Мудрий візир - киргизька казка

Колись давно-давно був собі хан. Про цього хана йшла в народі слава, як про великого мудреця. Сам хан нітрохи не сумнівався у власній мудрості. Але ж недарма кажуть: «У хорошої дружини й чоловік справний, де розумний візир, там і хан славний». Завдяки своєму мудрому візирові хан зажив слави мудреця. Та він і гадки не мав, кому цим повинен завдячувати.

Якось хан з візиром полювали. Захопились вони й не помітили, що спадає ніч. Треба було шукати ночівлю.

Невдовзі помітили вони в улоговині дві юрти і вирішили завернути до них. Ще здалеку було видно, що одна юрта бідна, а друга багата, розкішно обладнана. Біля кожної юрти було по собаці.

Візир розумівся на мові тварин, птахів і різних речей. От прислухається він, а біля багатої юрти собака гавкає:

– У нас ночуватимуть хан з візиром. Господар заріже баранчика. Ох і наїмся ж я сьогодні, до ранку спатиму.

– Хан та візир у нас ночуватимуть, – гавкає собака біля юрти бідняка.– Мій господар заріже останню ягничку. Сьогодні я матиму добру вечерю і цілу ніч стерегтиму коней. А як ти спатимеш, то злодії вкрадуть з двору коней.

Коли під’їхали ближче, хан завернув свого коня до багатої юрти, та візир схопив коня за вуздечку й повернув до юрти бідняка.

Це розгнівало хана, але він не сказав ні слова. «Стривай же, повернемось додому», – подумав собі.

Зайшли вони до бідної юрти. Господар зустрів їх дуже привітно й одразу запросив до чаю. Поки гості чаювали, господар пішов зарізати ярку, щоб почастувати гостей м’ясом. Вивів ягничку з хліва, а стара вівця мекає їй услід:

– Бідна ж моя головонька та нещаслива! Привела я одинадцять ягнят, і з них не лишилося жодного. Коли б хоч білої ягнички не різали, вона привела б тисячу ягнят. Краще мені померти, ніж їй.

Візир почув плач вівці, усміхнувся собі у вуса та й каже господареві:

– Не ріж цієї ягнички. Краще заріж вівцю, що мекає на оборі.

Погодився на це господар і зарізав для гостей стару вівцю. А хан розгнівався не на жарт. «Що це він робить, дурень такий?! Замість молоденького м’яса будемо гризти старі жили. Ну, постривай же, я покажу тобі вдома!» – думає розгніваний хан.

Поговорили про те, про се, попоїли м’яса й почали розповідати казки. Кілька цікавих казок розповів господар. Потім кілька смішних історій розказав візир. Непомітно в хана поліпшився настрій. Вирішив він і собі розповісти три казки, які йому пригадалися. Та хан швидко опам’ятався. «Що ж це, у юрті бідняка я розповідатиму казки?! Ні, не буде такого»,– вирішив він і промовчав. А три його казки почали радитись між собою. Перша казка й каже:

– Хан мене дуже образив. Я так хотіла, щоб він мене розповів! Ну начувайся, я тобі помщуся. Вранці я чорним павуком залізу в носок ханового чобота, а коли хан узуватиметься, вкушу його за палець, і він помре.

– Якщо хан врятується від тебе, я помщуся йому, – каже друга казка.– Коли хана в дорозі мучитиме спрага, я стану біля дороги отруєним джерелом. Хан нап’ється з мене води і помре.

Третя казка й собі обіцяє:

– А я прийду до нього вночі драконом. Від мене вже не врятується.

Та візир почув розмову казок.

Уранці, тільки-но хан зібрався взуватись, візир схопив його чобіт і відрубав носок, а ханові простягнув свої чоботи. Хан од гніву аж побілів. «Ні, я ж тебе таки повішу»,– думає він.

Випили на дорогу чаю й вирушили додому. Хан не промовив до візира й слова, все думав, як він з ним розправиться.

Тим часом сонце підбилося вгору, припікало, ханові захотілося пити. Глянув він, аж біля дороги джерело б’є. Та тільки намірився хан зіскочити на землю, як візир копитами свого коня затоптав джерело. Гніву хана не було меж.

Увечері хан з візиром повернулись додому. «Ще цю ніч поживи,– вирішив хан про візира.– А завтра я накажу тебе стратити». З тим хан і ліг спочивати.

Та візир не спав. До ранку, не склепивши повік, стеріг ханову юрту. А коли з’явився дракон, візир змахнув мечем, і голова дракона покотилася в ханову юрту. Вбіг і візир до юрти хана, щоб знайти драконову голову й спалити її, бо кров дракона отруйна. Аж тут прокинувся хан. Побачив він у своїй юрті візира й закричав на нього:

– Ось тепер ти мені вже попався! Мало, що ти коїв у дорозі, ти ще прокрався в ханову юрту, коли хан спочиває! Сторожа! Схопити його!

Схопили візира, зв’язали його.

Вранці зібралися люди, джигіти вивели зв’язаного візира на страту.

Аксакали запитали в хана:

– Повелителю! Скажіть народові, у чому вина вашого візира?

– О, це справжній пройдисвіт. Як він тільки не збиткувався з мене! Відрубав носок у мого чобота, скаламутив струмок, з якого я хотів напитись, і, нарешті, прокрався до мене в юрту тоді, коли я спочивав. Чи є ще злочини, тяжчі за ці?

Тоді аксакали питають у візира:

– Те, що хан розповів, правда?

– Все, що він розповів, правда. Та послухайте, чому все це сталося.

І візир розказав про все, що вони з ханом пережили, про ночівлю в бідняцькій юрті, про змову трьох казок. Тільки тепер зрозумів хан, що візир, якого він мало не стратив, тричі врятував його від смерті. Від сорому хан ладен був крізь землю провалитися.

– Ні, я не гідний бути ханом, – вирішив він і віддав своє ханство мудрому візирові.

Так завдяки своїй мудрості й чесності візир став справедливим ханом.