Візит доктора Фройда - Богдан Вікторович Коломійчук

Вістовичу пригадалися власні роздуми щодо «мертвих» справ у тутешній поліції, для яких він чудово б пасував у ролі цапа-відбувайла.

— А тепер послухайте мене, комісаре... Уважно, як тільки зможете... — Штальман раптом сперся руками на стіл і нахилився до нього так близько, що Вістович відчув запах його «Kölnisch Wasser».[15] — Я досі можу витягнути вас із цієї дупи, тільки тепер мені це буде коштувати втричі дорожче. Втім, я це зроблю, але ви одразу вирушите зі мною до Відня, де негайно візьметесь за справу, про яку ми говорили в тому вошивому трактирі...

Не чекаючи відповіді, Штальман відірвався від столу і рушив до дверей. Втім, чи міг Вістович відповісти інакше, аніж згодою? Адже він добре знав, що за шпигунство віднедавна вішають. Як в Австро-Угорщині, так і в Німеччині.

За квадранс до кімнати повернулися тюремні наглядачі і відвели його назад у камеру. Там комісару довелося пробути ще добу, а вранці наступного дня йому повідомили, що він може забиратися під три чорти.

Біля головної в'язничної брами вже стояла дорожка, звідки визирав Штальман. Тепер він виглядав дещо привітнішим.

— Сідайте хутчій, — запросив він комісара. — Гадаю, вам і самому хочеться якомога швидше покинути це місце.

— Зайве говорити, — відповів Вістович і сів на лавку поруч з віденцем.

— Weidengasse, 10, — назвав той адресу візникові, і вони рушили.

— Там невеличкий, але затишний готель, — пояснив він Вістовичу, — приведете себе до ладу і відпочинете. А я тим часом замовлю нам квитки на потяг.

— До Відня? — перепитав комісар.

— Звичайно, куди ж іще? Чи ви проти, чорт забирай?

— Ні, але пропоную вирушити спочатку до Лемберга.

— Чому? Скучили за батьківщиною?

— Мені треба освіжити в пам'яті матеріали справи, яку я розслідував два роки тому. Про схожість львівського і віденського маніяка ви самі згадували вчора, — пояснив Вістович. — Крім того, мені було обіцяно відновлення на службі.

Тут він виразно глянув на Штальмана.

— Дідько з вами, — відповів той. — До Лемберга — значить до Лемберга.

Львів, 25 лютого 1904 року

Ад'юнкт Самковський, який після раптового зникнення свого шефа встиг намріятись про підвищення, був дещо розчарований, коли той так само раптово повернувся, але зумів зустріти його привітно. Він підвівся з-за столу і, широко посміхаючись, розкинув руки, мовби для обіймів, але врешті вони обмежилися тільки рукостисканням. Комісар, який добре знав свого підлеглого, з подивом зауважив, що обидва ці почуття, тобто і розчарування, і радість, непідробні. Залишалося тільки здогадуватись, яким чином вони одночасно наповнювали самого Самковського.

Щойно шеф умостився за свій стіл, ад'юнкт навіть вийшов на сходи і гукнув черговому, аби той приготував дві філіжанки кави, після цього повернувся до кабінету і, притулившись плечем до шафи з документами, спробував розпитати Вістовича, як йому велося весь цей час. Втім комісар лише віджартувався без будь-якого запалу про німецьких жінок і шнапс, жодним словом не згадавши, ясна річ, про свої не вельми приємні пригоди в Данцигу. Змовчавши про те, як потрапив до рук Geheimpolizei, він лише зауважив, що має особливе доручення від столичної поліції і, найпевніше, саме цим і буде займатися в найближчий час.

Самковський більше не допитувався і, промовивши щось про те, як йому радісно бачити знову шефа, повернувся до своєї роботи. Вістович же розгорнув папку з матеріалами про віденські вбивства, яку отримав від Штальмана. Йому все ще невтямки було, як він може допомогти австрійській поліції, але в своєму становищі мусив зробити все, що від нього залежить. Хоча й розумів, що Штальман здатен примусити зробити більше. Сам шеф-інспектор розмістився в «Hotelu Krakowskim» і дав Вістовичу не більше двох-трьох днів на роботу в Лемберзі. Після цього їм слід було б вирушити до Відня. Щодня звідти він мав отримувати телеграми про перебіг розслідування, і перша прийшла сьогодні вранці. У Відні поки що без характерних убивств, нікого не затримано.

Усі три злочини, як зрозумів Вістович з рапортів віденських поліцейських, фотографій та інших матеріалів, що їх отримав від Штальмана, справді скоєні за одним сценарієм. Жертву зґвалтовано, а потім жорстоко вбито ножем. Мертвих знаходили просто посеред вулиці, ніби вбивця хизувався своєю диявольською майстерністю. «Можна тільки уявити, який страх охопив там усіх, хто читає газети», — подумалось комісару.

Штальман розшукав його аж у Данцигу тільки тому, що Вістовичу одного разу вдалося схопити серійного вбивцю. Але ж, чорт забирай, не всі маніяки однакові...

— Скажіть, Самковський, — комісар, нарешті, відірвався від папки, — чи зберігаються ще тут, у Дирекції, матеріали справи того убивці німфоманок?

— Доктора Аркадіуша Тофіля? — перепитав ад'юнкт.

— Саме так, — відповів Вістович, — того психіатра, що сам виявився психом...

Підлеглий кивнув і, поправивши окуляри, підійшов до шафи. Відімкнувши замка, Самковський довго копирсався в її нутрощах, поки врешті не дістав звідти чималу підшивку справи доктора Тофіля. Здмухнувши порохи, ад'юнкт поклав документи перед шефом. Щойно Вістович перегорнув першу сторінку, як спогади миттю ожили, мовби це було вчора, і вони з Самковським перезирнулися. Той, видно, також пам'ятав, як у вересні 1902 року місто сколихнула новина про вбивство доньки соляного магната, Кшиштофа Вольфовича, Алоїзи в готелі «Три Корони». Як з'ясувалось, дівчина була тільки першою жертвою. Невдовзі сталася ціла серія таких убивств. За іронією долі, убивцею виявився найбільший знавець усіляких маніяків та збоченців Львова, який навіть погодився допомагати з цією справою, доктор Тофіль.

Вістовичу та Самковському вдалося викрити та схопити його, і, видно, відголос справи дійшов аж до столиці.

Втім, львівський маніяк виявився благороднішим за віденського. По-перше, нікого не ґвалтував, а насолоджувався взаємністю. По-друге, вбивав тоді, коли жертва, завдяки опію, не відчувала ані болю, ані страху...

Вістович затримав погляд на своєму останньому рапортові, який написав у цій справі.

— Цього скурвисина вже, мабуть, стратили. Чи не так, Самковський? — запитав він.

— Здається, ще ні.

— Направду? — Вістович звів на нього здивований погляд.

— Я можу помилятися, але, по-моєму, він ще живий... — відповів той. — Нещодавно читав у газеті, що суд над Тофілем затягнувся завдяки його адвокатові. А потім, коли смертний вирок усе-таки оголосили, у місті не виявилось виконавців.

— Сподіваюсь, йому пощастило,