Вушко голки - Кен Фоллетт
— Та я не з ввічливості питаю! — гаркнув Ґодліман. — Шторм вщухає чи ні?
— Знаєте, щойно стало трохи краще, сер.
— Чудово. Як тільки жінка знову вийде на зв'язок, відразу повідомте мені.
— Так, сер.
— Бог знає, через що доводиться пройти цій жінці, — мовив він до Террі, набираючи новий номер.
Полковник закинув ногу на ногу.
— Тільки б вона розбила той передавач...
— І хай помирає? Нам все одно?
— Ти сам це сказав.
— З'єднайте мене з Блоггсом, Росайт, — мовив він у слухавку.
Блоггс раптово прокинувся і прислухався. Сонце вже почало сходити. Усі присутні теж мовчки прислухалися. Не було чути ані звуку. Власне, ось це вони всі й слухали — тишу. Дощ більше не дріботів дахом, сіре небо ледь біліло на горизонті зі сходу, вітер стих. У повітрі залишилася лише мряка.
Пілоти почали одягати куртки та шоломи, зав'язувати чоботи, підпалювати останні цигарки. Загудів сигнал, а за ним чийсь голос гаркнув:
— Готовність до зльоту!
Задзвонив телефон. Пілоти ніяк на це не відреагували, тому слухавку взяв Блоггс.
— Слухаю.
— Фреде, це Персі. Зв'язалися з островом. Він убив двох чоловіків. Там жінка — вона відбивається, але довго не протримається.
— Ми злітаємо — дощ закінчився.
— Поквапся. Бувай.
Блоггс повісив слухавку і поглядом відшукав свого пілота. Той спав на своїй книжці.
— Вставай же, спаньку, бодай тебе дідько вхопив!
Той розплющив очі.
— Вставайте, ми вилітаємо, шторм закінчився!
— Пречудово! — той миттю скочив на ноги і вибіг з кімнати. Блоггс кинувся за ним.
Шлюпка з гучним сплеском та бризками впала на воду. Море важко було назвати спокійним, але в затоці було більш-менш прийнятно, та й під керівництвом досвідчених моряків потонути Блоггс не міг.
— Старший помічнику, ви за головного.
Той стояв біля перил поруч із трьома матросами. У нього був пістолет у водозахисному тримачі.
— Рушаємо, хлопці! — скомандував він матросам, і всі четверо спустилися в шлюпку. Старший лейтенант сів на кормі, а матроси взялися за весла. Близько хвилини капітан спостерігав, як їхній човен швидко наближається до причалу, а потім повернувся на місток і віддав наказ продовжувати обходити острів.
Раптовий дзвін перервав гру в карти в трюмі катера в порту.
— А я відчув, що щось змінилося. Перестало хитати. Мене навіть нудить від такого спокою, — мовив Худячок, але його ніхто не слухав. Усі розбігалися по своїх постах, на ходу надягаючи рятівні жилети.
Двигуни забурчали, й катер почало відчутно трусити. На носі палуби стояв Сміт і насолоджувався свіжим повітрям, легкою мрячкою після доби перебування в трюмі. Катер уже виходив із порту. Худячок приєднався до Сміта.
— Ну ось, знову виходимо в море, — зауважив він.
— А я відчув, що ось-ось дадуть дзвінок, — сказав йому Сміт. — І знаєш чому?
— Чому?
— Бо в мене був туз і король. То була моя партія. Але мені ніколи не щастить.
*
Капітан-лейтенант Вернер Хеєр глянув на годинник:
— Тридцять хвилин.
Майор Воль сухо кивнув.
— Які там погодні умови? — запитав він.
— Шторм закінчився, — неохоче мовив Хеєр. Він би з радістю не повідомляв цього, якби міг.
— Треба негайно спливати.
— Якщо ваша людина на острові, то ми маємо чекати сигналу.
— Капітане, припущеннями війну не виграти. Я наполягаю. Ми повинні спливати.
Хеєр згадав, який здійнявся скандал між начальниками — його та Воля — на базі. Звісно ж, розвідники перемогли. Хеєра залишили командувати субмариною, але наказали за жодних умов не ігнорувати наполегливі пропозиції майора Воля.
— Спливаємо рівно о шостій, — мовив капітан.
У відповідь йому лише сухо кивнули.
37
Почувся звук розбитого скла, а потім вибух — наче хтось кинув запальну бомбу: вууумп!
Люсі кинула мікрофон — там унизу щось відбувається. За мить вона вже бігла сходами з рушницею в руках. Вітальня палала. Посеред кімнати лежав розбитий горщик. Вочевидь, Фабер вилив пальне з джипа й зробив якусь бомбу. Килим на підлозі швидко загорівся. Потім зайнялася пір'яна подушка та диван із кріслами. Окремі язики діставали аж до стелі.
Найдужче горіла подушка — Люсі схопила її і викинула в розбите вікно. Потім, не зважаючи на обпечені пальці, жінка схопила з гачка пальто та кинула на килим, намагаючись загасити вогонь. Поступово за допомогою пальта вдалося збити більшу частину вогню...
Тут знову десь розлетілося скло — цього разу нагорі.
— Джо! — Люсі миттю кинулася в спальню.
Фабер сидів на ліжку, тримаючи на колінах Джо. Малий уже прокинувся і тепер смоктав палець. На обличчі — його типовий ранковий подив. Агент ніжно погладив волосся на дитячій голові.
— Кидай рушницю на ліжко, Люсі.
Плечі в неї впали, і вона вчинила, як сказали.
— Ти по стіні заліз у вікно, — без жодних емоцій зауважила вона.
Фабер зсадив малого зі своїх колін:
— Давай, біжи до мами.
Джо кинувся до неї, і Люсі підхопила його на руки. Фабер узяв обидві рушниці й підійшов до передавача. Праву руку він тримав під пахвою лівої. Увесь жакет залило кров'ю.
— Ти пошкодила мені руку, — спокійно повідомив він, а потім повернувся до передавача. Звідти раптом почулося:
— Штормовий острів, на зв'язок.
Генрі узяв мікрофон:
— На зв'язку.
— Почекайте хвилинку, будь ласка.
За якийсь час почувся голос того чоловіка, з яким Люсі говорила раніше. Він казав їй знищити передавач. Мабуть, він буде розчарований.
— Ґодліман говорить. Міс, ви мене чуєте? Прийом.
— Так, я вас чую, професоре. Який собор порадите відвідати? — відповів Генрі.
— Це ви?..
— Саме так, — Генрі всміхався. — Сподіваюся, у вас все добре, — і він крутнув якусь ручку на приладі.
Люсі розвернулася та вийшла з кімнати. Ось і все, вона програла. Тепер залишається тільки дочекатися, поки він її вб'є. Втекти вона не могла, сил уже не було. І він, вочевидь, це знав.
За вікном ущух шторм. Буревій перетворився на легенький вітерець, дощ закінчився, а на сході виглядало світле небо — можливо, сьогодні навіть буде сонячно. У морі...
Що це там таке? Вона придивилася уважніше.
Так і є. Субмарина.
«Ви маєте знищити радіопередавач», — казав той чоловік.
А вночі Генрі вилаявся якоюсь незнайомою мовою.
«Люсі, я вбив його за свою країну», — казав він крізь
