Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук
— Йдемо туди, — наказав Цахер.
— Геніально, — не втримався Шойман, — звісно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг і відправити його до Відня.
— Потяг не до Відня, — коротко відповів той, намагаючись втримати рівновагу на розсипах дрібного каміння.
— А куди ж?
— До Станіслава. Все поясню потім...
Біля вагону їх зустрів юнак у якійсь чудернацькій лівреї і, чемно привітавшись, забрав у лікаря валізи.
— Ласкаво просимо, докторе Шоймане, — сказав він, пропускаючи того вперед, — ваше купе під номером тринадцять.
Лікар подякував і рушив металевими сходинками досередини. В своєму купе він з приємністю розвалився на м'якому сидінні. Юнак приніс валізи.
— Якщо бажаєте чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, — сказав юнак, — ресторан укінці вагону.
— Я вирішу пізніше, — відповів лікар, пригладжуючи бороду.
— Зичу вам приємної подорожі, пане докторе. В Станіславі будемо за чотири години...
Юнак вже хотів іти, проте Шойман його зупинив.
— Прошу сказати, а той пан, що був зі мною... Він тут? Я не зауважив, куди він подівся.
— В сусідньому купе, пане докторе. Передати йому щось?
— Ні-ні! В жодному разі. Тобто... нехай відпочиває.
Як тільки двері за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевиків і відкинув голову на спинку сидіння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Він був тут, у цьому купе. І сюди вже нікого не підсадять, бо, по-перше, воно невелике, і в ньому не вистачить місця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусіда. Заплативши дві тисячі крон, він має право їхати сам.
Його справді ніхто не потурбував, і Шойман врешті заснув. Доктору наснилося підземелля «дурки», з якого їм ніяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сірником у руці, і було зрозуміло, що він заблукав. Шоймана охопила лють.
— Scheiβe, scheiβe, scheiβe...[3] — не вгаваючи, промовляв про себе доктор.
Цахер зненацька повернувся до нього обличчям і, приязно посміхнувшись, промовив:
— Пане докторе, вам не личить вживати подібних форм лексики. А якщо вас раптом почують душевнохворі нагорі? Всі вони — мої колишні пацієнти, і мені буде соромно за таке товариство.
— Halt dein verdammtes Maul![4] — відповів йому лікар і з приємністю зауважив, що його слина осіла в Цахера на обличчі.
— Прошу вас, докторе, поводьте себе пристойно, — сказав той все ще спокійним, врівноваженим тоном.
— Du, verfluchter Schweinehund![5],— не вгавався Шойман, відчуваючи якусь несамовиту радість і шалений азарт.
— Ви мене ображаєте, — зауважив Цахер.
— Blödes Arschloch! Drecksker...[6]
— Пробачте, але я змушений це зробити, — тим самим янгольським тоном сказав Цахер, закочуючи рукави, — ви не залишили мені вибору, докторе...
З цими словами він ухопив Шоймана за горло і міцно його стиснув. При цьому обличчя душителя залишалося спокійним, а лікар не міг опиратися, боячись випустити з рук свої валізи. Очі доктора полізли кудись на чоло, а він сам захрипів, як бугай на забої, проте й далі не чинив опору. Врешті він спробував відбитися від Цахера ногами, але той, здавалось, був зроблений з каменю і тільки посміхався.
Коли Шойману здалося, що він от-от вріже дуба, лікар прокинувся. Ногою, як з'ясувалось, він лупив стільницю, на якій з останніх сил трималася склянка з водою. Голова Шоймана виявилася задертою далеко назад, від чого жахливо стерпла шия. Доктор зиркнув на годинник. Була перша ночі, отже він проспав біля двох годин. Йому подумалось, що в жодному разі більше не можна дозволяти собі заснути. Треба весь час бути насторожі! Шойман трохи розім'яв шию і взувся у черевики. Потім звівся на ноги, щоб поправити костюм. «Мабуть, слід піти до того ресторану і замовити кави, — подумалось йому, — і було б непогано випити коньяку...».
Доктор прочинив двері купе і вийшов у коридор. Вагон час від часу хитало, тому Шойман завбачливо тримав руки напоготові, аби в потрібну мить вхопитися ними за яку-небудь опору. На щастя, не довелося, і врешті він успішно дістався ресторану.
Не зважаючи на досить пізній час, салон був переповнений. Складалося враження, що всі пасажири цього таємного нічного потягу так само, як і він, не бажали спати до самого Станіслава, маючи за краще бадьорити себе кавою, коньяком і цигаркою. Доктор зупинився і спробував відшукати поглядом вільний столик. Присутні також з цікавістю витріщились на нього, бо жоден з них не міг бути певен чи це йому вдасться. Найбільш підходящим видавалося місце за столиком біля вікна, хоч навпроти вже сиділа старезна пані з порожніми очима, яких не зводила зі стіни перед собою. Або на тій стіні вона вже бачила невидимий для решти кращий світ, куди от-от збиралася вирушити сама, або пригадувала свій тестамент, роздумуючи над його справедливістю. Нічого іншого Шойману на думку не спало. Він вже збирався підійти до неї, коли раптом його засліпив яскравий спалах магнезії.
— А ось і останній! — почувся далі піднесений голос.
Коли в очах посвітліло, доктор побачив перед собою міцну високу постать елегантно вбраного молодого чоловіка з фотографічним апаратом у руках. На обличчі фотографа, поміж акуратно стриженої бороди, сяяла привітна усмішка.
— Ласкаво просимо на борт, докторе Шоймане, — сказав він тим самим радісним голосом.
— Ми знайомі? — здивувався лікар.
— Ні, це я знаю всіх. Така робота. Мене звати Алекс Заклетський.
— Радий знайомству, — спробував посміхнутись Шойман і простягнув тому руку, — ви щойно мене зазнимкували?
— Так, пане докторе, ви тепер в історії, — Заклетський вказав на свій фотоапарат, — гарної ночі, призволяйтесь.
Доктор подякував і підійшов нарешті до столика зі старою примарою.
— Пані дозволить сісти навпроти? — гречно запитав він.
Однак, та навіть не поворухнулася. Врешті доктор всівся без жодного дозволу і, підізвавши до себе кельнера, замовив каву та коньяк. Діставши портсигар, він закурив, сподіваючись, що бодай тютюновий дим виведе стару з летаргії. Коли й це не допомогло, його вже почала діставати цікавість, і він вирішив звернутись до неї вдруге:
— Чи не бажає пані запалити?
— Чого без краватки, сучий сину? — стара озвалася так несподівано, що доктор вдавився димом. — Знову
