Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський
В той день, вже після розмови з лікарем, а точніше його мовчання на мої запитання, я все ще сподівався і вірив у диво. Проте, диво, як і успіх, речі крихкі. Воно так і не з’явилося на нашому горизонті, залишаючи лічені години моєму бідолашному батькові.
Він лежав у своїй спальні, не бажаючи помирати в лікарні під наглядом медсестр та лікарів. Увесь пожовклий, як та осінь, маленький та худий, батько увесь час дивився в стелю, а з його лівого ока невпинно котилася сльоза. Я взяв серветку і хотів її витерти, але він лише хитнув головою і сказав:
– Облиш. То зайве. Краще сядь біля мене.
Я сів.
Ми ніколи не вміли говорити, як це вміють робити інші батьки та їхні діти. Нам завжди заважали наша пиха, гордівливість, впертість і незрозумілий снобізм. Ми були два полюси однієї планети, пов’язані спільною кров’ю та роз’єднані нашими неперевершено лихими й занадто складними характерами. Ми розтрачували життя на сварки, непорозуміння та образи. До речі, саме цим раніше призначеного часу для такої важливої й відповідальної справи, як смерть, загнали маму у могилу.
– Я хочу тобі дещо розповісти, – сказав батько. – Це стосується твого діда.
Я насторожився, давно підозрюючи, що за тим простим словом «інфаркт» ховалося щось значно більше, ніж розрив серця.
– Коли я дивлюся на тебе, то бачу його – ніколи не знаного мною батька. Я бачу того, про кого мені стільки розповідали мої мама й бабуся. Я мовчав про це усе своє життя, бо боявся його… друзів. Вони… вони такі ж, як і він… і ти, сину мій.
Я бачу той стержень, якому завжди заздрив, бо ніколи не володів ним сам. Твій дід… – він закашлявся, і кров ринула з його рота.
Рак горла на четвертій стадії, метастази, що з тієї горлянки пустили свої спрутові щупальця до легень і бронхів… я був свідком багатьох несправедливостей, смертей, тортур, але… але то був мій батько. Мій рідний, єдиний батько, який помирав на моїх очах, і я – всесильний гвинт української системи спецслужб, а ніц не міг вдіяти, бо нема вічного життя, як і вічної справедливості.
– Ну що, пане диверсанте, шпигун і виконавець чужих рішень, готовий до історичної правди? – посміхнувся він мені крізь біль, коли я витер його кров. – Тобі відоме таке ім’я, як Рамон Меркадер?
Насторога полонила мене, і я починав будувати версії.
«Ні! Не може бути! Так це…» – неслося в тій клятій голові, котру я мав за честь, або ж за прокляття носити на своїх плечах.
– Чого мовчиш, йолопе? – навіть на смертному ложі батько все ж залишався батьком.
– Звісно, що відомо, – зі злістю кинув я йому, забувши про його стан, бо ми були ще ті друзі й співрозмовники.
«Хайме Рамон Меркадер дель Ріо, він же Рамон Іванович Лопес – герой льодорубу та Радянського Союзу, син іспанського магната, власника залізних доріг і несамовито-навіженої жіночки на ім’я Марія Карідад дель Ріо Ернандес, яка була агентом радянської розвідки. Аби не сумувати одній, в ту гру вона затягнула і свого сина Рамона».
– Так ось, твій дід і був тим хлопцем, хто підготував Меркадера до його Голгофи, всовуючи в його руки того клятого льодоруба, а в голову усю ту маячню щодо троцькістської змови. Він був розвідник-нелегал, диверсант, терорист і вбивця. Фанатик-комуніст, що зіпсував життя моїй матері та й мені – тоді ще дуже малому, аби щось розуміти і робити висновки.
– Чекай! – без жодних церемоній й поваги до стану батька вигукнув я. – Цього не може бути, адже Меркадера готували Ейтінгтон разом із Судоплатовим.
Хтива посмішка вкрила його сухі вуста.
– Кажеш, Ейтінгтон і Судоплатов? Все вірно. Все так. Вони були керівниками тієї операції. Судоплатов отримав наказ від Берії, а той, в свою чергу, від Сталіна. Ейтінгтон знадобився, бо мав гарну мережу агентів у Європі. Але виконавцем усіх їхніх планів став твій дід. Він був відданим сталіністом і до того ж прекрасним вербувальником. Він знав, як зробити так, аби Троцького не стало.
За цими словами слідувало мовчання. Я перебирав у голові усе, що мені було відомо про ліквідацію Льва Троцького. Аналізуючи деталі, секретні документи, шматки довірливих розмов зі старшими колегами, архівні матеріали та відкриті джерела, що потрапляли мені до рук, я не бачив діда. Його просто там не було! І тут я зрозумів – саме тому він і був цінним, що його ніхто не бачив. Невидимий солдат своєї батьківщини, яка його за це і вбила.
Ліквідацію Льва Троцького називали нав’язливою ідеєю Сталіна. Як на мене, не було в ній нічого нав’язливого. Товариш Коба чистив собі дорогу до влади. Вже давно відійшли до кращого зі світів старі ленінці Фрунзе, Кіров, Зіновьєв, Каменєв, Бухарін, Орджонікідзе та багато інших, але головний ворог Сталіна залишався жити і мав нахабність висловлювати свою власну позицію щодо світової революції. Такого товариш Сталін не міг пробачити.
Як пізніше згадував у своїй книзі Павло Судоплатов, окрім особистого несприйняття Сталіним Троцького була ще одна досить суттєва причина ліквідації останнього. В той час багато лівих політичних партій, рухів та сил, які могли бути використані Радянським Союзом на власну користь, орієнтувалися саме на Троцького, а не на Сталіна. Враховуючи ризики, які у другій половині 30-х років несла фашистська Німеччина, підпорядкування Комінтерну та й інших ліворадикальних груп Європи Радянському Союзу могло стати вагомою зброєю у майбутній війні проти Гітлера. Четвертий інтернаціонал, організований Троцьким, становив загрозу Комінтерну і міг сплутати усі карти у відносинах з Третім рейхом. Тому, коли Берія привів із собою до Сталіна ще й Судоплатова, «вождь усіх народів» довго слухав Лаврентія Павловича, не перебиваючи, потім витримав театральну паузу й виніс свій вирок:
– Троцького має бути знищено протягом року, перш ніж вибухне неминуча війна. Без усунення Троцького, як показує іспанський досвід, ми не можемо бути впевнені, в разі нападу імперіалістів на Радянський Союз, у підтримці наших союзників з міжнародного комуністичного руху. Їм буде дуже складно виконати свій інтернаціональний обов’язок із дестабілізації тилів противника, розгорнути партизанську війну.
Це був наказ, для виконання якого не
