай ще рік, не рубай її. Я не обіцяю впіймати злодія, але коли ще й я спробую свої сили, це нікому не завадить.

І цар погодився.

Настала весна. Яблуня зацвіла ще пишніше, і яблук мало бути на ній більше, ніж будь-коли.

Присля почав дедалі частіше навідуватися в сад. Нарешті яблука почали дозрівати, і хлопець звернувся до батька:

– Пора й мені вартувати.

– Іди,– відповів цар.– Але боюся, що й ти зганьбиш себе, як і твої старші брати.

– Для мене ганьба не буде такою великою, бо я не обіцяю піймати злодія. Я хочу лише випробувати свої сили.

Коли настав вечір, Присля пішов у сад, узяв з собою два кілки, лук і сагайдак із стрілами. Вибрав собі зручне місце біля яблуні, вбив кілки в землю і сів між ними так, щоб один кілок був перед ним, а другий – за ним. Це для того, що коли сон почне хилити вперед, він удариться об кілок підборіддям, а коли назад – потилицею. Так він і вартував, аж поки однієї ночі не відчув у повітрі п’янкі запахи, від яких починають злипатися повіки: захотілося спати. Але тільки-но він почав засипати, як ударився об кілок і відразу ж проснувся. Так було кілька разів, поки на світанку не почув легкого шарудіння. Присля схопився на ноги, взяв лук і натягнув тятиву. Шарудіння поближчало, хтось підійшов до яблуні і схопив за гілку. Царевич пустив одну стрілу, потім другу, третю. Після третьої почув стогін... І раптом наступила мертва тиша. Коли вже розвиднилося, Присля зірвав кілька яблук, поклав їх на золоту таріль і поніс батькові. Нарешті цар зміг покуштувати золоті яблука. Радості його не було меж.

– Тепер,– сказав Присля,– треба знайти злодія.

Молодий царевич показав сліди крові з рани злодія і запевнив, що знайде його навіть під землею.

Він домовився з братами вже наступного дня піти по слідах і впіймати злодія.

А брати зненавиділи Прислю за те, що він зумів уберегти яблука. І тепер шукали нагоди погубити свого молодшого брата. Тому вони радо й пішли на пошуки злодія.

Довго йшли брати по кривавому сліду, аж поки не прийшли до прірви, де слід губився.

Але як спуститися вниз? Вони взяли товсту мотузку й прив’язали її до дерева, що росло на краю прірви. Першим спускався старший брат.

– Тільки коли я смикну,– сказав він,– ви зразу ж тягніть угору!

Старший брат спустився трохи, йому стало страшно, і він смикнув мотузку. Його зразу ж витягли.

Потім почав спускатися другий брат. Він опустився трохи нижче, ніж старший, і теж смикнув мотузку. Витягнули наверх і його.

– Тепер,– сказав Присля,– моя черга. Коли я смикну, то опускайте ще нижче. Якщо ж мотузка буде битися об край прірви, тоді тягніть мене наверх.

І найменший царевич поліз униз. Чим більше смикав він мотузку, тим нижче її попускали.

А брати, порадившись, вирішили:

– Почекаємо, чи не вчинить наш брат якогось подвигу, а потім уб’ємо його, щоб не ганьбив нас більше!

Спустившись на дно прірви, Присля зрозумів, що потрапив у підземне царство. Він озирнувся довкола і здивувався – все тут не таке, як нагорі: і земля, і квіти, і дерева, і звірі... Він навіть спершу трохи злякався, але тут же сміливо пішов уперед, поки не побачив палац весь із міді.

Навколо – ні душі. Хлопець зайшов до палацу. На порозі його зустріла вродлива дівчина та й каже:

– Я вже й не думала ще хоч раз побачити людину з нашого світу! Як же ти, братику, потрапив сюди? Тут володіння трьох братів-драконів, вони викрали нас – трьох царських дочок – у батька-матері...

Присля все розповів царівні: і про золоті яблука, і про те, як поранив злодія, і як по сліду прийшов з братами до прірви, і як спустився сюди. Він спитав, що то за дракони і чи дужі вони.

– Вони сильні, – відповіла царівна,– але ти їх подужаєш. Поки що заховайся, а то біда, коли дракон побачить тебе в своєму палаці. Зараз він має прийти на обід. Підходячи до палацу, він за сім верст кидає булаву, яка влучає в двері, падає на стіл, потім сама чіпляється на цвях...

Не встигла вона й промовити це, як почувся свист, потім – удар у двері, по столу, й булава, відлетівши від столу, сама повисла на цвяхові. Присля схопив булаву й кинув її назад, ще далі, ніж кидав дракон. Пролітаючи повз дракона, вона черкнула його по плечу.

Дракон злякано зупинився, подивився вслід булаві, побіг за нею, схопив на льоту й повернувся додому. Біля воріт він крикнув:

– Тут пахне людиною з того світу!

Побачивши царевича, який вийшов йому назустріч, дракон спитав:

– Яким вітром тебе сюди занесло, людино? Кістки свої хочеш залишити тут, чи що?

– Я прийшов сюди, щоб упіймати злодіїв, які крали в мого батька золоті яблука!

– Це ми крали їх,– відповів дракон.– Але як ми з тобою будемо битися? Булавами, мечами чи, може, поборемось?

– Боротися будемо, так справедливіше!

Почали вони боротися. Боролись, боролись, поки дракон не вдавив Прислю по кісточки в землю. Присля вирвався, схопив дракона, загнав у землю по коліна й тут же відрубав йому голову.

Дівчина із слізьми радості на очах подякувала богатиреві й попросила його врятувати і її сестер.

Присля відпочив трохи, потім вирушив до срібного палацу, де жила одна сестра дівчини.

Там його зустріли радо. Сестра теж запропонувала йому сховатися, але він відмовився, і коли прилетіла булава, зірвав її з цвяха й кинув назад на чотирнадцять верст далі, ніж кидав дракон. Булава вдарила дракона по голові, але не вбила.

Прибіг страшенно розлючений дракон додому, кинувся до Прислі, але Присля його вбив, як і першого дракона.

Дівчина подякувала Прислі за визволення, але ж треба було врятувати ще й наймолодшу сестру.

– Хоч той дракон і сильніший за своїх братів, але ти і його подужаєш, бо він зараз поранений. То ж ти його поранив, коли він крав золоті яблука...

Пішов Присля до третього дракона.

Побачивши золотий палац, у якому жив наймолодший дракон, Присля завагався. Але потім набрався сміливості й зайшов. Дівчина, як тільки побачила богатиря, почала благати його визволити її.

Не встигла вона договорити, як у кімнату влетіла булава й повисла на цвяхові. Дівчина сказала, що дракон кидає булаву на двадцять верст. Царевич розмахнувся й кинув булаву ще далі назад і вдарив нею дракона в груди.

Розлючений дракон за мить уже був дома.

– Хто насмілився зайти в мій палац?

– Я! – відповів йому Присля.

– Я суворо покараю тебе! – закричав дракон.

– Нічого,– відповів Присля,– я й з тобою розквитаюся.

Вирішили вони боротись. Боролися вони, боролись, поки опівдні обидва не перетворилися в вогонь. Якийсь ворон літав над ними і каркав. Помітив його дракон і гукнув:

– Вороне, вороне, принеси мені волячого жиру, а я тобі дам оцього трупа! – І він показав на Прислю.

– Вороне, вороне! – гукнув і Присля.– Якщо принесеш мені волячого жиру, я тобі дам три трупи!

– А ти правду кажеш? – спитав ворон.

– Мої вуста кажуть тобі правду! – запевнив Присля.

Ворон приніс у пазурах волячого жиру й кинув його в вогонь, що утворився з Прислі.

Вогонь від цього спалахнув ще з більшою силою, і Присля почав перемагати: схопив дракона руками, підняв угору і загнав по коліна в землю. Але дракон вирвався, схопив Прислю, підняв і загнав його по пояс у землю. Присля, зібравши всі свої сили, вирвався і так стиснув дракона, що в того аж кістки затріщали. Потім загнав його в землю по саму шию й відрубав голову.

Дівчата-царівни подякували царевичеві за визволення, а потім розповіли, що в кожного дракона був батіг. Коли дракон бив батогом у кутку, то там з’являлися яблука.

Тоді вони пішли по палацах, у кожному кутку били батогом, і після кожного удару сестри взяли по яблуку: старша – мідне, середня – срібне, а наймолодша – золоте.

Прийшовши до того місця прірви, де він спускався, Присля почав смикати мотузку так, що вона стала битися об край прірви. Брати нагорі витягнули спершу старшу царівну. Дівчина віддала старшому царевичу мідне яблуко – на знак того, що вона має стати його дружиною. Брати опустили мотузку вдруге й витягли середню царівну, яка віддала срібне яблуко середньому царевичу. Потім витягли наймолодшу царівну. Вона була нареченою Прислі, тому її золоте яблуко залишилося в нього.

Присля вже давно збагнув, що старші брати хочуть убити його. Тож коли мотузка опустилася за ним, він прив’язав до неї камінь і поклав зверху свою смушеву шапку. Потягнувши мотузку догори й побачивши смушеву шапку, брати подумали, що то голова Прислі, і випустили з рук мотузку. Почувся гуркіт, і брати вирішили, що Присля загинув.

Вони разом з царівнами повернулися додому і, вдавано горюючи, сказали батькові, що Присля загинув. Потім обвінчалися із старшими царівнами, а менша не захотіла виходити заміж ні за кого.

А Присля, переконавшись, що його підозри слушні, почав думати, як йому вибратися з прірви. Раптом він почув жалібний крик. Він озирнувся й побачив величезного змія, що обвив дерево і вже добирався до гнізда з орлятами. Царевич вихопив меча й на шматки порубав змія.

Орлята подякували Прислі й сказали:

– Іди-но сюди, чоловіче! Ми сховаємо тебе, бо наша мати може з’їсти тебе на радощах.

Вони висмикнули одну пір’їну й сховали під нею Прислю.

Орлиця прилетіла, побачила пошматованого змія й спитала своїх орлят, хто врятував їх.

– Людина з іншого світу,– відповіли орлята.

– А де вона? Я хочу віддячити їй! – сказала орлиця.

– Якщо ми тобі покажемо цю людину, ти обіцяєш не чіпати її?

– Обіцяю, любі мої.

Тоді вони показали Прислю матері. Вона обняла його й на радощах задушила б, якби орлята не захистили свого рятівника.

– Чим тобі віддячити за те, що врятував моїх пташенят від загибелі?

– Перенеси мене в мій світ,– відповів Присля.

– Важко це зробити, але я в боргу перед тобою. Приготуй мені сто ок м’яса і сто ок хліба.

Присля дістав усе, що просила орлиця, і приніс. Вона сказала:

– Бери харчі та сідай мені на спину! Як тільки я поверну до тебе голову, даватимеш мені хлібину і шмат м’яса.

Сів Присля на птаху, знялася вона в небо. Щоразу, коли орлиця повертала до нього голову, він давав їй хліб і м’ясо. Коли підлетіли вони до країв прірви, за якими починався світ людей, орлиця повернула до нього голову, але м’яса вже не було. Присля не розгубився. Він мечем одрубав від свого стегна шматок м’яса й дав орлиці.

Коли вгорі вони опустилися на землю, орлиця побачила, що Присля не може ходити. Вона сказала:

– М’ясо, яке ти дав мені останній раз, я не з’їла, бо відчула, що воно не таке, як було раніше.

Вона приклала те м’ясо до стегна царевича, і хлопець знову став здоровим та дужим.

Орлиця й Присля обнялись на прощання, подякували одне одному і розлучились. Птаха шугнула в прірву, а Присля, переодягнувшись у простий селянський одяг, пішов у царство свого батька.

По дорозі Присля довідався від людей, що брати його поодружувалися з царівнами, яких він визволив з неволі, а батько ніби дуже сумує за своїм загиблим найменшим сином. Третя царівна ходить у всьому чорному, все плаче й нізащо не хоче виходити ні за кого заміж, хоч до неї сваталося багато царевичів. Найменша царівна ніби сказала, що вийде заміж тільки тоді, коли принесуть їй золоті прядку, веретено й кужіль, і щоб веретено саме крутилося. Таке веретено вона бачила в дракона, і воно їй дуже сподобалось. Розповіли люди Прислі й про те, що цар звелів покликати старшого золотаря і звелів йому:

– Через три тижні зроби все, що хоче наймолодша царівна. Не зробиш – голова з плечей полетить!

Бідний золотар повернувся додому з низько похиленою головою і з слізьми на очах.

Присля довідався про це й найнявся до золотаря в учні. Побачивши, що його господар весь час плаче й стогне, він сказав йому:

– Господарю, бачу я, ти дуже сумуєш, що не можеш виконати царського наказу. Залишилося три дні, а ти ще нічого не зробив. Дозволь мені, я зроблю.

Золотар обурився:

– Як може зробити учень те, що не під силу найкращим майстрам?

– Коли в мене за три дні нічого не вийде, тоді роби зі мною, що хочеш,– відповів Присля.

Золотар погодився й виділив йому окрему кімнату для роботи. Присля попросив, щоб йому щоночі давали торбину горіхів.

Третього дня учень виніс на тарелі кужіль, прядку й веретено. Золотар так зрадів, що подарував Прислі новий одяг. А цар, побачивши золоті прядку, кужіль і веретено, яке саме крутилося, на радощах звелів видати золотареві два мішки грошей.

Коли царівна побачила знайомі речі, то аж здригнулася: вона здогадалась, що Присля вибрався з прірви...

– Людина, яка зробила це, може зробити й інші речі, які дарував мені дракон...

Тоді цар покликав золотаря і звелів йому за три тижні виточити із золота квочку з курчатами, а не зробить – позбудеться голови!

Сумний повернувся додому золотар і неохоче розповів про все учневі. Хлопець заспокоїв його, запевнивши, що все буде гаразд.

Побачивши згодом квочку з курчатами, які клювали золоті зернятка, майстер збагнув, що тут відбувається якесь диво. Узяв він квочку з курчатами й відніс до царя.

– Бачиш,– сказав цар царівні,– твоя воля виконана. Тепер готуйся до весілля.

– Той, хто вміє робити такі дивні речі,– відповіла дівчина,– повинен мати й драконове золоте яблуко. Звели, хай приведуть того майстра сюди.

– Як можна приводити перед очі вашої світлості такого простого та обшарпаного хлопця? – сказав золотар.– Не гідний він бачити обличчя вашої світлості!

Але цар звелів привести його, яким би він не був.

Тоді золотар звелів своєму учневі вмитися і зодягнув його в усе нове. Цар повів його до дівчини.

Царівна одразу впізнала Прислю й сказала цареві:

– Оце і є той лицар, який врятував нас з неволі драконів!

Цар пильніше придивився до хлопця і теж упізнав у ньому свого сина,

хоч той і змінився дуже. Присля розповів про всі свої пригоди: і як вибрався на цей світ, і про все, що було раніше, показав і драконове золоте яблуко.

Цар розгнівався і звелів привести старших синів. А ті, побачивши Прислю, не знали, куди дітись, упали на коліна й заходилися благати пощади. Але цар чекав, що скаже Присля.

– Я прощаю їх, батьку,– сказав Присля.– Але ми зараз вийдемо всі надвір, і кожен з нас випустить з лука стрілу вгору: грішного з нас покарає доля.

Так і зробили. Вийшли брати надвір, стали перед палацом. Випустили стріли вгору, впали ті стріли старшим братам прямо на голови і повбивали їх, а стріла наймолодшого впала перед ним.

Після цього Присля одружився з наймолодшою царівною і справив пишне весілля. Все царство раділо, що молодий царевич здійснив стільки подвигів і повернувся живий-здоровий.

Після смерті батька сів Присля на трон і мирно царював довгі роки, а може, й сьогодні царює, якщо не вмер.

І я проходив мимо, і гуляв на весіллі, де взяв шматок баранини і ніжку кривого зайця...

Око – старовинна міра ваги.