Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

- Харчі давай у мій холодильник. Ціліші будуть. А твій - клянуся, сам помию.

Не дуже я повірила братовим обіцянкам, бо у Великих Колодах ще ніхто не бачив, щоби мужчина холодильника мив. Але раз просить - то щось справді сталося. А Олексій підганяє:

- Бігом, бо сліди затопчуть! Я, щоправда, Микитовича поставив, але ти ж знаєш, який із нього сторож.

Микитович, щоб ви знали, наш голова сільради. Колись у школі трудове навчання викладав, а зараз начебто влада.

- Чиї сліди? Інопланетяни прилітали, чи вовки у баби Софи гусей подушили?

- Ти що - смієшся? Які вовки. У нас “висяк”! Тьху! Заговорився з тобою! Повішеник!

Отакої!

- Хто? Свій чи чужий?

- Та свій. Здається, Сорока. В тому нічийному хлівчику, що на межі городу баби Софи. З району вже їдуть, діда я в капезе закрив, щоби нікому не розляпав, а ви з Павлом підете за понятих. Тільки б ніяка зараза не пронюхала!

Авжеж! У нас таких “зараз” у Великих Колодах - вважай, у кожному дворі. Не встигла ще наша трійця вибігти на вулицю, як раптом понад самим вухом:

- Сірожа! Бігом! Коло баби Софи повішений у шопі!

Шопами у нас у селі чомусь хлівчики звуть. А кричав сусідський малий, аж присів, сердега, від напруги. І гукав він такому ж шмаркачеві - молодшому Феді Тищенка, аж на той кінець села.

Абзац!

Доки добігли, так і є: половина села вже тут. Притисли бідного Микитовича аж до дверей шопи так, що він ось-ось копита натягне, кричать, руками махають. А решта, хто далі живе, вже звідусіль набігає.

Шериф від такого нахабства аж зблід. А потім як закричить, де й голос узявся:

- Ану марш усі за ворота! Бо зараз стріляти почну! Спочатку в повітря, потім по ногам. Микитовичу, а ви у нас влада, чи… вашу мать? Складіть мені списка на всіх, хто лізе! Я їх потім за перешкоджання слідству притягну, напозичаються на штрафах!

Односельців моїх налякала не погроза стрілянини, а магічне слово “штраф”. Миттю відкотились аж на той бік вулиці, перемовляючись і ойкаючи. Шериф не вгавав:

- Васю! Котрий Дизель! А ти чого рота роззявив? Оно під криницею поламане дишло лежить! Бери, ставай коло Микитовича і як хто влади не послухається - одразу в лоб! Тільки не до смерті, досить із нас одного покійника.

Народ затих. Ми підійшли до дверей шопки - і тут Олексій раптом перейшов на шепіт:

- Маріє, може, ти надворі постоїш?

- А що таке?

- Та розумієш, він же, здається, не один день висить. Запах…

- Ой, дорогенький, що мені ті запахи після свинячого гною? А як уже покликав у поняті, то потерплю. З зашморгу ми його вийматимемо, чи районні?

- Поки вони не приїдуть, нічого чіпати не можна, тільки дивитися.

- Ну, то слава Богу.

І тут мій Павло, котрий через Шерифове плече уважно приглядався досередини хлівчика, прошепотів:

- Тут, здається, не лише ми дивимося. Ану, глянь! Бач, он дірка у тій стінці! Чиєсь око…

Олексій присів, уважно вдивився і на чотирьох відповз убік. Тільки тут випростався і просичав:

- Ну, зараз ти у мене попідглядатимеш! Повилазить!

І обережненько, навпочіпки рушив за хлівчик, на ходу виймаючи з кобури пістолет, котрий стріляв гумовими кулями. Ми з Павлом продовжували розмову, наче Шериф стоїть поряд.

Родич прокрався до рогу, обережненько зиркнув і махнув нам рукою, мовляв: підходьте! Ми так і зробили. Видовище було ще те! Спочатку побачили широченну жіночу дупу в короткій спідниці. Її власниця стояла на колінах і прикипіла оком до щілини в стінці шопи. А оскільки щілина ця була майже над самою землею, то поза склалася - “крім дітей до шістнадцяти років”.

На обличчі мого братика чітко прочиталася боротьба між щирими намірами і службовим обов’язком. Спочатку він прицілився з пістолета в “п’яту точку”, а потім зітхнув і бабахнув у повітря.

З вулиці почулися крики:

- Уби-и-или! Шериф бандита застрелив!

І одразу ж - могутній Василів баритон:

- Ану, стояти всім, де стояли! Бо як дзизну-шваркну оцим дишлом, то й вуха дзенькнуть, і шнурки розв’яжуться!

Павло з Шерифом витягли зомлілу від переляку баришню з-за хлівчика, похлюпали на неї водичкою з відра і оголосили:

- Отак буде з усіма, хто заважатиме слідству! Котрі її родичі - можуть забрати. Протокола писати будемо? - Не будемо. - Добре, не будемо.

На цьому смішки закінчилися. Всі терпляче і без галасу дочекалися міліції з району, після чого нам із Павлом, нарешті, дозволили увійти до хлівчика. Я лише на мить зиркнула - і потім мені це з місяць снилося. Бідолашний Сорока, схоже, й справді провисів у зашморгу кілька днів.

Коли районні хлопці зробили все, що їм належало, а ми - порозписувалися там, де нам показали, їхній старший “втішив” мого родича:

- Забігати наперед не буду, але по-моєму це класичне самогубство. Він у вас пив?