Позичене обличчя - Петер Аддамс

З першого погляду інспектор викликав у Девітта антипатію. Особливо неприємний був його зовсім недоречний оптимізм. Рот О'Брайна, облямований щетинистою бородою і вусами, був дуже малий, і коли інспектор випинав губи, то ставав схожий на свиню. Водяві очиці посилювали цю схожість.

— Це міг зробити кожен, хто добре орієнтується в лабіринтах будинку, — відповів Девітт. — Ерріс, Лайн або ж отой Фінніген.

— Ви й про Фіннігена знаєте? Похвально, похвально… — лопотів О'Брайн. — Взагалі я про вас чув. Один з моїх дублінських колег відпочиває в Кілдарі, він дещо про вас розповідав. А щодо Фіннігена, то він загалом не такий уже й поганий хлопець. Я б сказав, у нього золоте серце. Має батьків і вісім братів і сестер, а землі не вистачило б і на трьох. Без Фіннігена вони б з голоду вмерли. Отже, що ми маємо зробити? Пустити поголос про вбивство, хоч нічого не доведено? Наберемося зайвого клопоту. Тому пропоную дещо інше. В Кілдарі ми оголосимо, що Енн заподіяла собі смерть внаслідок душевного розладу. Офіційний рапорт я затримаю на два дні. За цей час ви можете зібрати всі варіанти заповітів і встановити, хто ж тепер успадкує Скроггове добро. Крім того, ви зможете спокійно вивчити, що тут насправді сталося. Як знайдете що-небудь, складемо протокола… Згодні?

Девітт відчував, що інспектор нещирий з ним. А коли він знає більше, ніж каже, то що він має на меті?

— Ви близько знайомі з родиною Скроггів? — ніби між іншим поцікавився Девітт.

— Атож, — з готовністю відповів інспектор. — Я їхній далекий родич і частенько гойдав Лайн на колінах, коли вона була ще малим пустотливим дівчам.

І Енн так само.

Він потер вказівним пальцем під лівим оком, наче витираючи сльозу, й повів далі вже по-діловому:

— Вам, очевидно, відомо, що, крім усіх заповітів, які вже знайдено, має бути ще один, захований Скроггом десь тут, у будинку. Згідно цього, останнього, дружина його позбавлена спадщини, всі гроші відписано трьом дочкам.

— Саме тому я прибув сюди, — уточнив Девітт.

Він слухав О'Брайна неуважливо, поринувши в роздуми про те, яке відношення може мати інспектор до смерті Енн. Злочинець, очевидно, знав, що О'Брайн його вигородить.

— Не збивайтеся на манівці, — застеріг Девітта інспектор, наче вгадав його думки. — Ми часто читаємо в газетах, з якою неймовірною хитрістю діє вбивця і з яким неймовірним умінням поліція викриває його. По-перше, все це казки. По-друге, ми в Кілдарі, маленькому рибальському селищі, де такого, як у Нью-Йорку чи Лондоні, не трапляється.

Лайн принесла каву, і він з насолодою вихлептав її.

— Люди тут нужденні, лагідні, побожні, у переважній більшості дуже скромні у своїх прагненнях. Правда, трапляється, іноді дружина підсипле чоловікові до кави чайну ложку отрути… Наша кава теж має якийсь дивний присмак. — О'Брайн засміявся і насварився на Лайн вказівним пальцем. — Трапляється також різанина й інші такі жертви. Але це нікого не вибиває з колії звичайного життя. Щось мені недобре, — несподівано мовив він.

Тремтячими пальцями О'Брайн розірвав комір сорочки — йому, раптом забракло повітря; очі дивилися перелякано, мов у дитини, яка ні за що дістала від матері ляпаса.

«Прикидається?» — подумав Девітт. Але ядуха, блідість обличчя свідчили, що інспекторові справді погано.

З несподіваною для нього рішучістю О'Брайн раптом встромив у рота товсті пальці і виблював.

Віддихавшись, інспектор напрочуд спокійно сказав:

— Моє щастя. Якби вчора я не наївся пиріжків, а сьогодні вранці не полив їх склянкою сметани, мене спіткала б доля любої Енн. У всякому разі це натяк, якого не можна ігнорувати. Чи не так, Девітте?

Лайн, ошелешена і перелякана, стояла поруч.

— Витри підлогу, дитинко, — мовив О'Брайн. — А тепер ходімо на кухню, подивимось, як це могло статися.

Приміщення кухні було досить просторе, з плитою, спорудженою років півтораста тому. Димар був ще старіший. Товстий шар кіптяви вкривав його сіре тіло і тхнув гостро та неприємно. Посеред кухні стояв вишаруваний, аж блискучий стіл. Підлогу було викладено червоно-бурою цеглою.

Одні з трьох дверей вели на чорний хід і були зсередини заґратовані. Другі відчинялися до пивного залу, треті — на дерев'яні сходи.

— Перш ніж варити каву ти заглянула у кавник? — звернувся інспектор до Лайн.

— У кавнику не було нічого, — відповіла дівчина. — Я витерла його.

— Чим? — спитав О'Брайн, вдивляючись у двері, що вели на сходи.

— Рушником, — Лайн показала на край плити, де лежала ганчірка.

— Чистою її не назвеш, — О'Брайн підніс ганчірку двома пальцями до носа, нюхнув, гидливо кинув. — Не забудь, люба, я тримав тебе на хрестинах оцими руками, і коли я застукав тебе з твоїм першим полюбовником у повітці, то й словом не прохопився твоїй неньці. Хтось хотів спровадити дядечка О'Брайна на той світ, і я дізнаюсь, хто саме!

— Я не дивилася в кавник, — зізналася Лайн, кусаючи губи.

— Хвилинку, інспекторе, — втрутився Девітт. — Скажіть, Лайн, чи виходили ви з кухні бодай ненадовго?

— Так.

— Чому?

— Мені треба було до туалету, — відповіла вона після секундного вагання.

— А коли повернулися назад, не помітили тут нічого підозрілого?

— Ні.

— Казна-що, — зітхнув О'Брайн. — Треба все обшукати. Дух не міг цього зробити, то була людина, хоч я й не збагну, за віщо мене хотіли порішити — я ж ніколи й нікому не зичив зла.

Вони обстежили будинок від підвалу до горища, відчиняли кожну шафу, кожну скриню, але даремно.

Нікого не знайшли і в найглухіших закутках, у сараї, на подвір'ї, у пральні, де лежали порожні ящики з-під пива.

Девітт перейшов двір, зупинився на краю скелі. Схилом її з берега в'юнився шлях.

Зловмисникові скелі могли