Вушко голки - Кен Фоллетт

— Та я не з ввічливості питаю! — гаркнув Ґодліман. — Шторм вщухає чи ні?

— Знаєте, щойно стало трохи краще, сер.

— Чудово. Як тільки жінка знову вийде на зв'язок, відразу повідомте мені.

— Так, сер.

— Бог знає, через що доводиться пройти цій жінці, — мовив він до Террі, набираючи новий номер.

Полковник закинув ногу на ногу.

— Тільки б вона розбила той передавач...

— І хай помирає? Нам все одно?

— Ти сам це сказав.

— З'єднайте мене з Блоггсом, Росайт, — мовив він у слухавку.

Блоггс раптово прокинувся і прислухався. Сонце вже почало сходити. Усі присутні теж мовчки прислухалися. Не було чути ані звуку. Власне, ось це вони всі й слухали — тишу. Дощ більше не дріботів дахом, сіре небо ледь біліло на горизонті зі сходу, вітер стих. У повітрі залишилася лише мряка.

Пілоти почали одягати куртки та шоломи, зав'язувати чоботи, підпалювати останні цигарки. Загудів сигнал, а за ним чийсь голос гаркнув:

— Готовність до зльоту!

Задзвонив телефон. Пілоти ніяк на це не відреагували, тому слухавку взяв Блоггс.

— Слухаю.

— Фреде, це Персі. Зв'язалися з островом. Він убив двох чоловіків. Там жінка — вона відбивається, але довго не протримається.

— Ми злітаємо — дощ закінчився.

— Поквапся. Бувай.

Блоггс повісив слухавку і поглядом відшукав свого пілота. Той спав на своїй книжці.

— Вставай же, спаньку, бодай тебе дідько вхопив!

Той розплющив очі.

— Вставайте, ми вилітаємо, шторм закінчився!

— Пречудово! — той миттю скочив на ноги і вибіг з кімнати. Блоггс кинувся за ним.

Шлюпка з гучним сплеском та бризками впала на воду. Море важко було назвати спокійним, але в затоці було більш-менш прийнятно, та й під керівництвом досвідчених моряків потонути Блоггс не міг.

— Старший помічнику, ви за головного.

Той стояв біля перил поруч із трьома матросами. У нього був пістолет у водозахисному тримачі.

— Рушаємо, хлопці! — скомандував він матросам, і всі четверо спустилися в шлюпку. Старший лейтенант сів на кормі, а матроси взялися за весла. Близько хвилини капітан спостерігав, як їхній човен швидко наближається до причалу, а потім повернувся на місток і віддав наказ продовжувати обходити острів.

Раптовий дзвін перервав гру в карти в трюмі катера в порту.

— А я відчув, що щось змінилося. Перестало хитати. Мене навіть нудить від такого спокою, — мовив Худячок, але його ніхто не слухав. Усі розбігалися по своїх постах, на ходу надягаючи рятівні жилети.

Двигуни забурчали, й катер почало відчутно трусити. На носі палуби стояв Сміт і насолоджувався свіжим повітрям, легкою мрячкою після доби перебування в трюмі. Катер уже виходив із порту. Худячок приєднався до Сміта.

— Ну ось, знову виходимо в море, — зауважив він.

— А я відчув, що ось-ось дадуть дзвінок, — сказав йому Сміт. — І знаєш чому?

— Чому?

— Бо в мене був туз і король. То була моя партія. Але мені ніколи не щастить.

*

Капітан-лейтенант Вернер Хеєр глянув на годинник:

— Тридцять хвилин.

Майор Воль сухо кивнув.

— Які там погодні умови? — запитав він.

— Шторм закінчився, — неохоче мовив Хеєр. Він би з радістю не повідомляв цього, якби міг.

— Треба негайно спливати.

— Якщо ваша людина на острові, то ми маємо чекати сигналу.

— Капітане, припущеннями війну не виграти. Я наполягаю. Ми повинні спливати.

Хеєр згадав, який здійнявся скандал між начальниками — його та Воля — на базі. Звісно ж, розвідники перемогли. Хеєра залишили командувати субмариною, але наказали за жодних умов не ігнорувати наполегливі пропозиції майора Воля.

— Спливаємо рівно о шостій, — мовив капітан.

У відповідь йому лише сухо кивнули.

37

Почувся звук розбитого скла, а потім вибух — наче хтось кинув запальну бомбу: вууумп!

Люсі кинула мікрофон — там унизу щось відбувається. За мить вона вже бігла сходами з рушницею в руках. Вітальня палала. Посеред кімнати лежав розбитий горщик. Вочевидь, Фабер вилив пальне з джипа й зробив якусь бомбу. Килим на підлозі швидко загорівся. Потім зайнялася пір'яна подушка та диван із кріслами. Окремі язики діставали аж до стелі.

Найдужче горіла подушка — Люсі схопила її і викинула в розбите вікно. Потім, не зважаючи на обпечені пальці, жінка схопила з гачка пальто та кинула на килим, намагаючись загасити вогонь. Поступово за допомогою пальта вдалося збити більшу частину вогню...

Тут знову десь розлетілося скло — цього разу нагорі.

— Джо! — Люсі миттю кинулася в спальню.

Фабер сидів на ліжку, тримаючи на колінах Джо. Малий уже прокинувся і тепер смоктав палець. На обличчі — його типовий ранковий подив. Агент ніжно погладив волосся на дитячій голові.

— Кидай рушницю на ліжко, Люсі.

Плечі в неї впали, і вона вчинила, як сказали.

— Ти по стіні заліз у вікно, — без жодних емоцій зауважила вона.

Фабер зсадив малого зі своїх колін:

— Давай, біжи до мами.

Джо кинувся до неї, і Люсі підхопила його на руки. Фабер узяв обидві рушниці й підійшов до передавача. Праву руку він тримав під пахвою лівої. Увесь жакет залило кров'ю.

— Ти пошкодила мені руку, — спокійно повідомив він, а потім повернувся до передавача. Звідти раптом почулося:

— Штормовий острів, на зв'язок.

Генрі узяв мікрофон:

— На зв'язку.

— Почекайте хвилинку, будь ласка.

За якийсь час почувся голос того чоловіка, з яким Люсі говорила раніше. Він казав їй знищити передавач. Мабуть, він буде розчарований.

— Ґодліман говорить. Міс, ви мене чуєте? Прийом.

— Так, я вас чую, професоре. Який собор порадите відвідати? — відповів Генрі.

— Це ви?..

— Саме так, — Генрі всміхався. — Сподіваюся, у вас все добре, — і він крутнув якусь ручку на приладі.

Люсі розвернулася та вийшла з кімнати. Ось і все, вона програла. Тепер залишається тільки дочекатися, поки він її вб'є. Втекти вона не могла, сил уже не було. І він, вочевидь, це знав.

За вікном ущух шторм. Буревій перетворився на легенький вітерець, дощ закінчився, а на сході виглядало світле небо — можливо, сьогодні навіть буде сонячно. У морі...

Що це там таке? Вона придивилася уважніше.

Так і є. Субмарина.

«Ви маєте знищити радіопередавач», — казав той чоловік.

А вночі Генрі вилаявся якоюсь незнайомою мовою.

«Люсі, я вбив його за свою країну», — казав він крізь