Неприємності у "Раю" - Адам Пшехшта

Нарешті комісар Ясінський поглянув на годинник і з розчарованим виразом обличчя, запросив Кроне ставити запитання. Не те, щоб було про що говорити – досвідчений поліцейський подумав про все, ну – майже про все.

-- Дівчата… -- обізвався задумливо “двієчник”. – Чому вони Вас так люблять?

На якусь мить на вузьких, стиснених в понуру гримасу губах росіянина з‘явилася короткочасна, явно іронічна усмішка.

-- Сєнтімєнтальниє красоткі, -- буркнув.

-- Заберіть його! – гаркнув Ясінський, різко відчиняючи двері.

Двоє поліцейських, які чекали в коридорі, перевірили заклацнуті на зап‘ястях Авдзєєва наручники і взявши його під руки, вийшли з кабінету.

-- Бояться, -- зауважив похмурим тоном комісар. – По всьому відділі розійшлася новина, що ми спіймали вбивцю.

Кроне ухильно кивнув головою і витягнувши з нагрудної кишені срібний портсигар, відкрив його, заохотливо підсуваючи поліцейському.

-- Ні, дякую, я волію люльку, -- пробурмотів Ясінський. – Але Ви не соромтеся, я зрештою теж, за компанію…

Він зітхнув, немов скинув з грудей якийсь величезний тягар, набив люльку тютюном з легким, ванільним ароматом, закурив. Певний час обоє сиділи мовчки, Кроне неуважно бавився портсигаром, Ясінський прикрив очі, тільки пальці, що нервово сіпалися на вересовому чубуку, свідчили, що він не спить.

-- Ви не переконані, що він винен, правда? – заявив нарешті огрядний поліцейський.

-- Не переконаний, -- признав Корне. – Певності в мене немає, але…

-- Відбитки пальців вказують… -- перебив його Ясінський. Він не закінчив, немов занепокоєний тим, що каже.

-- Розкажіть мені про відбитки, -- запропонував “двієчник”.

-- Вони змазані й неповні, -- признав комісар. – Ніж лежав у калюжі крові, тож важко вимагати, щоб вони були ідеальними. Ми не можемо визначити чи відбитки старі, чи з дня, коли вчинено злочин. Якщо це не він…

-- То можуть бути наступні вбивства? – запитав Кроне.

-- Побачимо, -- відповів шорстко поліцейський. – Я не закриваю слідство, але за даних обставин я мусив його затримати.

Кроне встав, відчуваючи, як задерев‘яніли від довгого сидіння м‘язи, простягнув комісарові руку.

-- Я буду там сьогодні вночі, постараюся на все вважати, -- пообіцяв.

-- А я відправлю в той район посилені патрулі, -- буркнув комісар. – Будемо сподіватися, що це зайва обережність.

Повертаючись додому, Кроне далі думав про затриманого росіянина. Не було сумнівів, що полковник Авдзєєв міг вбити людину, хтось, хто пережив громадянську війну і кого багато разів нагороджували за мужність в бою, не був мімозою. Однак залишити ніж на місці злочину – якось до нього не пасувало. Ну надто… нехлюйно. Так само як незрозуміло покалічене тіло. Звичайно, йому б вистачило вміння і холоднокровності, однак це виглядало як робота людини з порушеною психікою. Кроне не вірив, щоб російська, дореволюційна армія, чи навіть Корнілов нагороджували психа. Таких людей під час війни, а може особливо саме під час війни, позбувалися швидко і ефективно, хоча й не завжди офіційно… Жоден солдат не хоче воювати поряд з божевільним. Отже, не дивлячись на докази, які вказували на колишнього корніловця, існувала можливість, що того, хто вже раз вбив у “Раю”, зовсім не спіймали і він може вдарити знову. Кроне пообіцяв собі не спускати очей з Юстини.

***

Юстина виглядала на стурбовану, сиділа навпроти Кроне надто прямо, старанно намагаючись зберегти байдужий вираз обличчя. Рука, якою вона торкалася його зап‘ястя, була холодною, дещо змінився сильніший ніж завжди запах парфумів. Офіцер не мусив ні про що питати, він чудово пам‘ятав, як пахне страх… З-за дверей невеличкого салону почулося якесь шарудіння. Щонайменше дві особи, подумав.

-- Що відбувається? – запитав він прямо.

-- Я…

-- Вже кілька хвилин ти намагаєшся мені щось сказати, але чомусь вагаєшся, може давай з цим покінчимо? – запропонував.

-- Йдеться про сьогоднішню ніч, -- визнала з нещасним виразом обличчя Юстина. – Всі бояться, ніхто не хоче залишатися сам, особливо зараз, коли з нами немає дядька. Пам‘ятаєш, я тобі казала, що до закінчення контракту ми зустрічаємося тільки з одним чоловіком?

“Двієчник” байдуже кивнув головою, його не цікавили внутрішні правила навіть найрозкішнішого борделю.

-- Мої дві подруги не мають сьогодні… партнерів. Їм доведеться спати самим, бо їхніх чоловіків немає у Варшаві.

-- “Рай” далі працює? – здивувався Кроне. – Не дивлячись на те, що трапилося?

-- Для декого це навіть додатковий стимул, -- дівчина цинічно усміхнулася. – Годі про це, я хотіла попросити тебе…

-- Так?

-- Можна ми всі троє проведемо з тобою ніч? Я не маю на думці ніяких… забав. Звичайно, я тебе потім винагороджу, -- додала вона швидко.

-- Ще слово і дістанеш по губах, -- попередив тихо, майже пошепки Кроне. – Те, що ти працюєш повією, не змінює факту, що ти людська істота. Ким би я був, якби відмовився допомогти жінці, будь-якій жінці, в такій ситуації? – знизав він плечима.

-- Ходімо в твою кімнату, своїх подруг теж запрошуй.

-- Звідки ти знаєш, що вони… -- почала Юстина, оглядаючись на двері.

-- Я вже п‘ять хвилин як чую їх, -- пояснив він холодно і зміряв її важким поглядом. – Правда, не намагайтеся ніколи крастися. У вас до цього немає таланту.

-- Можна їх покликати?

-- Звичайно.

За мить до кімнати зайшла чорнява К‘яра і якась струнка блондинка з інтенсивно зеленими, майже котячими очима, якої Кроне не знав. Екзотична красуня цілком професійно тримала загрозливого виду викидний ніж, а її ясноволоса подруга намагалася приховати в складках сукні двозарядний Деррінджер поважного калібру.