Безтілесна людина - Джон Діксон Карр
— Послухайте! Він ще й жартує! «Віщунка»! Ач який! — сердито вигукнула мадам Дюмон.
— Підбиймо підсумки, джентльмени, — усміхнувся Мілз. — Я припускаю, що віщунка була схвильована. Вона почала кликати професора й смикати за дверну ручку. В кімнаті чулися голоси, але, розумієте, я був далеко, а ви ж бачите, двері досить товсті. — Він показав пальцем на двері. — Збагнути не можна було нічого, поки через півхвилини, коли відвідувач, мабуть, скинув маску, професор гримнув на віщунку: «Ідіть геть, дурна жінко! Я сам дам собі раду».
— Зрозуміло. А вам по здалося, що він… злякався?
— Навпаки, — заперечив секретар. — Я б сказав, що в його голосі чулося задоволення.
— А ви, мадам? Ви послухались і відразу пішли собі?
— Так.
— Хай так, — поштиво мовив Хедлі, — але ж, як на мене, навіть великі жартівники не мають звички з'являтися до чужого будинку в масці й отак поводитись. Ви, гадаю, знали, що вашому роботодавцеві погрожували.
— Я слухалася Шарля більш як двадцять років, — тихо промовила жінка. Її боляче вкололо слово «роботодавець». — І не пам'ятаю, щоб він не знайшов виходу з якогось скрутного становища. Послухалася? Звичайно, послухалася. І слухалася б і далі. Крім того, ви нічого не розумієте й ні про що мене не спитали. — Вона зневажливо посміхнулась. — Але що цікаво… з погляду психології, як сказав би Шарль… Ви не запитали й у Стюарта, чому він послухався й не зняв тривоги. Ви просто вважаєте, що він злякався. Дякую за такий душевний комплімент. Будь ласка, робіть своє діло далі!
— Ви пам'ятаєте, містере Мілз, коли той високий чоловік зайшов до кімнати? — звернувся до секретаря Хедлі.
— Було десять хвилин до десятої. На моєму столику з друкарською машинкою є годинник.
— А коли ви почули постріл?
— Рівно о десятій годині десять хвилин.
— І весь цей час ви спостерігали за дверима?
— Саме так, — без вагань підтвердив Мілз і прокашлявсь. — Хоч віщунка й натякає на мою полохливість, я перший був біля дверей, коли в кімнаті пролунав постріл. Ви з'явилися відразу після пострілу й самі бачили, що кімната була замкнена зсередини.
— А протягом тих двадцяти хвилин ви чули в кімнаті голоси чи якісь інші звуки?
— Спочатку мені здалося, що я чую голоси й звуки, схожі на удари. Але ж я був далеко. — Під холодним поглядом Хедлі Мілз уже вкотре, широко розплющивши очі, хитнувся назад-вперед. На чолі в нього знову виступив піт. — Я розумію, звичайно, все, що я кажу, здається зовсім неправдоподібним. Але, джентльмени!.. — раптом вигукнув він високим голосом і підніс руку догори. — Я присягаюся…
— Це правда, Стюарте, — тихо промовила жінка. — Я можу все підтвердити…
— Одну хвилинку, мадам, — рвучко обернувшись, ввічливо зупинив її Хедлі. — Гадаю, так усе й було. Ще одне запитання до вас, містере Мілз. Ви можете якомога детальніше описати зовнішній вигляд відвідувача?
— Можу сказати напевно, що на ньому було довге пальто, линялий кашкет з якоїсь коричневої матерії, темні штани. Черевиків я не розгледів. Чуб, коли він скинув кашкета… — Мілз замовк. — Неймовірно. Не хочу бути смішним, але пригадую, що його темний лискучий чуб здавався пофарбованим, а голова була… розумієте, мов із пап'є-маше.
Хедлі, який походжав сюди-туди біля великої картини, так швидко обернувся до Мілза, що той вигукнув:
— Джентльмени, ви ж просили розповісти, що я бачив! Я й розповідаю те, що бачив. Я кажу правду!
— Далі! — похмуро озвався Хедлі.
— Незнайомець був на три-чотири дюйми вищий, ніж професор Грімо, середньої… е-е… статури. На руках у нього були рукавички, хоча в цьому я не цілком певен, руки він тримав у кишенях.
— Він був схожий на П'єра Флея?
— Ну… Так… Можна сказати «так», і можна й «ні». Я б сказав, він був вищий за Флея і не такий ставний, але присягатися не стану.
Ремпол весь час краєм ока спостерігав за доктором Феллом. Доктор Фелл, у плащі, що напинався на спині, з капелюхом під пахвою, вайлувато ходив по кімнаті, сердито штрикаючи палицею в килим. Нахиляючись так, що окуляри падали з носа, він розглядав примруженими очима картину, полиці з книжками, гагатового буйвола на столі, потім, важко дихаючи, підійшов до каміна, обдивився його, задер голову на щит угорі і з якимось особливим задоволенням став розглядати герб на ньому. Не пройшло повз увагу Ремпола й те, що Фелл весь час стежив за мадам Дюмон. Здавалося, вона його гіпнотизує. Щось жахливе було в погляді його маленьких бистрих очей, коли він позирав на жінку щоразу, як закінчував щось роздивлятися. І жінка це знала. Вона сиділа, склавши руки на колінах і намагаючись не звертати на нього уваги, але раз у раз поглядала в його бік, немовби між ними точилася невидима боротьба.
— До вас є ще одне запитання, містере Мілз, — вів далі Хедлі, — зокрема щодо таверни «Уорвік» і цієї картини. Але з цим можна почекати. Вам не важко піти вниз і запросити сюди міс Грімо та містера Менгена? І містера Дреймена, якщо він повернувся… Дякую… Ні, заждіть хвилинку! Е-е… Ви маєте якісь запитання, докторе Фелл?
Доктор Фелл, доброзичливо усміхнувшись, мовчки похитав головою. Ремпол бачив, як побіліли суглоби стиснутих пальців у жінки.
— Хто дав право вашому приятелеві скрізь заглядати? — сердито запитала вона. — Це виводить мене із себе! Це…
— Я розумію вас, мадам, — пильно подивившись на неї, сказав Хедлі. — На жаль, така в нього звичка.
— В такому разі, хто ви? Приходите в мій дім…
— Дозвольте пояснити. Я — старший інспектор карного розшуку. Це — містер Ремпол. А це — доктор Гідеон Фелл. Про нього ви, мабуть, чули.
— Атож. Я так і думала. — Вона кивнула головою, а потім, ляснувши долонею по столу, запитала: — То й що? Можна нехтувати правила пристойності? Неодмінно треба мерзнути з відчиненим вікном? Можна нарешті розпалити погонь і зігрітися?
— Знаєте, я б не радив, — озвався доктор Фелл, — поки не з'ясуємо, що за папери там спалено. Мабуть, добре було багаття.
— Чому ви такі недолугі? — з докором промовила Ернестіна Дюмон. — Чому ви сидите тут? Ви ж добре знаєте, що це діло рук Флея. Чому ви не затримаєте його? Я запевняю, що це зробив він, а ви сидите тут… — У її циганському погляді було стільки ненависті, ніби вона вже бачила, як Флей іде на шибеницю.
— Ви знаєте Флея? — урвав її Хедлі.
— Ні, ні. Я ніколи його не бачила. Я маю на увазі, до сьогодні. Але я пам'ятаю, що мені казав Шарль.
— А що він казав?
— Що, що! Той
