Honey, ротвейлер Божий - Василь Базів
Василь Базів – знаний в Україні та за її межами письменник, політик, дипломат, учений, візіонер. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки: роман «Хрест», який було висунуто на Шевченківську премію, філософський трилер у двох томах «Кінець світу: до і після», політичний сатирикон «Брати, або Могила для тушки», біографічний роман «Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі».
Одного разу вони зустрілись – письменник та ротвейлер, найгрізніший і наймудріший із приручених людиною звірів, який став його другом. Життя під одним дахом у робітні, де кується Слово, вершилося вісім з половиною років, як божественна симфонія Любові двох земних родів. Аж поки на їхньому життєвому шляху не постала єдина нездоланна з усіх істот – Смерть. Та кому вдасться перемогти у цьому смертельному двобої, читайте в онтологічній притчі Василя Базіва, яка вилилася у сповідальне одкровення, що проймає до глибини душі.
Ротвейлером Божим нарекли баварці свого кардинала Йозефа Ратцінгера, згодом Папу Римського Бенедикта XVI за його безкомпромісність у стосунках людини із Богом.
Що більше пізнаю людей, тим більше я люблю собак.
Мадам де СевеньєСобака – то єдина на світі істота, яка любить тебе більше, ніж себе.
Джош БіллінгзВідходив день, і всі земні тварини Звільняв вечірній присмерк від утоми.
Данте Аліг’єріЯ з жахом думаю, що у цьому земному моєму житті його не було би в мене. Ми би десь розминулися в орбітальному польоті. Навіть не наділивши один одного поглядом на льоту. Власне, життя своє я ділю на троє – до нього, з ним і без нього. Ота середина довжиною у вісім з половиною років є для мене золотою, бо я був тут, на Землі, з ним. І не просто так – я жив поруч з ним, а він поруч зі мною.
Ми жили разом. Вдень і вночі. І так – майже щодня. Він сам прийняв рішення з дитинства, що у моєму місці поглинання у сон, яке ми називаємо спальнею, він має бути поруч, лежачи на килимку біля мого ліжка.
Наші два життя стали одним актом гармонії двох земних родів, які у своєму духовному сплетінні пізнали найвищу радість, яку тільки може дарувати життя на Землі. Містерія наших взаємин із такими ж, як і ми, живими поселенцями планети, з часів Ноя, котрий зберіг у хвилях Вселенського Потопу не лише репрезентований його сім’єю рід людський, а й «усі тварі по парі», та й задовго до останнього Потопу, – то вічна книга, яка пишеться впродовж тисячоліть і яку шліфують два найвидатніші коректори нашого земного статусу – Природа та Історія.
Два наші роди, як жодні інші на планеті, сплелися на відстані десятків тисяч років тому. Резонно у компаративному осмисленні нашого союзу пізнати глибше витоки – відколи і як взялися тут, на Землі, ми і вони?
З нами, здається, усе майже зрозуміло. Наводжу посилання на редакційну статтю найавторитетнішого у наукових колах журналу Science у номері від 11 вересня 1987 року, у якій стверджується, що «Африка є колискою сучасної людини» і що «за даними молекулярної біології людина появилася в Африці приблизно 200 тисяч років тому».
Відтак лондонський Observer так само на першій сторінці розміщує велетенськими літерами те, що має велетенське значення для нашого самоусвідомлення: «Із Африки: шлях людини до панування над світом» (читайте мою дилогію «Кінець світу: до і після. Сага про космологічну долю людства»).
А як із братами нашими меншими? Мій Ханни поки що не може зробити такі от посилання, які я з гордістю про наш рід навів вище. Однак існує твердження, що його якнайдальшим предком є Tibet dog, який відповідно походить із втаємниченої у космологічних масштабах території – із Тибету, який я разом зі Святою Землею у центрі із Єрусалимом та карибським Юкатаном називаю трьома порталами зв’язку людства із Абсолютом.
Звідки цей dog як жива істота взявся у Тибеті і коли? Поки що – невідомо. Його походження – поза межами людського пізнання. Однак на тому ж Юкатані, що між двома Америками, що є батьківщиною космічних блукальців майя, я натрапив у їхній такій же космічній мудрості на твердження, що ми, гомо сапієнс, – то п’ятий комплект людства після попередніх чотирьох, знищених у результаті глобальних катастроф. Як, приміром, знищення 65 мільйонів років тому цивілізації, яку ми називаємо цивілізацією динозаврів, – після падіння на планету астероїда діаметром 10 кілометрів. Я спеціально пройшовся джунглями по дну кратера падіння цього «гостя», який добре зберігся опісля тих 65 мільйонів років.
Тому на радість мого Ханни висловлюю гіпотезу, що його рід перейшов до нас із попереднього комплекту живої цивілізації. Вони були там, за горизонтом Атлантиди, де нас ще не було. Яких там 200 тисяч літ існування Людини? Тибетське незбагненне походження свідчить, що вони можуть бути старшими від нас на мільйони літ. Тому цілком можливо, що у нас нема жодних підстав називати їх молодшими братами. Цілком можливо, що якраз навпаки – ми просто немовлята порівняно із ними, багатомільйонними старожилами планети.
Однак коли з часів Шумеру й Вавилону люди навчилися жити ієрархічними згромадженнями, поіменованими після Вестфальського договору модерними державами, у священній книзі нашого союзу з’явилась лише недавно заповідь, сформульована одним з найкращих із людей, Махатмою Ганді: «Про велич держави і моральний стан її народу судять по тому, як у ній ставляться до тварин».
Звичайно, до висоти одноплемінників великого індуса із їхньою канонізацією однієї із тварин усім нам, сущим по всіх материках і континентах, далеко. Ганді взагалі ставив корову у моральній шкалі людських цінностей на одну сходинку із рідною мамою. Зрештою, не лише в Індії та індуїзмі «священна корова» слугує прикладом людського поклоніння тварині. Цивілізаційні вершини людськості – древні Єгипет, Греція і Рим – так само мали у фундаменті свого історичного вознесіння таку рушійну силу, як поклоніння жертовній дарительці цілющого трунку для людини, яка вільно ходить в інтер’єрі ХХІ століття вулицями багатомільйонного мегаполіса. То у наших азіопах спиняється людський потік, коли на шаленій швидкості везуть тіло корумпованого ідола вулицями Києва, а у Делі тисячі машин мусять завмирати у почесній варті, коли дорогу переходить її святість Корова.
У постулатах пізнання світу мені, як вихідцю із бідної селянської родини, пієтет до дарительки практично усього, що було на столі змалку, вкоренився навічно у власній моральній конституції. Селянська дитина має щонайпізніше із семи років щоденну – без вихідних і святкових днів – трудову повинність. Пасти корову – від сходу і до заходу сонця. Якби не цей незворушний моральний і просто безпощадний трудовий гарт, я б ніколи у будь-який інший спосіб не збагнув би, що таке відповідальність людини перед собою, родиною, суспільством.
Однак у священному статусі цілком оправдано із коровою може конкурувати іще один із десятків тисяч родів земних, хоча, на відміну від індуїзму, джайнізму і зороастризму, ближчі нам релігії не наважилися надати цьому нашому супутнику священного сану, хоча він поруч із ними не менше тисячоліть, ніж ми себе пам’ятаємо й усвідомлюємо.
Доктор Лов Дален зі Швеції нещодавно переніс цю дату якнайдалі у глиб мегаісторії, бо раніше вважалося, що собаки відкрили симфонію одомашнення поруч із Людиною інших тварин 15 тисяч років тому. Насправді вони прийняли рішення розлучитися зі своїм
