Вушко голки - Кен Фоллетт

капітулює, ніхто не зможе її звинуватити. Хто б узагалі зміг стільки протриматися? У кого б стало сил вистояти ще хоч хвилину? У неї більше немає. Вони мають цим займатися. Вони — той великий світ, що десь там. Поліцейські, солдати — бодай хтось, хто там є на іншому кінці радіозв'язку. А вона більше не може.

Люсі відвела погляд від потворних обрубків на підвіконні й важко пішла сходами нагору, де з обома рушницями сіла біля радіопередавача.

Джо й досі спав, дякувати Богу. Він навіть майже не ворушився усі сні та гадки не мав, що навколо нього ледве небеса не падають. А втім, зараз він спав уже не так глибоко — судячи здихання й виразу на його обличчі, він незабаром прокинеться і захоче снідати.

Люсі так не вистачало того простого життя, яке в неї було ще зовсім недавно. Прокидаєшся, готуєш сніданок, одягаєш Джо, готуєш чай, виконуєш просту й безпечну хатню роботу — миєш посуд, прибираєш, зрізаєш зелень на городі. Зараз її невдоволення стосунками з Девідом, нудними вечорами та одноманітним пейзажем здавалося смішним. Те життя тепер було в минулому. Тоді вона прагнула нових вражень, міст, музики, людей, думок. Тепер же всі ті бажання зникли — здавалося неймовірним, що вона взагалі колись цього всього хотіла. Мир — ось чого мають прагнути всі люди. Мир — і все.

Люсі знову заходилася розглядати кнопки й ручки на передавачі. Ось зараз розбереться з цим — і відпочине. Треба тільки примусити себе ще трошки помислити логічно. Не так тут уже й багато кнопок. Жінка знайшла один перемикач із двома позиціями та клацнула. Спробувала телеграфний ключ — тиша. Значить, зараз має працювати мікрофон. Вона взяла його й мовила:

— Гей? Хтось мене чує? Хто-небудь?

Тут її погляд впав на ще один перемикач — з положеннями «Передача» і «Прийом». Зараз стояло на «Передача». Логічно, що якщо вона хоче когось почути, то треба перемкнути на «Прийом».

— Якщо хтось мене чує, будь ласка, відповідайте, — Люсі клацнула перемикачем.

Нічого.

А за мить чоловічий голос:

— Штормовий острів, ми вас чуємо, кажіть.

Голос був молодий і сильний. Здавалося, його впевненість здатна повернути спокій в це життя.

— Штормовий острів, ми всю ніч намагаємося вийти з вами на зв'язок. Чому, в біса, ви не відповідали?

Люсі знову клацнула перемикачем, але замість слів вийшли тільки ридання.

36

У Персіваля Ґодлімана від надлишку цигарок і браку сну без упину боліла голова. Він спробував упоратися з довгою неспокійною ніччю за допомогою віскі, й це було помилкою. Тепер усе навколо тільки посилювало втому: погода, стіни кабінету, робота, війна. Уперше з тих пір, як він почав ловити шпигунів, він засумував за своїми бібліотеками, рукописами та середньовічною латиною.

У кабінет зайшов полковник Террі з двома чашками чаю на таці.

— Ніхто навіть не лягав, — повідомив він радісно. — Візьми ось бублика, — полковник простяг тарілку.

Ґодліман відмовився і взяв лише чашку з чаєм. Гарячий напій трохи його збадьорив.

— Мені щойно дзвонив чоловік із товстою сигарою, — повідомив Террі. — Він теж не спить, чекає разом із нами.

— Він-то якраз міг би й спати, — гірко мовив Ґодліман.

— Він теж хвилюється.

Задзвонив телефон.

— Ґодліман слухає.

— Із Королівського корпусу спостереження просять із вами з'єднати, сер.

— З'єднуйте.

Почувся інший молодий голос.

— Сер, я з Королівського корпусу спостереження.

— Слухаю вас.

— Ви містер Ґодліман?

— Так, — Боже, ну чому військові постійно тягнуть час?

— Ми нарешті зв'язалися зі Штормовим островом, сер.

— Господи, ну нарешті!

— Але на зв'язок вийшов не наш спостерігач, сер. Вийшла жінка.

— І що ж вона каже?

— Нічого, сер.

— У якому сенсі нічого? — Ґодліман ледь поборов у собі хвилю гнівної нетерплячості.

— Ну, вона плаче, сер.

— О... А ви б могли якось мене з нею з'єднати?

— Думаю, так. Почекайте, — почулося тихе гудіння та якесь клацання. А далі — жіночий плач.

— Міс, ви мене чуєте?

Плач не вщухав. Знову почувся голос хлопця:

— Сер, вона не зможе вас почути, аж поки не перейде в режим прийому. О, перейшла. Тепер можете говорити.

— Міс, доброго ранку. Послухайте мене, будь ласка. А коли я закінчу говорити, я скажу «прийом» — тоді ви можете перейти в режим передачі та відповісти мені. Ви мене розумієте? Прийом.

— О, дякувати Богу, хоч одна нормальна людина! — почувся її голос. — Так, я вас розумію. Прийом.

— Тепер розкажіть мені, будь ласка, що у вас там відбувається, — м'яко мовив Ґодліман. — Прийом.

— Два — ні, три — дні тому на острові з'явився чоловік. Його човен затонув. Я думаю, це той вбивця з Лондона, зі стилетом. Він убив мого чоловіка й нашого вівчаря. Тепер він десь надворі, а я з сином у будинку... Я забила цвяхами вікна. Хотіла застрелити його з рушниці, але не влучила. Двері я теж заколотила. На нього накинувся наш собака, але він його вбив. Він хотів пролізти у вікно, а я відрубала йому пальці сокирою. Господи, я більше не можу, будь ласка, нехай хтось приїде сюди... Прийом.

Ґодліман накрив долонею слухавку. Обличчя його побіліло, як сніг.

— Господи, нещасна жінка, — прошепотів він. Але швидко опанував себе і впевнено почав. — Міс, я прошу вас протриматися ще трохи. Моряки, берегова охорона, поліція — усі наші сили вже прямують до вас. Але наразі шторм ще надто сильний, вони не можуть дістатися острова. Я зараз вас попрошу дещо зробити. Я не можу сказати вам навіщо — бо нас можуть прослуховувати, — але я вас запевняю, це конче необхідно. Ви мене добре чуєте? Прийом.

— Так, чую вас добре, продовжуйте. Прийом.

— Ви маєте знищити радіопередавач. Прийом.

— О, ні! Тільки не це! Це дійсно необхідно?

— Так, — мовив Ґодліман, а потім зрозумів, що вона не встигла перемкнути режим.

— Я не можу... Не можу... — і тут почувся крик.

— Абердин, що у вас відбувається?

— Сер, вона й досі передає, — почувся голос хлопця. — Але нічого не розібрати. Ми нічого не чуємо.

— Вона закричала.

— Так, це ми теж почули.

— Чорт забирай, — професор із хвилину роздумував, що робити. — Що там у вас за погода?

— Дощить, сер,