Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська

В темряві вималювалася якась постать, він побачив її цілком виразно. То був білявий хлопець, але замість обличчя в нього була жахлива кривава маска. Пасовський утупився в нього, йому вчулось, ніби той щось каже. Пасовський здригнувся й протер очі. Привид зник. Останнім зусиллям в'язень підвалу вхопив закляклими пальцями ножичка, пошкандибав до дверей і став дряпати тверду кору…

Ранок у п'ятницю видався тихим, безсніжним, мороз не перевершував двох градусів, про кращу погоду для поїздки годі було й мріяти. Скоріше через неуважність свого шефа, ніж завдяки його доброму серцю, Щенсний отримав «полонез» на цілий день і під'їхав під дім Турського відразу після восьмої. В машині ще сиділи капітан Полонський і сержант Яблонський — досвідчений фахівець із кримінального відділу; він завжди брав участь в операціях, коли ситуація була досить заплутаною. А саме так нині її оцінив Щенсний.

Був у машині ще й невеликий світло-бурий пес, породи такса, на ім'я Маг. Пес належав сержанту, їздив з ним усюди, де тільки було можна, і допомагав, як умів. З допомогою майора Турський спустився ліфтом, обережно сів у машину. Маг тихо гавкнув, обнюхав ногу в твердому гіпсі, а потім спокійно поклав на неї свою довгу голову з іще довшими оксамитовими вухами. Яблонський хотів його прогнати, але Турський розсміявся й не дав. Йому здавалося, що він через гіпс відчуває тепло собачого тіла. Поїздка його тішила — це давало змогу втекти з-під нагляду лікарів і дружини.

Майор вів «полонез», перемовляючись із капітаном Полонським, який сидів поруч. Капітан ставився до справи досить скептично.

— Якщо там і є підвал, — казав він, — то що нам з того? Знайдемо трохи сміття або в найкращому разі — покинуте лігво якихось волоцюг.

— Може, й так, — пробурмотів Щенсний, — а може, й ні… Слухай, я боюсь, коли б Пасовський Не втік.

— Куди?

— За кордон. Прикордонників ми попередили, але він, мабуть, добрий актор і неабиякий пройда. Ти ж знаєш, зараз аж надто легко прослизнути з чужим паспортом, особливо в гурті іноземних туристів. Це теж наслідок нинішньої вседозволеності в нашій країні.

— Ну гаразд, але чому ти вважаєш, що він може чкурнути?

— Бо його вже кілька днів немає вдома. Ми перевіряли.

— А що каже дружина?

— Трохи занепокоєна, але вона звикла до його мандрів.

— Він поїхав «опель-рекордом»?

— Ні.

— То, може, повернувся до постаті Уража та тієї квартири на Празі?

— Виключено. Квартиру замкнено, опечатано, і вона під наглядом дільничного інспектора. Власне, втеча немає для Пасовського сенсу. Навіщо було влаштовувати інсценізацію смерті Якуба Уража, щоб усе починати спочатку?

— Ти впевнений, що Пасовський — це Ураж?

— Іще не зовсім. Але багато чого про це свідчить. Розумієш, ми саме для цього їдемо на Урочище. Я мушу пересвідчитися, що в лісі немає більше жодних слідів… Там може виявитися добре обладнане скупницько-злодійське лігво. І ще скажу; я вважаю, що Мрозіка вбито через те, що він випадково або свідомо викрив цю схованку. Отже, сьогодні мусимо знайти відповідь на всі ці запитання.

Машина в'їхала в ліс. Турський щось розповідав сержантові. Маг висловлював своє незадоволення, коли «полонез» підкидало на корчах та вибоях, тому Яблонський узяв його на коліна.

Раптом капітан вигукнув:

— Дивіться — на галявині стоїть машина!

— Справді… — відгукнувся Щенсний, пригальмовуючи. Офіцери перезирнулися й сягнули по пістолети.

— Лише одна машина… — пробурмотів сержант. — У «фольксвагені» вміститься не більше п'яти!

Він розстебнув куртку, за поясом у нього теж стирчав пістолет.

Турський здивовано зиркав на них, нічого не розуміючи.

— Ось тут стояли наші намети, — кивнув він рукою на галявину. — Чому ми не їдемо далі?

— Зараз поїдемо.

Полонський і сержант із собакою вискочили з машини і почали уважно роздивлятися довкола. Маг байдуже нюхнув землю, махнув хвостом і не став гавкати. Майор повільно під'їхав до «фольксвагена» й зупинився поряд. Темно-синя машина була вкрита снігом. Двигун уже, мабуть, давно охолов. У замку запалювання висіли ключики.

Щенсний вийшов з машини, підступив до «фольксвагена» й відчинив дверцята, намагаючись зрозуміти, що тут сталося, хто, коли й навіщо покинув машину. Він побачив акуратно складені речі, легкий плед, недбало кинутий на сидіння, кілька недокурків в попільничці, термос, невеликий згорток поряд, — мабуть, бутерброди.

— Сподіваюсь, водія ніхто не вбив, — напівжартома кинув Полонський. — Але тут його нема досить давно. Подивися — снігу не було вже три дні, а машину добре-таки занесло, отже, вона стоїть тут щонайменше від вівторка. Ага, ось і газета, — сягнув він по «Жицє Варшави». — Номер за понеділок! Тобто — за сьоме грудня. А нині в нас одинадцяте.

Сержант роздивлявся довкола, хотів відшукати сліди людини, яка відійшла од «фольксвагена» й досі не повернулась. Але галявину вкривав сніг, на якому помітні були лише дрібні хрестики пташиних лапок — це, мабуть, розгулювали ворони.

— Треба ретельніше обшукати машину, — наказав майор. — Може, це щось нам підкаже.

Раптом Маг, який досі без особливої зацікавленості обнюхував брилу за брилою, настовбурчив холку й загарчав. Яблонський підбіг до нього. Пес гарчав біля товстого великого стовбура, що лежав поміж каменями. Дерево було старе й порохняве, певно, його звалив вітер.

— Що там, песику? — Сержант схилився над стовбуром. — Ну, що ти там винюхав?

Маг сердито гаркнув, притулив чорного вогкого носа до порепаної кори, якусь мить нюхав, потім несподівано почав дряпати землю біля дерева й гавкати. Яблонський опустився навколішки біля собаки, але нічого цікавого не помітив.

— Може, там лисиці? — припустив капітан.

Тим часом Турський виповз із машини і роздивлявся довкола. Краєвид був цілком інший, ніж тоді, коли кілька років тому на Урочищі стояв археологічний табір. Тоді було літо, брили поросли височенним бур'яном і кущами дикої малини. Але дещо Турський все-таки запам'ятав, бо докульгав до поваленого дерева, подивився вгору на верхівки трьох сосен, що росли одна біля одної,