Візит доктора Фройда - Богдан Вікторович Коломійчук

Вістович і сам запалив цигарку.

— Взявшись особисто до розслідування, я, окрім усього, перевірив, чи траплялись де-небудь в імперії подібні злочини. А понад усе мене цікавило, чи комусь вдалося їх розкрити, — сказав віденець. — І тут мій друг, директор поліції в Лемберзі Вільгельм Шехтель, розповів мені про вас.

Вістович здивовано глянув на нього.

— Розповів про мене? — перепитав комісар.

— Саме так, — підтвердив Штальман, — про те, що два роки тому вам вдалося впіймати маніяка, який у схожий спосіб убивав молодих дівчат. Першою з них була донька нафтового магната, Алоїза Вольфович. Пригадуєте?

Вістович кивнув. Авжеж, він пам'ятав справу загиблих німфоманок і те, як йому вдалося спіймати вбивцю, але при цьому мимоволі довелося перейти дорогу всюдисущому Evidenzbureau, що ледь не закінчилось для нього фатально. Тоді вперше, але не востаннє, Вістович зіткнувся з контррозвідкою і кожного разу проклинав ту першу мить, бо всі наступні зустрічі приносили йому дедалі більші неприємності.

— Як на мене, то тут небагато спільного, — обережно зазначив комісар. — Я мав справу з психопатом, який убивав послідовно. На момент арешту в нього була не одна жертва, а декілька. Саме ця диявольська послідовність або навіть закономірність і є головним ключем для слідства. А у вашому випадку вбито тільки...

Вістович загнувся і зробив вигляд, що надто гіркий цигарковий дим у горлі завадив йому договорити.

— Вбито не тільки одну Амелію, — заперечив Штальман, — інакше я б не звертався до вас. Упродовж двох наступних тижнів у Відні знайдено мертвими ще двох дівчат і одну дорослу жінку. Все те саме — зґвалтування і численні ножові рани.

Вістович і сам тепер приклався до кухля.

— Гаразд. То чого все-таки ви хочете від мене? — запитав він.

— Допомогти мені в розслідуванні, комісаре, — відповів Штальман. — Саме тому я розшукував вас, користуючись усіма можливими засобами: зв'язками в Міністерстві поліції, знайомствами у контррозвідці і Департаменті залізниці.

— Скільки вам знадобилося часу? — поцікавився Вістович.

— Щоб знайти вас? Більше тижня, — відповів Штальман.

— Курва! — не втримався комісар. — За якийсь тиждень мене знайшли в іншій країні, ледь не вночі, у Богом забутій місцині на березі моря...

— В наш час телефонного і телеграфного зв'язку це неважко, — зазначив його співрозмовник. — Крім того, ваша остання справа... Знаєте, у вашого начальника, пана Шехтеля, до вас великі претензії.

— Знаю, — буркнув Вістович.

— І не тільки в нього, — продовжив Штальман. — Пригадується, президент міста Львова, пан Нойманн, закидає вам зруйнування цілої кам'яниці на вулиці Потоцького. Однієї ночі, кажуть, там стався вибух.

— Я тут ні до чого, — спробував заперечити Вістович, але зрозумів, що чоловіку навпроти насправді плювати на це.

— І, якщо пригадуєте, тутешня пароплавна компанія досі з'ясовує обставини, за яких позбулася цілого судна...

Вістовича всі ці нагадування наслідків його попередньої справи, яка, власне, й привела його до Данцига, добряче роздратували. В одну мить він позбувся будь-якого співчуття до Штальмана.

— Смію також додати, — продовжив той, — що й кошти, які дозволяють вам знімати помешкання в цьому місті, рано чи пізно скінчаться.

— Здається, я не зовсім добре вас зрозумів, — після короткої мовчанки сказав комісар.

Він випустив струмінь диму у бік співрозмовника і дивився на того, трохи примруживши ліве око.

— Не зовсім добре? — перепитав Штальман.

— Гівняно, — уточнив Вістович.

— Що саме ви гівняно зрозуміли? — в тон запитав віденець.

— Ви мені, курва, погрожуєте чи просите про допомогу? — комісар підвищив голос.

— Не мав на меті вам погрожувати, — примирливо сказав Штальман.

— Тоді на біса ці розмови про мої проблеми?

— Я можу їх вирішити.

Вістович ще раз неквапно втягнув дим у легені і роздавив у попільничці вже безнадійно короткого недопалка. Здавалось, за цей час він вирішував, повірити цьому типові чи послати його під три чорти.

— Що саме ви можете вирішити? — перепитав він: — Заладнаєте мої неприємності у Львові?

Останнє Вістович сказав дещо насмішкуватим тоном, а проте Штальман відповів йому серйозно:

— Саме так, комісаре. Точніше, я вже це зробив. Можете хоч сьогодні повертатися до рідного міста.

Комісар, який збирався закурити знову, завмер із запаленим сірником в руках, не донісши його до цигарки.

— Знаєте, пане Штальмане, — мовив він, — я останнім часом геть не сприймаю жарти. Гадаю, через тутешній клімат...

— Я не жартую, — похитав той головою, — ваш начальник, директор лемберзької поліції Вільгельм Шехтель, мій давній приятель, а шеф Evidenzbureau — рідний дядько моєї дружини. Як гадаєте, цього досить, щоб розв'язати чиїсь дрібні негаразди?

Замість відповіді комісар щосили тріпнув рукою, в якій тримав сірник, оскільки полум'я вже дісталось до пальців.

— Вам видніше, — сказав він, урешті запаливши цигарку іншим сірником. — Але я не впевнений, чи можу вам допомогти.

— Зробіть, що під силу...

Вістович помітив, як зморшки на обличчі цього чоловіка раптом стали різкішими, а в його очах прочитався біль і втома. Втім, відповідь його була рішучою:

— Даруйте, пане Штальмане. Я змушений відмовитись...

— Вам так сподобалося в Данцигу, що не хочете повернутись додому? — запитав віденець.

— Якщо подумати, то повертатися мені нікуди, — відповів комісар. — У Львові мене ніхто не чекає.

— Ну що ж... Переконати вас я навряд чи зумію, — дещо розчаровано проказав шеф-інспектор. — Хай буде так... Жаль тільки витраченого часу.

Він звівся з-за столу і, діставши з гаманця декілька марок, поклав їх на стіл біля свого кухля.

— Бувайте, пане Вістовичу.

Штальман одягнув пальто і рвучко подався до виходу. Залишившись за столиком сам, комісар неквапно допив свій портер і викурив ще одну цигарку. Тільки тепер у голові відчулося легке приємне запаморочення від тютюну й алкоголю. Та водночас глибоко в душі озвалися голоси сумління. Вони були зовсім тихими і говорили несміливо, а проте повідомляли Вістовичу, що слід було б проявити більше співчуття до цього чоловіка. Але надто вже не хотілося знову зв'язуватися з Віднем... Сумління врешті стихло і надалі мовчало, тож комісар спокійно попросив рахунок і, заплативши, вийшов на вулицю.

Було вже зовсім темно, і навіть море зникло в густому проваллі балтійської