Замах на бродягу - Жорж Сіменон

Приємно було знову опинитися на вулиці, побачити сонце, перехожих, жовтий з червоним автобус під собором Паризької богоматері, де на паперті блукали туристи.

Мегре йшов мовчки, заклавши руки за спину, і Ляпуент із делікатності не наважився потурбувати роздуми патрона.

Вони проминули головну арку управління, піднялися широкими сходами, що здавалися ще більш запорошеними при світлі сонця, і, нарешті, опинилися в кабінеті комісара.

Мегре широко відчинив двері і якийсь час замріяно стежив за низкою барж, що пливли вниз по Сені.

— Піди нагору і скажи, нехай пошлють туди когось із хлопців… Треба дослідити його речі.

Нагорі містився відділ судово-медичної експертизи та всілякі підсобні відділи з техніками, фотографами.

— Найкраще було б узяти вантажну машину та перевезти сюди все його манаття.

Мегре не боявся, що інші бродяги кинуться на Професорове майно, але вуличні хлопчаки могли все розтягти.

— І під'їдь до автоінспекції… У Парижі не так багато червоних «Пежо чотириста три». Перепиши всі номери з двома дев'ятками. Візьми, скільки буде потрібно, хлопців, щоб обійти власників…

— Ясно, патроне…

Зоставшись на самоті, Мегре поклав у звичному порядку люльки і почав переглядати донесення, що вже лежали на столі.

Годинник вибив першу. Він підвівся і вийшов на вулицю. В таку погоду йому зовсім не хотілося сидіти в тісному й людному ресторанчику «Дофін», і після недовгих роздумів він подався додому.

На ту пору у вікна їдальні яскравим потоком вривалося весняне сонце. Мегре дивився на рожеві квіти на сукні дружини і мимоволі думав про гладку Леа у блузці такого ж самого кольору.

Він задумливо доїдав телячу печінку, — засмажену в сухарях, коли пані Мегре раптом запитала:

— Про що ти думаєш?

— Про мого Професора.

— Якого професора?

— Це прізвисько одного бродяги… Колишній лікар..

— А що він зробив?

— Здається, нічого лихого. А от його вночі хтось ударив по голові і кинув у Сену… Він спав під мостом Марі.

— І він помер?.

— Ні, його вчасно витягли…

— За що ж це його так?

— От про це я й думаю… До речі, він земляк твоїх родичів…

Сестра пані Мегре жила із своїм чоловіком, шляховим інспектором, у Мюлузі. Подружжя Мегре не раз там гостювало.

— Як його прізвище?

— Келлер… Франсуа Келлер…

— Дивно, але це прізвище видається мені знайомим.

— Там кожен третій Келлер…

— А що, як я зателефоную сестрі?

Він мовчки знизав плечима. Справді, чом би й ні? Так чи інакше, їй це буде приємно.

Подавши каву, пані Мегре замовила телефонну розмову.

— Алло!.. Алло!.. Так… Так, мадмуазель, замовляла… Це Мюлуз? Це ти, Флоранс? Що?.. Так, це я… Ні, нічого особливого… З Парижа, з дому… Зараз удома, п'є каву… Вітай од нас Анрі… Все гаразд… О, в нас чудова… Нарешті, дочекалися весни… Як діти?.. На грипп? Я теж хворіла минулого тижня, в легкій формі… Послухай, тут є одна справа… Ти часом не знаєш ніякого Келлера?.. Франсуа Келлера… Зажди, зараз поспитаю…

— Скільки йому років? — повернувшись до чоловіка, запитала вона.

— Шістдесят чотири…

— Шістдесят чотири… Еге ж… Ти його особисто не знала? Що ти кажеш?.. Не роз'єднуйте, мадмуазель… Алло! Так, він був лікарем… Вже півгодини я намагаюся пригадати, хто це мені про нього розповідав… Гадаєш, твій чоловік? Так, зажди… Я повторю моєму все, що ти сказала, адже йому не терпиться… Цей Келлер одружився з з дівчиною на прізвище Мервіль… Хто такі Мервілі?.. Він судовий радник?.. Отже, Келлер оженився на радниковій доньці… Чудово… Той уже вмер?.. Давно?.. Я слухаю… Не дивуйся, що я повторюю твої слова, інакше я неодмінно, щось забуду… З діда-прадіда живуть у Мюлузі… Дід був мером… Погано чути… Його бюст?.. Навряд чи це має значення… Не біда, якщо ти не певна цього… Алло!.. Келлер одружився з нею?.. Єдина донька… На Дикій вулиці?.. Молоді мешкали на Дикій вулиці… Дивак?.. Чому? Ти точно не знаєш. А, тепер ясно… Такий самий. дикий, як і його вулиця…

З виду пані Мегре було ясно, що вона робить усе від неї залежне.

— Так… так… Байдуже, навіть якщо це не цікаво… Адже з ним ніколи нічого не знаєш… іноді найменша дрібничка… Так… У якому році?.. Отже, минуло майже двадцять років. Вона одержала спадок від тітки… А він од неї пішов… Не відразу… Прожив іще з рік… У них були діти?.. Донька?.. За ким?.. Русле?.. Аптекарські товари… Вона живе в Парижі…

Пані Мегре повторила чоловікові:

— У них була донька, яка вийшла заміж за сина Русле, власника фабрики аптекарських товарів… Вони живуть у Парижі.

Потім вона знову заговорила в трубку:

— Розумію… Слухай, постарайся розвідати про все детальніше… Еге ж, дякую… Поцілуй за мене чоловіка й дітей. Дзвони, коли захочеш, я завжди вдома…

В трубці почулося цмокання. Тепер пані Мегре звернулася до чоловіка:

— Недарма я казала, що вже десь чула це прізвище. Ти щось зрозумів? Очевидно, це той самий Франсуа Келлер, що побрався з донькою судового радника… Радник помер незадовго до їхнього весілля…

— А його жінка? — запитав комісар.

Пані Мегре допитливо глянула на чоловіка, немов хотіла пересвідчитися, що він не кепкує з неї.

— Не знаю. Флоранс нічого мені про неї не казала… Років двадцять тому пані Келлер одержала спадок від однієї із своїх тіток, вона тепер дуже багата… А лікаря вдали за дивака… Ти чув, що я тобі говорила?.. Сестра каже, що він справжній дикун. Родина Келлерів переїхала із старого будинку до особняка в центрі міста, поблизу собору… Лікар ще рік прожив удома, потім зненацька зник… Флоранс зараз обдзвонить своїх приятельок, певна річ — найстаріших