Операція «Вольфрам» - Єжи Едігей
— Не бійся, я зачекаю.
Дівчина обережно прочинила двері, роззирнулася на всі боки і швидко вислизнула в коридор.
Одягаючись, Антон Міллер з приємністю думав, що, хоч йому майже п'ятдесят, його тіло і досі подобається молодим дівчатам. Адже Марієтта молодша за нього щонайменше на двадцять п'ять років. Зате як ураз зауважила вона його прорахунок з тими новими костюмами й сорочками, привезеними аж із Цюріха! Треба бути обачнішим.
Збираючись у Кейптаун, Міллер зібрав трохи інформації про місцеві торговельні фірми. Приготував також понад десять пропозицій про поставку швейцарських промислових товарів. Звісно легальних, які могли стати приводом до конкретніших розмов. Передовсім належало завести знайомства і завоювати довіру.
Розділ III
П'ЯТЬ МАЛЕНЬКИХ КАМІНЧИКІВ
Чотири наступні дні Антон Міллер був дуже зайнятий: відвідував торговельні фірми та великі промислові підприємства, розмовляв з багатьма людьми, пропонував. Коротше кажучи, поводився так, як і повинен поводитися солідний цюріхський бізнесмен.
Проте результати зустрічей були украй незначні. Зустрічали його чемно, частували кавою і келишком коньяку, вислуховували пропозиції, а потім казали, що фірми мають своїх постійних постачальників або що їх зовсім не цікавить імпорт з Європи. Нікого не спокусили низькі ціни, пропоновані Міллером. Коли ж він починав розмову про постачання товарів, заборонених ембарго, то співрозмовники вдавали, що не розуміють, або відразу припиняли переговори. Ці товари явно потрапляли в Кейптаун іншими, невідомими йому шляхами.
Лише дві фірми зацікавилися цюріхським бізнесменом і замовили невеликі партії контрольно-вимірювальної апаратури та антикорозійного лаку. Можливий прибуток від цих контрактів був настільки мізерний, що навіть не покривав вартості квитка від Цюріха до Кейптауна і назад. Щоправда, всі директори фірм запевняли Міллера, що після пробних замовлень збільшать обсяг імпорту, та ж не про це мріяв гість із Європи.
Коли б не Марієтта, яка трохи скрашувала перебування швейцарця в Кейптауні, Антон ладен був визнати свою поїздку до Південної Африки ще однією невдачею. Проте навіть найгарніша і найпослужливіша коханка не замінить чоловікові грошей. Особливо якщо готівка тане з катастрофічною швидкістю і нема ніякої надії на нові прибутки. Міллер дратувався дедалі більше. Нічого не винному кельнерові з готельної кав'ярні перепало за те, що приніс, як видалося Міллерові, не досить гарячу каву, зате надто охолоджене червоне вино. Навіть адміністратор мусив просити вибачення в запального іноземця.
На п'ятий день, коли Антон Міллер усерйоз розмірковував, чи не варто вже замовити квиток на перший-ліпший літак у Європу, почувся делікатний стукіт у двері. Коли швейцарець відчинив їх, у кімнату зайшло двоє чоловіків: білий і негр. Перший був якийсь на диво малий і потворний. Його миршаве обличчя ясніло штучною посмішкою. Другий, з досить світлою, як на негра, шкірою, був широкоплечий і кремезний.
— Можете не хвилюватися, — мовив білий, — нас ніхто не бачив. Ми не їхали ліфтом, а прийшли сюди сходами.
— Слухаю вас.
— Погляньте сюди, — миршавий поклав на стіл п'ять маленьких сірих камінчиків і, вдаючи страх, роззирнувся по кімнаті, чи, бува, не слідкує хтось за ним.
— Що це таке?
— Це скарб, — розсміявся негр. — Діаманти чистої води. Чимало таких камінчиків лежить у сейфах компанії «Де бірс». Їх знайшов мій брат в одній із копалень у провінції Трансвааль, де він працює. А знайшовши, одразу ковтнув. Йому пощастило — ніхто того не помітив. Брат живе в бараку біля копальні, і робітники не мають права виходити за огороджену територію, але ми й тут дали собі раду. Цей білий пан — наш приятель, він допоміг перевезти діаманти в Кейптаун. Віддамо їх панові за п'ять тисяч доларів, а в Голландії будь-який ювелір дасть за них щонайменше в чотири рази більше. Після шліфовки кожен камінчик уже коштуватиме десять тисяч доларів.
— Я не візьму, — коротко мовив Міллер. Він одразу запримітив, що діаманти справді вартісні. І хто знає, якби Марієтта не попередила, можливо, й піддався б спокусі.
— Розумію, — обізвався миршавий. — Ви не маєте при собі готівки. Можете видати нам чек або навіть вексель. Ми віримо швейцарцям, знаємо, що це чесні люди, які не скривдять бідних негрів. Їм і так нелегко жити в цій країні. П'ять тисяч доларів — то для них не лише гроші. Це водночас і нагода вибратися з пекла, в якому вони мусять животіти.
— Заберіть ці камінчики й пошукайте когось дурнішого.
— Ви боїтесь, що вони фальшиві? Ми залишимо їх тут до завтрашнього дня. Майже кожен житель Кейптауна розуміється на діамантах. Покажете їх будь-кому, і кожен визнає, що це чудові діаманти. Після шліфовки вони засяють блакитним світлом.
— Повторюю: заберіть їх. Я не хочу мати з тим нічого спільного.
— Ви і досі не вірите нам? — негр доброзичливо посміхався. — Зате ми цілком довіряємо панові. Завтра ще дякуватимете нам, що облагодили таку вигідну справу. А щодо вивезення діамантів у Європу, то з цим не матимете труднощів, таку дрібничку легко сховати. Та й швейцарських громадян ніколи не обшукують в аеропорту.
— Або забирайте ті камінчики, або я викину їх, — промовив Міллер, узяв камінчики в руку й, підійшовши до відчиненого вікна, зробив рух, ніби справді намірився викинути діаманти на подвір'я готелю.
— Не смій! — гукнув негр, із кулаками кидаючись на Міллера, але той був спритніший. Не випускаючи діамантів, коротким боковим ударом поцілив нападника в щелепу. Такий удар боксери називають «поцілити в точку». Негр, мов лантух з піском, м'яко осів на килим.
— Ти, каналіє! — гукнув білий, стромляючи руку в кишеню, але й цього разу Антон Міллер виявився спритнішим. Йому не вперше доводилося брати участь у подібних зустрічах, і він добре знав, що робити із суперником, який хапається за зброю. Ударивши ногою в живіт, зігнув миршавого навпіл, а тоді ще вдарив ребром долоні в шию.
Міллер спокійно, не кваплячись, витягнув шнури обох ламп з розеток і вправно зв'язав ними нападників. Потім обшукав їх. У негра знайшов ще один пістолет. Обидва мали права водія, і швейцарець виписав з них прізвища провокаторів. Білого звали Вільгельмом Ейндговеном, а негра — Томасом Маланом.
Міллер поклав на столі діаманти, пістолети і документи, потому знайшов у телефонній книзі номер редакції «Івнінг стар» — популярної післяобідньої газети.
— Мене звуть Антон Міллер, — мовив він у трубку. — Я — швейцарський громадянин, бізнесмен з Цюріха. Живу в готелі «Інтерконтиненталь», номер 927. Щойно на мене напало двоє людей: негр і