Бахтіяр - азербайджанська казка

Жив колись бідний чоловік на ймення Бахтіяр. Одного разу прокинувся він рано-вранці й каже:

– Слухай, жінко, поклади мені в торбу просяного хліба й трохи сиру, то я помандрую.

А жінка йому відповідає:

– Таке й скажеш. Сиди краще вдома. Де вже тобі, старому, по світу вештатися?

– А ти, стара, краще помовч. Я бачив гарний сон і піду його шукати.

– Ой старий, ти, мабуть, на старість з глузду з'їхав. Де таке чувано, щоб люди сон шукали?

– Сказав тобі, мовчи. Поклади краще в торбу все, що я загадав.

Що було старій робити? Наготувала харчів на дорогу, почепив дід торбу та й пішов.

Ішов день, ішов ніч, ішов другий день і другу ніч, а тоді вже й з ліку збився.

Нарешті вийшов дід у степ. Бачить – пастух велику отару пасе. Біля пастуха пес ходить, а неподалік осел стоїть та ще халабуда з усім кочовим причандаллям.

Підійшов дід до пастуха, вклонився.

– Хай буде великий приплід у твоєї отари. У нас кажуть: «Коли ти голодний – іди до пастуха». Чи не нагодуєш ти мене, сину мій? Вже й не знаю, скільки днів я в дорозі. Хліб мій отакий, мов каменюка.

Недарма про пастухів ходить добра слава. Засукав пастух рукави, видоїв кількох овець і подав старому повнісіньку миску молока.

Бахтіяр накришив туди хліба, підкріпився і став знову збиратися в дорогу. А пастух і питає:

– Скажи, добрий чоловіче, звідки ти прийшов і чи далеко мандруєш? Може, дорога твоя довга, то я тобі сиру відчавлю і масла сколочу.

– Сину мій, я такого-то краю й такого-то села. А куди мене заведе дорога, довга вона чи коротка, я й сам не знаю. В житті своєму я мало бачив доброго, та ось недавно пощастило мені побачити гарний сон, то я йду шукати його.

Здивувався пастух:

– Хіба сон можна знайти? Люди щоночі тисячу снів бачать. Де ж їх шукати?

– Сину мій,– відповідає Бахтіяр,– можна тисячу тисяч снів побачити й ніколи навіть і не згадати про них. А той сон, який я бачив, такий, що за ним і на край світу підеш.

– То, може, ти продаси мені свій сон? – питає пастух.– Я тобі добре заплачу за нього.

Завагався старий, подумав, а потім і каже:

– Ай продам. Ти хлопець славний, молодий. Може, ти швидше, як я, цей сон знайдеш.

Розповів дід пастухові свій сон, а той віддав йому за це усю отару, собаку з віслюком на додачу та ще й курінь з усім кочовим причандаллям. Заодно вони помінялися і своїми іменами: пастух прибрав дідове ім'я – Бахтіяр, а дід – пастухове Малик-Мамед.

І розійшлися вони.

Почепив пастух торбу й пішов світ за очі, куди ноги понесли. Хай йому щастить!

А старий Малик-Мамед із своєю отарою поволі поплентав додому.

Дістався він до свого села, підійшов до своєї хати. А жінка побачила його та й ну дорікати:

– Та ти що, старий? Чию це ти отару пригнав? І не соромно тобі! Всі сусіди тепер на тебе киватимуть: «Дивіться,– скажуть,– Бахтіяр на старість пастухом став»

– Не сварися, стара,– каже Бахтіяр.– Ніякий я не пастух. Це моя отара. А виміняв я її на свій сон. Іще затям собі, що тепер звати мене не Бахтіяр, а Малик-Мамед.

Стара від такого дива аж рота роззявила.

«А може, це не мій чоловік?» – подумала вона й каже старому:

– Вибачай, що я запанібрата з тобою. Ти дуже скидаєшся на Бахтіяра, то я подумала, що ти він.

Старий знав, що його жінка була невеликого розуму, а тепер і той втратила.

– Гей, жінко,– каже старий,– ти геть з глузду з'їхала. Та я ж чоловік твій. Кажу ж тобі: я проміняв свій сон, а разом із сном і своє ім'я. Я – це я. Але раніше я був бідняком Бахтіяром, а тепер став багатієм Малик-Мамедом.

Врешті жінка зметикувала, що до чого, і заходилася лічити вівці. А старий стоїть та й примовляє:

– А, стара, недурно я по той сон ходив. Хоч сну свого я й не знайшов, зате багатство здобув.

Залишмо їх при добрі та достатках жити, а самі вирушимо услід за Бахтіяром.

Ішов Бахтіяр поволі горами та долинами й нарешті дійшов до муру якогось міста.

День уже добігав кінця, і міські ворота були зачинені. Хоч як добивався Бахтіяр, хоч як просив, варта не пустила його до міста. Де подінешся? Довелося Бахтіярові спати просто неба. Ну, та пастух звик до цього. Скрутився він бубликом, ноги до підборіддя підібгав, голову в плечі ввібрав та й заснув міцним сном.

Серед ночі Бахтіяр почув, ніби гукає його хтось:

– Бахтіяре! Бахтіяре! Прокинься, Бахтіяре!

Схопився він спросоння, глянув праворуч, глянув ліворуч, глянув уперед, глянув угору: аж бачить – стоїть хтось на мурі і шепоче:

– Бахтіяре! Чого ж ти стоїш? Ось-ось світатиме. Бери мерщій торбу. Зараз я вийду до тебе.

Здивувався Бахтіяр. «Хто ж це,– думає,– знає мене в чужому місті?»

Коли вже прибрав чуже ім’я, то й долю чужу треба брати. Узяв він важку торбу, підійшов ближче до муру, стоїть і жде, що ж воно далі буде.

Коли це відчиняються ворота, і хтось, по самі очі запнутий у плащ, виводить двоє коней.

– Прилаштовуй мерщій торбу до сідла,– сказав незнайомий.– У палаці можуть спохопитися, тоді нас піймають і вб'ють. Що вже мені довелося попокричати, поки ти прокинувся! Сідай на коня, й поскачемо!

Тепер Бахтіяр уже зовсім не тямив, на якому він світі. Від кого йому втікати? І що це за чоловік? І звідки знає його ім'я?

Але перепитувати не було коли, і, звірившись долі, Бахтіяр скочив на коня й поскакав услід за своїм поводирем.

До самісінького ранку скакали вони без перепочинку. А коли зовсім розвиднілося, Бахтіяр побачив, що з ним поряд скаче така красуня, якої він зроду-віку не бачив.

А красуня глянула на Бахтіяра й теж від подиву зойкнула.

– Юначе,– спитала вона,– хто ж ти такий і як твоє ім'я?

– Ханум,– відповів Бахтіяр,– хіба ти забула, хто я? Ти уночі сама гукнула мене, а зараз не пам'ятаєш мого імені?

– То твоє ім'я теж Бахтіяр?

– Ханум, а в кого ще таке ім’я? Хіба ти не мене гукала?

– Звичайно, я не тебе гукала,– сказала красуня.– Знай і пам’ятай, юначе, я дочка падишаха цієї країни, і звати мене Зарніяр-ханум. Векіл мого батька має сина Бахтіяра. Ми покохали одне одного. Батько мій хотів мене видати за сина візира. А я не хотіла йти за нього. От ми і домовилися з Бахтіяром, що цієї ночі, коли в палаці всі поснуть, втечемо. Та чи він побоявся, чи з ним приключилося щось недобре? І треба ж, щоб тебе доля привела на те самісіньке місце, де я його чекала, і щоб ти носив таке саме ім'я, яким я звала його. Десь так судилося, щоб я з тобою втекла з батьківської домівки! Що ж, така вже моя доля. Але ми не повинні гаяти ані хвилини, поки не покинемо володінь мого батька!

Сказавши це, вона пришпорила свого коня. Бахтіяр пришпорив свого, і вони знову поскакали так, що вітер загув їм назустріч.

Сонце вже сховалося за горами, коли вони під'їхали до столиці якогось царства.

На золото, що було в торбі, вони купили дім з садом, квітником і водограєм.

Бахтіяр скинув одіж пастуха, надів розкішне вбрання і став таким красенем, що падишах нізащо в світі не здогадався б, що це пастух.

Побралися красуня Зарніяр з Бахтіяром, і стали жити вони в своїй новій оселі дружно й гарно.

Ще не справдився сон, який купив Бахтіяр, а вже він був і багатий і щасливий, немов уві сні.

Та щастя – що той птах: ось воно з тобою, та не встигнеш озирнутися – і нема його, щезло.

Отак і з Бахтіяром.

Забажалося йому якось, щоб поголив його не простий голяр, а цирульник падишаха. Прийшов до нього цирульник, і треба ж було – відчинив не ті двері й випадково побачив красуню Зарніяр-ханум. Побачив її красу– і світ йому захитався перед очима.

Поголив він сяк-так голову Бахтіяра і побіг чимдуж до падишаха.

– Падишах,– закричав на весь палац,– хай буду я твоєю жертвою! Де твої очі? Чого ти сидиш тут?

– А що таке? – питає падишах.

І цирульник розповів йому про красуню, жінку чужоземця. Так розповів, так розмалював, що падишах, навіть не бачивши її ні разу, закохався і жити без неї не хоче.

Покликав він свого візира й каже:

– Візире, порадь мені, як бути, що робити? Я хочу побачити її.

– Хай живе володар світу! – каже візир.– Що може бути простіше? Поклич Бахтіяра й звели: – Завтра опівдні буду твоїм гостем. А сам прийди на годину раніше. Зайдеш у дім неждано-негадано і неодмінно побачиш його жінку.

Сподобалася падишахові порада візира. Він наказав привести Бахтіяра і, коли той прийшов, мовив йому таке:

– Привіт тобі, чужоземцю! Хай ніхто не кривдить тебе. Чув я, що ти добрий чоловік, і хочу тобі висловити свою шану. Отож завтра опівдні чекай мене, я прийду до тебе в гості.

Невеселий повернувся Бахтіяр додому – не п'є, не їсть, слова жодного не скаже.

– Бахтіяре, світло очей моїх,– каже жінка,– признайся, що тобі таке. Мені й жити не хочеться, коли ти такий сумний. Невже я надокучила тобі? Що. ж мені тоді робити? Пропаду я на чужині.

– Люба моя Зарніяр-ханум, якщо вже я не зміг приховати свого смутку, то знай і ти, яке лихо нас спіткало. Падишах хоче мені виявити свою ласку і бути нашим гостем. А нащо мені його ласка? Мені й без неї добре. І нащо падишахові ходити до мене в гості? Хіба у нього мало своїх лакуз?

Почула це Зарніяр-ханум, і серце в неї защеміло. Одразу зрозуміла, що падишах надумав розлучити її з Бахтіяром.

Але вона нічим не виказала свого хвилювання й весело сказала:

– Бахтіяре, світло очей моїх, але ж чого ти такий сумний? Хіба це біда, що падишах прийде до нас у гості? Усі ще більше шануватимуть тебе, коли почують, що сам падишах приходив до тебе. Іди мерщій на базар та купи рису, турачів, фазанів. Падишаха треба добре пригостити. І забудь про смуток, хай він залишиться на завтрашній день.

Так вони і зробили. А на другий день зранку заходилися варити і смажити, мити і прибирати, щоб якнайкраще зустріти високих гостей.

Зарніяр і Бахтіяр чекають гостей опівдні, квапляться обід вчасно зварити.

А падишах поспішає раніше в гості прийти, попасти в дім нежданим гостем.

І як сказав великорозумний візир, так і сталося: прийшов падишах на годину раніше, відчинив двері і побачив красуню Зарніяр-ханум.

Зиркнула Зарніяр-ханум на падишаха, але слова не сказала, тільки брови звела. І тієї ж миті немов гостра стріла вилетіла з її очей і пробила груди падишаху.

Вражений у саме серце, він упав непритомний.

Кинувся до нього візир, торсає його, шепоче на вухо: – О великий падишах! Що з тобою? Отямся!

Нарешті візир підвів падишаха і так-сяк привів до тями.

А тут і обід подали. Понад силу скуштував падишах те, се та й пішов. Іде, однією рукою за серце хапається, другою – на візира опирається.

Вдома ліг падишах у ліжко й каже:

– Візире! Порадь мені, що робити? Ця красуня має стати моєю дружиною.

А візир йому відповідає:

– Великий падишах! Так легко у цього чоловіка жінку не відбереш. Що люди скажуть? Ти ж справедливий падишах. Треба спочатку Бахтіяра спекатися. Тільки ж так, без причин, його не скараєш – народ схвилюється. Ти ж милосердний падишах. Я тобі ось що пораджу: поклич Бахтіяра й загадай принести тобі райських яблук. А де він добуде ті райські яблука? Ніде. Отоді ти й звелиш зітнути йому голову, а жінку його забереш собі.

Припала до. серця падишахові візирова порада, і він наказав одразу ж гукнути Бахтіяра.

Прийшов Бахтіяр.

– Ось що, мій друже,– сказав падишах.– Бачиш: я занедужав. Лікарі порадили мені з'їсти яблуко з райського дерева. Будь ласка, добудь мені райських яблучок.

А Бахтіяр у відповідь:

– Хай живе падишах! Я б і радий тобі прислужитись, але ж звідки мені, чужинцю, знати, де в цій країні ростуть райські яблука? Ти краще загадав би своїм людям– вони швидше знайдуть ці цілющі плоди.

Розгнівався падишах:

– А ти краще не говори зайвого! – кричить.– Даю тобі сорок днів. Не принесеш райських яблук – накажу тобі голову відрубати.

Сумний повернувся Бахтіяр додому.

– Що тобі таке, Бахтіяре? – питає його жінка.– Чому ти знову такий смутний?

– Хай ужалить змія нашого падишаха,– розлютував Бахтіяр.– Заманулося йому райських яблук. Видно, хоче мене з світу зжити.

– Не журися,– сказала Зарніяр-ханум.– Я порятую тебе. Ось візьми цей перстень і йди на схід сонця. Три дні й три ночі йтимеш і прийдеш у царство дивів. Накинуться на тебе диви, а ти не лякайся. Покажеш їм цей перстень – і вони й пальцем тебе не зачеплять, усе зроблять, що тобі заманеться. Це перстень не простий, на ньому знак самого царя дивів!

Зняла Зарніяр-ханум перстень із своєї руки й віддала Бахтіярові.

І вирушив Бахтіяр у далеку дорогу по райські яблука. Три дні й три ночі йшов, а на ранок четвертого дня досяг він країни дивів. Тільки-но ступив на їхню землю, як усі диви накинулися на нього, схопили його, замалим на шматки не роздерли. Бахтіяр ледь устиг вийняти перстень з кишені.

Побачили диви цей перстень і попадали ниць перед Бахтіяром.

– Наказуй,– кажуть,– ми твої слуги.

– Наказую,– відповідає Бахтіяр,– добути мені райських яблук.

– Гаразд,– каже один див,– тільки для цього нам треба вирушити в країну прекрасних пері. Сідай мені на плечі. Я понесу тебе до них.

Сів Бахтіяр на плечі дивові, і полетіли вони далеко, за хмари. Три дні й три ночі летіли, а потім сіли на землю, на березі бистрої річки, коло столітньої чинари.

– Сховайся за цією чинарою і чекай,– сказав див.– Невдовзі сюди прилетять прекрасні пері, дочки тутешнього падишаха. Прилетять вони голубками, а потім обернуться в дівчат і купатимуться в цій річці. А ти не гай часу: сховай одіж однієї з них і не віддавай доти, поки не зробить усе, що ти попросиш. А коли матимеш яблука, перекинь перстень з пальця на палець, і я знову прийду до тебе.

Сказав див і зник. А Бахтіяр причаївся біля чинари і жде прекрасних пері.

Недовго він ждав. Аж бачить: летять до річки три сестри – три голубки.

Сіли вони на березі й загомоніли. Одна голубка каже:

– Сестри, роздягайтесь, будемо купатися.

Друга каже:

– Сестри, я бачила поганий сон – не треба сьогодні купатися.

Третя каже:

– Ой сестри, ми ж здалеку сюди прилетіли, невже так і не покупаємося?

Нарешті старші вмовили найменшу, обернулись усі на дівчат, зняли одіж і кинулись у воду.

Бахтіяр вибіг із-за дерева, схопив одіж, що лежала ближче, і знову сховався за чинарою.

Старша одяглася – на голубку обернулася, середульша одяглася – на голубку обернулася, а найменша– ніяк не може свого вбрання знайти. Шукали-шукали сестри її вбрання – ніде його нема.

Тоді сказала старша сестра так голосно, щоб навсібіч було чути:

– Гей, озовися, хто забрав убрання нашої сестри! Вийди і віддай те, що забрав. Клянемося тобі короною падишаха: усе, що захочеш, дамо, усе, що забажаєш, зробимо.

Почувши це, Бахтіяр вийшов з-за чинари.

– Коли так,– каже,– принесіть мені райських яблук, тоді я віддам одіж вашої сестри.

Тільки-но він сказав ці слова, як одна знялася в небо. Може, година минула, може, й менше, а голубка вже прилетіла й принесла в дзьобі гіллячку з райськими яблучками.

Узяв Бахтіяр яблука, а голубкам віддав одіж їхньої сестри. Потім перекинув перстень з пальця на палець – і в одну мить перед ним з'явився див.

– Ну що, сідай мені на плечі,– каже див,– та тільки тримайся міцніше.

І вони знову полетіли понад самими хмарами.

Летіли, летіли та й опустилися на землю в тому самі-сінькому місці, звідки злетіли.

Попрощався Бахтіяр з дивом і пішов далі сам. Три дні й три ночі йшов, поки побачив стіни свого міста. Навіть додому не заходив, одразу відвідав падихаша.

– Хай щастить тобі, падишах,– каже.– Я приніс райські яблука.

Дивиться падишах на Бахтіяра й очам своїм не вірить.

– Ой же, Бахтіяре, як ти мене втішив! – озвався нарешті падишах.– Подумати тільки, райські яблука мені приніс! Дякую тобі, друже. Щиро дякую.

Це в нього на язиці такі слова, а на думці інше.

«Щоб тобі небо впало на голову! – думає падишах.– Щоб під тобою земля провалилася. Приніс він мені райські яблука, будь вони неладні!»

Та хоч круть, хоч верть, а довелося падишаху віддячити Бахтіярові гарними подарунками й відпустити з миром додому. А вдома Бахтіяра чекала красуня дружина за розкішним столом.

Хай Бахтіяр собі гуляє з прекрасною Зарніяр-ханум, а ми тим часом розповімо про падишаха.

Цілий день ходив падишах сам не свій. Нарешті знову покликав до себе візира.

– Візире,– каже,– порадь, що мені робити? Куди його послати, щоб він більше не повернувся?

– Хай живе падишах,– відповідає візир.– Є таке місце, звідки він не зможе повернутися. Загадай принести троянду із саду Гюлістана Ірама. Де він її добуде?

Ще ніхто туди дороги не знаходив.

– Дякую тобі за гарну пораду,– сказав падишах. Насилу діждався він ранку й послав по Бахтіяра.

– Бахтіяре,– каже,– в усьому царстві нема такого відважного чоловіка, як ти. Коли б не ти, хто роздобув би мені райські яблука? Ніхто. Зроби ще одну ласку – принеси мені, друже, троянду із Гюлістана Ірама. Даю тобі сорок днів. А не принесеш – накажу тобі голову відрубати.

Мовчки вислухав Бахтіяр падишаха, навіть слова не сказав. Уклонився й пішов додому.

І цього разу помітила Зарніяр-ханум, що невеселий повернувся додому Бахтіяр од падишаха.

– Бахтіяре,– каже вона йому,– чом ти такий сумний? Хіба ти не знаєш, що як тобі невесело, то й мені журно?

– Як мені бути веселим, коли жити мені лишилося сорок днів. Падишах загадав, щоб я приніс троянду із саду Гюлістана Ірама. Де ж я роздобуду ту троянду? Де той сад? Та й чи є насправді він де-небудь?

– І це вся твоя біда? – засміялася Зарніяр-ханум.

– А хіба це не біда? – здивувався Бахтіяр.

– Ну, тоді слухай мене уважно, Бахтіяре,– сказала Зарніяр-ханум. Я знаю чарівний вірш, а хто знає його, тому відкрита дорога до саду Гюлістана Ірама. Я скажу тобі цей вірш. Ти заплющиш очі й прочитаєш його. Розплющиш очі – і опинишся в саду Гюлістана Ірама. Там ти побачиш дівчат. Яка гірша, яка з них краща – ніхто не скаже. Та одна з них – як сонце між зорями – всіх своєю красою переважає. Звати її Гюлі-гах-гах-ханум, бо коли вона усміхається, з її вуст падають троянди. Ти візьми одну троянду й мерщій заплющ очі. Потім прочитай чарівний вірш, і ти знову повернешся додому. Та на красуню не озирайся, бо лихо буде.

Вона прошепотіла йому на вухо заповітний вірш, і Бахтіяр вирушив у дорогу. Вийшовши з міських воріт, зупинився, заплющив очі й прочитав чарівний вірш.

Тільки-но Бахтіяр промовив останнє слово – підхопила його якась сила й понесла. Від подиву він розплющив очі. Розплющив – і тієї ж миті його ноги торкнулися землі.

Озирнувся Бахтіяр довкола й сам не повірив: за все своє життя він ще не бачив такої краси. Цвітуть троянди, витьохкують солов'ї, міняться веселкою водограї. І поміж квітів та водограїв танцюють і співають сорок чарівних дівчат.

Та одна переважає всіх своєю красою.

Глянув на неї Бахтіяр і насилу погляд відвів. Але не втерпів, ще раз глянув і не міг більше відвести від неї очей. Забув про все на світі: і про троянду, і про падишаха, і звідки прийшов, і чого прийшов.

Залишимо його тепер у саду Гюлістана Ірама й розповімо про Зарніяр-ханум.

День чекала Зарніяр-ханум чоловіка, два дні чекала, десять днів чекала, двадцять днів чекала. Ось уже тридцять дев’ять днів проминуло, сороковий настав, а Бахтіяра все нема.

«Мабуть, причарувала його Гюлі-гах-гах-ханум,– думає Зарніяр,– і не зможе він тепер сам вийти із саду Гюлістана Ірама».

Заплющила вона очі, прочитала чарівний вірш і тієї ж миті опинилася в егіду Гюлістана Ірама.

Бачить – таки правда: Гюлі-гах-гах-ханум танцює з дівчатами, а Бахтіяр тут же стоїть, очей від неї відвести не може.

Весело в саду, сміються дівчата, сміється Гюлі-гах-гах-ханум, а троянди з її вуст, як дощ, падають – усю землю мов запашним килимом вкрили.

– Іди з нами потанцюєш,– запрошують дівчата Зарніяр-ханум.

– Хіба мені до танців! – відповідає вона дівчатам, а сама обернулася в голубку, а Бахтіяра перетворила в голуба.

Коли прилетіли вони додому, голубка красунею Зарніяр стала, а голуб – Бахтіяром.

Тільки-но Бахтіяр переступив поріг, як до нього поповернулася пам’ять. Соромно йому стало, що прийшов він з голими руками.

«Може, ще встигну до заходу сонця троянду принести»,– подумав Бахтіяр.

Кинувся він з дому і вже очі заплющив, уже перші слова чарівного вірша проказав, як тут підбігла до нього Зарніяр-ханум, узяла за руки й каже:

– Бахтіяре! Що ти надумав? Вернися додому! Поглянь, що тебе чекає вдома!

Повернувся Бахтіяр додому. Дивиться – й очам не вірить: на столі лежить троянда Гюлістана Ірама.

– Не гай часу, Бахтіяре,– каже йому жінка.– Бери цю троянду й мерщій іди до падишаха. Вже сороковий день добігає кінця.

Бахтіяр так і зробив – схопив троянду й подався у палац.

Падишах очі витріщив від подиву:

– Ти диви,– каже,– Бахтіяр живий-здоровий, до мене прийшов, мені троянду приніс! От пощастило!

Обнімає падишах Бахтіяра, а сам думає: «От лихо, от біда! Як же мені його позбутися?»

Не встиг Бахтіяр і за ворота вийти, як падишах знову гукає свого візира.

– Візире,– мало не плаче падишах,– що ж робити? Як мені бути? Його хоч у пекло пошли, він все одно живий повернеться. Візире, порадь мені.

Не знає візир, що й робити. Годину думав, дві години думав і раптом ударив себе рукою по чолу.

– Придумав,– каже,– придумав, великий падишах! Накажи Бахтіяру, щоб він на той світ пішов і провідав твоїх батька й матір. Оцього уже він не зробить.

Дуже сподобалася падишахові порада візира, й він одразу звелів привести Бахтіяра. Коли той прийшов, падишах йому й каже:

– Бахтіяре, друже, поможи мені! Давно я не бачив своїх батька й матір. Сходи, друже, на той світ, довідайся, як вони живуть, чи здорові, чи веселі.

– Падишах, будь справедливий! – став благати Бахтіяр.– Ти вимагаєш від мене неможливого.

А падишах у відповідь:

– І чути нічого не хочу. Даю тобі сорок днів, сам на той світ дороги не знайдеш, тобі мій кат допоможе. Отож начувайся.

Прийшов Бахтіяр додому, а Зарніяр-ханум дивиться на нього й очам своїм не вірить: він це чи не він.

– Гей, Бахтіяре, на тобі лиця нема. Що з тобою?

– Падишах звелів мені піти на той світ, батька й матір його провідати. Де ж таке бачено?

– Твоєму лиху можна зарадити,– сказала Зарніяр-ханум.– Піди й скажи падишахові, щоб наказав скласти на майдані гору дров і облити їх олією. А сам ти залізь на самісінький вершечок. Як запалає вогнище, підніметься вгору густий чорний дим і сховає тебе від людських очей. Я тим часом обернусь голубкою, тебе перетворю в паличку і винесу з вогню цілим і неушкодженим. Не сумуй. Побачиш, як я з падишахом поквитаюсь.

Бахтіяр на радощах пішов до падишаха й каже:

– Хай живе падишах! Накажи, о великий шах, скласти на майдані сорок в'язок дров і вилити на них сто бочок олії. Я вилізу на самісінький вершечок, і, коли підпалять дрова, вогонь мене підніме на небо й донесе аж до того світу. Та дивись, не пошкодуй дров, щоб велике полум’я було.

– Що ти, друже! Хіба я пошкодую? – каже падишах.– Я ж для себе стараюсь! – Й одразу наказав покласти на майдані не сорок, а сто в'язок дров.

«Хай,– думає,– і кістки його згорять, щоб і сліду не лишилося».

Наклали падишахові слуги цілу гору дров. Заліз на неї Бахтіяр і кричить униз:

– Гей ви, підпалюйте мерщій! Час мені на той світ іти.

– Хай щастить тобі,– сказав падишах і сам підпалив дрова.

– Ти й наших рідних провідай! – кричить падишах Бахтіяру.– Уклін їм від нас передай.

Запалахкотіло полум'я з усіх боків. Затріщали, закуріли дрова, іскри й дим стовпом знялися до неба й заступили Бахтіяра від людських очей.

Обернулася Зарніяр-ханум голубкою, перетворила Бахтіяра на паличку й цілим і неушкодженим винесла з вогню.

А падишах з візиром та цирульником цілу ніч не спали: то олію лили, то дрова у вогнище підкидали.

Полишимо їх біля вогнища, а самі ходімо в дім Бахтіяра.

До самого ранку бенкетував Бахтіяр із своєю прекрасною Зарніяр-ханум. І всі тридцять дев’ять днів провели у веселощах та розвагах. А на світанку сорокового дня Зарніяр-ханум сказала:

– Хай живе падишах! З його ласки ми непогано повеселилися. Настав час і його повеселити. Падишах хотів почути вісточку від батька – хай здійсниться його мрія.

Узяла вона звиток і написала на ньому таке:

«Хай палає від сорому твоє обличчя. Хай твої очі не бачать сонця! Ти послав Бахтіяра провідати нас, а сам полінувався прийти. Горе синові, який забув свого батька й матір. Щоб не впали на твою голову прокляття, прийди до нас – хай і ми порадіємо, дивлячись на тебе».

Потім написала таке самісіньке послання й візирові.

Не забула й цирульника: і йому на той світ запрошення написала.

Усі три звитки поклала Бахтіярові в торбу і, поки не зійшло сонце, повела його на міський майдан. Там посадила Бахтіяра на попелище, звеліла заплющити очі й засипала всього попелом.

Прокинувся вранці падишах й одразу ж гукнув візира з цирульником. Незабаром вийшли вони на майдан, узялися за лопати й ну перекидати попіл, що лишився від вогнища. Кидають його на всі боки, за вітром розвіюють. Хай люди бачать, що вже нема Бахтіяра, не повернувся він з того світу.

Половину попелу перелопатили, як раптом купа заворушилася, попіл посипався, і з самісінької середини вискочив Бахтіяр.

– Хай живе падишах! – вигукнув він.– Ой же й поспішав я! Боявся, що не встигну й розгніваю тебе. Дякую тобі, що назустріч вийшов, з півдороги попіл відкидав. А наказ я виконав. Батька й матір твоїх провідав і привіт їм передав. Усім вони задоволені, лише на тебе сердяться,– хай не впаде тільки гнів твій на мою голову.

– А моїх рідних бачив? – питає візир.

– Аякже, бачив. Вони там батькові падишаха служать так само, як ти тут, і послання написали.

І він вийняв із торби три звитки.

Прочитав падишах – до самісіньких вух почервонів.

Прочитав візир – увесь горить від сорому.

Прочитав цирульник – у нього й лисина почервоніла.

Стоять і один на одного глянути соромляться.

Нарешті падишах каже:

– Бахтіяре, якщо мені на той світ іти, скільки дров треба?

– І я не проти відвідати рідних,– каже візир.

– То ви й мене з собою візьміть,– каже цирульник.

– Е, тоді на вас усіх багато дров треба, не менше п'ятисот в'язок,– каже Бахтіяр.

Наказав падишах скласти на майдані п'ятсот в'язок дров, потім виліз з усією своєю родиною, візиром і цирульником на самісіньку гору й звелів підпалити одразу з чотирьох боків.

Небачений вогонь здійнявся до неба й поніс падишаха з усією його родиною, візиром та цирульником на той світ.

А народ обрав Бахтіяра своїм падишахом. І він правив так добре й справедливо, що всі тільки й казали: «І куди ми раніше дивилися, треба давно було б так зробити».

Ось і падишахом став Бахтіяр. І жінка його серед красунь найперша красуня, і палац у нього найбагатший. Досяг такого, про що й не мріяв. А сон – не збувся. І не знав Бахтіяр, де шукати його, де знайти. Він же отару овець віддав за цей сон і в додачу своє ім'я!

Тільки недарма кажуть: де шукаєш, там не знайдеш, де не ждеш, там зустрінеш.

Якось увечері повернувся Бахтіяр із суду, зайшов у покої своєї жінки, бачить: Зарніяр спить міцним сном. Не став Бахтіяр її будити, загорнувся у свою мантію, як колись пастухом загортався, і ліг долі. Ноги до підборіддя підібгав, голову на плечі ввібрав і заснув міцним сном.

Уночі Зарніяр-ханум прокинулася, бачить: спить у її покоях якийсь чужий чоловік. Гукнула вона своїх служниць, дивляться всі на нього, не знають, що робити– чи то по варту бігти, чи самим зайду вигнати.

І раптом Зарніяр-ханум каже:

– Де ж були мої очі! Це ж сам Бахтіяр. Я знаю: він раніше був пастухом. Він звик так спати. Ідіть до себе, а я тут посиджу, його сон постережу.

Пішли служниці, а Зарніяр-ханум сіла біля Бахтіяра, сидить, стереже його сон.

Серед ночі прокинувся Бахтіяр, подивився на Зарніяр-ханум і, немов від яскравого світла, примружився. Потім знову розплющив очі, глянув знову на неї і як засміється!

Не збагне прекрасна Зарніяр-ханум, що це з її чоловіком скоїлося, чого він так радіє.

– Бахтіяре,– питає,– що тобі таке? Чому, дивлячись на мене, ти сміхом заливаєшся?

А Бахтіяр у відповідь:

– Не з тебе я сміюся. Я на радощах сміюся, бо збувся нарешті сон, який я купив у одного діда. Це не простий був сон. Приснилося дідові, що серед ночі зійшло сонце й світить йому над головою. Люди кажуть, так не буває, а от сталося, бо ти, Зарніяр-ханум,– моє сонце. І знай ще, що звати мене не Бахтіяр. Ім’я це я купив разом з цим сном. А справжнє моє ім'я – Малик-Мамед.