Овернський клірик - Андрій Валентинов

— Хто завгодно, але не Пилип, — твердо відповіла дівчина. — Ми вже помітили, що в останні місяці почали зникати люди — й одразу ж хтось розпускав чутки про демонів.

— Це міг зробити де Лоз, — припустив я. — Або сам Пуаньяк. Адже ми збиралися до Артигата, і все випливло б назовні.

Жанна промовчала, а я не став розвивати цю тему. Хай хоч хто зробив це — він уже отримав своє. І не це тепер важливо.

— Сестро Цециліє, — обережно почав я. — Якби ви не були черницею, я просто побажав би вам щастя й порадив помиритися з батьком. Але ви, як і я, — дитя нашої Святої Католицької Церкви, ви — наречена Христова. Те, що сталося в Пам’є, може скінчитися дуже погано. Я повинен вам пояснити…

— Не треба, — дівчина похитала головою. — Ансельм… Брат Ансельм мені розповів. Монсеньйор Орсіні бажає організувати щось страшне…

— Найсвятіше Обвинувачення, — підказав я.

— Так. Знаєте, отче Гільйоме, коли я говорила вам про попів і ченців, я не лукавила. Напевно, ви зараз скажете, що ченці бувають різні…

— Вони бувають різні, сестро. Я сподіваюся якось залагодити цю справу. Цілком імовірно, що мені допоможуть.

— Ви ще погано знаєте Орсіні! — різко кинула вона.

— Я? Напевно. Але ви говорите про Його Високопреосвященство настільки впевнено…

— Ансельм розповідав, — Жанна подивилася мені просто в очі. — Адже він добре знає свого дядька!

— Що?!

Усе ж таки вона даремно назвала мене «проникливим». Я повинен був здогадатися сам. От кого мені постійно нагадував Ансельм! От чому ним так цікавився Орсіні. От чому де Лоз хотів спалити його, а не мене!

Племінник Джованні Орсіні, кардинала Курії! Це не якийсь брат Гільйом…

— Він не казав мені…

Напевно, у моїх словах пролунала гіркота, оскільки дівчина поспіхом додала:

— Отче Гільйоме, він вас дуже поважає! Дуже, повірте! Але він знає, у яких ви стосунках із його дядьком. Крім того, Ансельм для того й пішов у Сен-Дені, щоб ніхто не знав, хто він.

Так, напевно. Для того й ідуть в обитель. Для того і їдуть до чужої країни.

— Дядько не хоче, щоб Ансельм повертався до Сен-Дені. Він взагалі жалкує, що його небіж став ченцем.

Згадалася розмова з Його Преосвященством, розпитування про мене, про те, чому я надяг рясу. Тоді здавалося, що монсеньйор просто бажає натякнути на своє всевідання…

— Заждіть! — я навіть завмер від здогаду. — Орсіні? Чезаре Орсіні? Два роки тому! Ну, звісно, про це говорили в Сен-Дені…

І не тільки в Сен-Дені. Про цю історію просторікувала, напевно, вся Європа.

…Всесильний рід Орсіні вже не перше століття боровся з настільки ж всесильним родом Колонна. У хід ішло все — вбивства, доноси, обман. Два роки тому Колонна підкинули главі роду Орсіні листа, який сповіщав про зраду його дружини. Це була неправда, але старий Чезаре Орсіні був гарячий і нестриманий. Він узявся за меча…

— Чезаре Орсіні вбив свою дружину, — тихо промовила дівчина. — Убив на очах у сина. І тоді Ансельм схопив кинджал…

Так, я теж згадав. Тільки звали хлопчика не Ансельм, а Гвідо. Гвідо Орсіні, єдиний спадкоємець всемогутнього Чезаре.

— Я чула цю історію ще в Мілані, отче Гільйоме. Ансельма виправдали, адже він не пам’ятав, що зробив. Йому пробачив Папа…

Йому пробачив Папа, але хлопчик собі не пробачив. Я згадав дивне видіння в лоґрському підземеллі — старого в закривавленому вбранні, який благословляє свого вбивцю. Може, я даремно збрехав тоді Ансельмові?

— Не кажіть йому про те, що знаєте, отче Гільйоме. Ансельм сам вам розповість.

— Не буду, — погодився я. — Гвідо Орсіні вже немає, а братові Ансельму ще довго жити. Сестро Цециліє! Ваше співчуття нещасному хлопцеві зворушує, але… Боюся, ви ставитеся до нього не тільки як до брата.

— А це… Це не повинно вас стосуватися, святий отче!

Дівчина відвернулася, дивлячись у темне вікно, але я був наполегливий.

— Він — чернець. Ви — черниця. Не мені судити, наскільки ви були праві, пішовши з миру, але брат Ансельм щиро прийняв обітниці. Не будемо говорити про закони церковні, хоча вони не помилують вас. Але ви просто можете зіпсувати йому життя…

Вона мовчала, і я зрозумів — усе марно.

Навіть якщо я негайно вишлю її з Пам’є, звелю замкнути в обителі, відішлю Ансельма до дядька… Не допоможе.

— Нехай розсудить вас Господь, сестро. Не будемо про це. Зараз ви повинні розповісти мені про дерґів. Усе, що знаєте, про що чули. Сподіваюся, це допоможе мені.

— Ви обіцяєте не переслідувати сеньйора Домініка? — швидко запитала вона. — Я не люблю його, але він — мій брат.

— Обіцяю, сестро. Якщо Домінік д’Еконсбеф — не посланець Пекла, то він робив лише те, на що мав право.

Дівчина задумалася, потім кивнула стриженою головою:

— Гаразд. Я розповім, отче Гільйоме. Лоґри… Дерґи — не посланці Пекла…

— Він чекає на вас, — заклопотано зауважив отець Джауфре.

— Так, — погодився я. — Зараз іду. Вибачте, трохи стомився…

На мене чекав посланець Орсіні, але я справді стомився. Цей день — перший день, проведений у Тулузі, куди ми приїхали всі втрьох, виявився напрочуд клопітним.

Отець Джауфре, пріор обителі Святого Хреста за Стінами, надав притулок П’єру й Ансельму в монастирі, а я,