Овернський клірик - Андрій Валентинов

— Роза була дуже вродлива. Вона кохала Армана, але батько хотів спочатку віддати заміж мене, як прийнято в селянських родинах. Де Пуаньяк запропонував Розі таємно обвінчатися, вона погодилася, але із цього нічого не вийшло…

— Батько пообіцяв позбавити дочку спадщини, — кивнув я.

— Так. І навіть подати в суд на Армана. Це ви знаєте. Але до всього Роза чекала на дитину. Арман зрозумів, що його можуть вигнати з Артигата, коли не гірше. І от якось він прибіг у село й сказав, що Роза зникла. Її шукали, знайшли одяг біля озера…

— …І вирішили, що вона втонула, — додав я. — Сестро, якщо вам важко про це говорити…

— Важко. Адже я любила Розу… й Армана. Потім… Потім я дізналася, що він задушив її та кинув тіло у воду. Розу знайшов Пилип. Ми поховали її в дерґському підземеллі, адже вона все-таки внучка сеньйора Гуго.

Я згадав кістяк у ніші, рештки рудого волосся, синій скляний браслет… А я ще жалів Пуаньяка, коли малинове полум’я охопило цього мерзотника, перетворивши на чорний свічковий недогарок!

— А потім у нас із Арманом були заручини. Я ж нічого не знала! Але одного разу ми посварилися, він був п’яний, проговорився, й отоді я довідалася… Що було робити? Я розповіла батькові, але той заявив, що Роза сама винна. Батько хотів, щоб наше весілля з Арманом будь-що відбулося. Де Пуаньяки — заможна родина. Ви ж бачили Артигат, отче Гільйоме. Там готові вбити за оберемок сіна!

Може, вона й перебільшувала, але я знав віланів. Удова Піо ненавиділа половину Артигата через якийсь Косий Клин…

— Я втекла до замку, але залишатися там довго не могла. Арман вимагав мого повернення, погрожував донести на д’Еконсбефів — адже ми з Розою йому дуже багато розповіли! До того ж була ще одна причина…

— Домінік, — зрозумів я.

— Так, на жаль… Тоді дід порадив їхати до Мілана. Я так і зробила. Добиралася я туди довго — цілих півроку, пристала до жонглерів. До речі, познайомилася з Тіно Міланцем…

На її обличчі знову промайнула усмішка, цього разу досить бешкетлива.

— І з Анжелою — вона приблизно мого віку… Мені було важко самій у чужій країні, і я вирішила піти в обитель. Мені здавалося, що життя скінчено — чоловік, якого я кохала, вбив мою сестру, батько й мати мене зреклися… У Мілані було спокійно, і я, напевно, жила б там і зараз, але за два роки випадково дізналася, що Пуаньяк одружений із…

— Жанною де Гарр, — закінчив я. — А як це вийшло?

— Через Пуаньяка. Він не хотів втрачати посагу, а надалі думав стати спадкоємцем мого батька. Арман погрожував донести на д’Еконсбефів, звинуватити їх у чаклунстві… Сеньйор Домінік уже тоді пропонував виїхати, але дід вирішив інакше. У замку жила дівчина. Ми звали її Ельзою, вона — родом із Німеччини, але насправді — звичайна циганка. Її за щось вигнали з табору, й вона оселилася в нас. Де Пуаньяк їй подобався, тож коли дід запропонував їй стати мною…

— Вона погодилася. Та невже де Пуаньяк не зрозумів, хто йде з ним до вінця?

Жанна здивовано знизала плечима.

— Звісно, зрозумів! Але його це цілком влаштовувало — у придане він одержав гарну ділянку землі. Йому було так навіть краще — адже я, справжня, знала, як загинула Роза. Батько теж знав — і мовчав…

— І священик… — підказав я, згадавши бородатого отця Жеака…

— І священик теж. Усіх усе влаштовувало, але тут приїхала я. Можете здогадатися, що почалося!

— Трохи уявляю, — усміхнувся я. — Де Пуаньяк, напевно, злякався!

— Не те слово! — посмішка стала злою. — Він відразу ж мене визнав, вимолював пробачення. Але батько й інші… Вони заявили, що я лише схожа на Жанну — не більше. А потім я почала розуміти, що відбувається.

— Тоді д’Еконсбефи вирішили зам’яти справу й підкупили де Лоза, — вставив я. — І в усьому виявилася винною вдова де Піо.

Дівчина кивнула.

— А я погодилася стати жертвою «чаклунських чарів». Не хотілося підводити діда, крім того, де Лоз міг не випустити мене живою. Але тут приїхав брат Умберто Лючані, а потім де Лоз дізнався, що кардинал шле сюди трьох братів із Сен-Дені…

— Тобі треба було поїхати звідси, — зауважив я.

— Поїхати? — щока у неї смикнулася. — А де Лоз розсудив інакше. Він повіз мене до Фуа, а дорогою наказав своїм вартовим просто перерізати мені горло. На щастя, ці шибеники виявилися не тільки жорстокими, але й хтвими. Вони вирішили трохи побавитися з молоденькою черницею… Ну, битися я вміла ще змалечку, до того ж у мене був ніж. Ви пам’ятаєте, я розповідала.

Так, це вона розповідала. Щоправда, тоді йшлося про дочку жонглера, яку ловили за крадіжку.

— У Пам’є мені робити було нічого, в Артигаті — теж. Треба було повернутися до замку, але я вирішила спочатку дізнатися, кого це надсилає до нас Орсіні. Я знайшла вас у Тулузі, а потім наважилася підійти. Я й не думала видавати себе за дочку Тіно Жонглера, та коли ви назвали мене так, відмовлятися не стала.

— А чому Пилип напав на нас у лісі?

— Напав? — вона знову здивувалася. — Ні, він просто гуляв. Того дня він випив, а пити йому не можна — зовсім не можна. Я взяла смолоскип, щоб він упізнав мене, але на нього немов щось найшло. Ви вдарили його мечем, а це його розлютило…

— А потім він помітив на моїх грудях Знак Влади.

— Так. Він миттю протверезів і побіг до замку, щоб повідомити про прихід посланців гарме.

Усе стало зрозуміло. Або майже все.

— Самозванка, — нагадав я. —