Талан і безталання - литовська казка

В одному селі жили собі два брати. Один був багатий, скупий та бездушний, а другий – бідний, але з добрим серцем чоловік. Коли проходив який-небудь жебрак селом і надвечір заходив до багатого попроситися переночувати, то його виганяли та ще й, бувало, собаками цькували. А бідний кожного жебрака на ніч приймав. Клав він його на останній куль соломи, ділився останньою шкоринкою хліба.

Одного холодного зимового вечора бідний брат не мав чим печі розтопити. Пішов він до багатого брата сірників позичити. Але брат йому сірників не позичив та ще й випровадив:

– Може, ти думаєш, що мені хтось даром сірники дає? А ти до того дожився, що я вже й не сподіваюсь, аби ти коли-небудь позичене мені віддав. Іди геть з-перед моїх очей! Я нікому нічого не позичаю.

Сердешний бідак поплентався додому сумний-пресумний, бо ж знав, що вдома в темній та холодній хаті на нього чекають голодні діти й хвора жінка. Отак ідучи лісом, він помітив вогник, а згодом побачив "і сивого дідуся, який ніс ліхтаря.

– Оце тобі вогонь,– промовив дідусь,– але завтра ти повинен покинути свою стару хату, як хочеш пожити щасливо.

Зрадів чоловік, що хоч руки біля вогню погріє, але запали йому в душу дідусеві слова: мусить покинути свою хату. Повернувся він додому й про все розповів жінці та дітям. Усім було шкода покидати свою хату. Хоч яка вона була стара, але не знали вони, куди підуть і де притулок знайдуть. Однак і тут зоставатися було нічого. І надумалися всією родиною того дідуся послухати. Прокинулись уранці, зв’язали в рядно усі свої пожитки, завдали за спину, аж чують, хтось кричить із-під печі:

– Не покидайте мене, не покидайте мене!

Здивований бідняк прислухався: що воно таке і чого йому треба?

– Я талан твого брата, а твоє безталання. Візьми і мене з собою, коли сам ідеш! – озвався з-під печі той голос.

Бідняк, не довго думаючи, узяв пляшку та й каже:

– Лізь у цю пляшку! Будемо разом блукати.

Безталання влізло в пляшку, бідняк міцно заткнув її й пішов

з хати. А коли вони йшли через річку, вкинув ту пляшку в ополонку. Через якийсь час родина бідного брата повернулася знов додому, до своєї хати. Тепер їм у всьому щастило: і хліб родив, і худоба плодилася, і все господарство розросталося, як на дріжджах.

Незабаром бідний брат і хату збудував, зробився зовсім багатим господарем. Одного разу скликав він усіх сусідів, щоб і вони потішилися його щастям. Серед гостей був і його багатий брат-скнара. Здивувався він, побачивши, що в йогр бідного брата з’явилося таке господарство. І все думав: з чого б ото цей злидень отак розбагатів? Він і так і сяк випитував брата, але нічого не взнав. Тоді покликав багатій братового сина і став у нього випитувати. А той, нічого злого не підозрюючи, все й розповів дядькові: і як батько безталання своє у пляшку загнав, і як ту пляшку в ополонку вкинув. Хлопчик навіть про те місце розказав, де батько безталання в ополонку вкинув

– Ну, братику, тепер ти у моїх руках! – просичав багатій і вибіг з хати. Чимдуж подався він до річки, знайшов ту ополонку й витяг із неї пляшку з безталанням. Повернувся до гостей, щоб випустити братове безталання. Та не встиг він пляшки відіткнути, як безталання кулею вилетіло з неї .та плиг багатому на спину. І як вчепиться своїми гострими кігтями в нього та ще й кричить нелюдським голосом:

– Ти добрий чоловік, ти мене визволив, то я тепер нікуди від тебе й не піду!

Хоч як старався багатій позбутися безталання, але нічого не міг зробити – було вже пізно. З того часу його господарство занепало і життя його стало нещасливе. Отож копав він яму іншому, а потрапив у неї сам.