Бабин підсвинок – цісарів зять - українські народні

Жили на світі дід та баба. Все життя бідували, гараздів не знали. А як прийшла старість, дуже засумували, Що не було коло них нікого. Склали гріш до гроша й купили порося. Минуло трохи часу, і пацятко стало файним підсвинком.

Одного разу баба понесла йому тепленького пійла. Підсвинок не став їсти, а зажурено сказав людським голосом:

– Ідіть, мамко, до пана й принесіть околота, бо треба м’яко вистелити в карпику. Нарвіть квіточок і наламайте галузок – понатикайте, аби усюди було файно...

– А нащо то робити?

– Я хочу женитися.

Баба налякалася. Побігла до хати і сказала дідові:

– Ой, біжи до пана й попроси соломи: наш підсвинок захотів женитися. Треба, щоб у курнику було файно прибрано...

Дід дуже здивувався, та баба не чекала: одразу побігла нарвати квіточок і зелених галузок. Дід пішов до пана. Поклонився і сказав:

– Так і так, наш підсвинок захотів оженитися. Дайте сніп соломи, аби файно вистелити в курнику, бо, знаєте, весілля – це весілля.

– Брешеш, діду! – крикнув пан.– Де видано й чувано, аби підсвинок женився!

Вернувся дід від пана з порожніми руками. Баба пішла до курника й каже:

– Біда, любий підсвиночку, пан не хоче дати нам соломи. Не вірить, що ти женишся.

– Най не дає, мамо. Я сам принесу...

Уночі підсвинок пішов на панське господарство, сунув під скирту рило, підняв її і поніс додому. Вистелили у курнику поміст, обмаяли стіни зеленими галузками, прикрасили одвірок квітками.

А саме на той час цісар оголосив, що віддає своїх трьох доньок. Хто засватає царівну, той буде все життя у багатстві й гонорі.

Підсвинок сказав бабі:

– Отворіть, мамко, курник, бо я йду до столиці.

– Чого?

– Сватати цісареву доньку.

Баба дуже втішилася. Помила свого підсвинка теплою водичкою, а до вуха прив’язала квіточку. Підсвинок рушив у дорогу. Прийшов до столиці – і просто до палацу. Ні на кого навіть не дивився. Жовніри, що стояли при цісарській брамі, закричали:

– Гов, куди лізеш! Ацю звідси, підсвинку!

Той і за вухом їх не мав. Йшов, як дурний до суду. Жовніри почали стріляти в нього з крісів. Та не було такої кулі, яка б брала підсвинка. Він підійшов до цісаря, став на задні ратиці та й каже:

– Вельможний цісарю, віддай за мене свою доньку.

– Добре, пане Поросюк, дам за тебе старшу. А де буде весілля?

– У моєї мамки в Садагурі,– відповів підсвинок.

Цісар погодився:

– Най буде.

Підсвинок узяв найстаршу царівну і подався з нею в Садагури. Ішли один день, ішли другий... На третій дійшли до калабані – великої-превеликої! Підсвинок зарохкав:

– Ох-ох, я дуже впрів. Зачекай, царівно, трохи скупаюся в цій ямі.

Заліз у болото, почав там качатися. Так вимастився, що лиш очі у нього блищали. Вийшов з болота й каже:

– Царівно моя люба, поцілуй мене в рийку.

Царівна відвернулася:

– Фе, як такого цілувати?!

– Коли не хочеш цілувати свого чоловіка, то йди собі геть. Ти не моя жінка!

Підсвинок вернувся до столиці. Став перед цісарем і каже:

– Видай за мене середущу доньку, бо найстарша не добра.

– Та най буде,– погодився цісар.

Підсвинок узяв середущу цісареву доньку і подався з нею в Садагури. Ішли день і другий, а на третю днину дійшли до калабані – великої-превеликої. Підсвинок дуже втішився:

– Я вже упрів. Зачекай, царівно, трохи скупаюся у ямі.

Заліз у багнюку й вимастився болотом, як дідько. Потім

потягся рийкою до дівчини:

– Поцілуй мене, любко.

Царівна тільки скривилася:

– Фе, як я маю цілувати таке брудне рило!

– Що ж, коли гидуєш своїм чоловіком, то ти не моя жінка. Йди собі, куди хочеш!

Підсвинок вернувся до столиці. Знову заходить у палац. Поклонився цісареві й каже:

– Видай за мене найменшу доньку, бо і середуща не здала ні до чого.

Цісар нічого не сказав. Привів йому найменшу. Підсвинок із нею йде до Садагури. Коли дійшли до калабані, мовив:

– Е-е, щось мені парко. Ану я скупаюся...

Заліз у калабаню і почав качатися. Так вимастився, що його й не впізнати. Висунув голову з болота і весело гукнув:

– Ану, жіночко мила, чічко моя люба, поцілуй мене!..

Найменша царівна навіть довго не думала. Дістала з пазухи хустинку, витерла його рийку і поцілувала.

– Ти правдива жінка,– втішився підсвинок. Він побіг до річки і помився. Став біленьким та рум’яним.

Так прийшли додому. Підсвинок завів свою наречену до прибраного курника.

Баба заглянула туди й аж у долоні сплеснула. Побігла до хати:

– Діду, йди дивися! Підсвинок привів нам таку файну невісточку, що пари їй немає!

А царівна вранці похвалилася старій:

– Мій чоловік не підсвинок, а такий легінь, як зелений явір. Уночі скидає свою свинячу шкіру, а на ранок знову одягає.

– Дай мені ту шкіру, я її спалю! – попросила баба.– Не буде більше підсвинком.

– Добре, мамко, я вам дам...

Уночі царівна викинула бабі свинячу шкіру чоловіка, і стара шпурнула її на вогонь. Шкіра стала купкою попелу.

Чоловік прокинувся, шукає свою шкіру, та ніде нема.

– Жінко, де є шкіра?

– Я викинула надвір, а мамка спалили.

– Йой, що ти наробила? Мене ж чарівниця закляла за те, що не хотів брати її доньку. Я мав бути підсвинком ще якісь три дні, але тепер усе пропало. Мушу повертатися у тридев’яте царство.

І чоловік зник, ніби його ніколи не було на світі.

А в царівни народився син. Хлопчик ріс не по роках, а просто по днях і знав усе, що є і що має бути. Коли підріс, сказав своїй матері:

– Ходім шукати тата...

– Ходім, сину.

Хлопець ішов попереду, а мати – за ним. Минали гори, ліси, поля, мочари. Ішли сім років і сім днів та й прийшли, нарешті, у тридев’яте царство. А там був високий-високий палац, де жила чарівниця зі своєю донькою.

Царівна попросила:

– Візьміть мене за наймичку. Буду все робити, у всьому догоджати.

– Ти дуже хитра, та най буде,– відповіла стара чарівниця.

Другого дня вона сама напекла пирогів. У ті, що мала їсти її служниця, потай наклала трійла. А хлопець те знав. Він зробив так, аби їх тарелі перейшли непомітно до злої чарівниці та її доньки, а тарелі, які без отрути, стали перед ними.

Чарівниця і її донька з’їли по пиріжкові й простяглися неживі на лаві.

Царівна одразу побігла по палацу, заглядуючи до кожної кімнати. У дванадцятій кімнаті був прикутий до залізної стіни її чоловік, який не хотів сватати доньку чарівниці. З гіркою бідою розпиляла залізні кайдани. Чоловік дуже втішився, що має таку добру та вірну жінку. Вони лишилися у замку, ще й діда та бабу до себе забрали й до смерті доглядали.