Кишеня, повна жита - Агата Крісті

— Де ваша дочка тепер, мем?

— Я вам сказала. У мене немає дочки. Не існує більше такої особи, як Рубі Маккензі.

— Ви хочете сказати, вона померла?

— Померла? — Жінка несподівано засміялася. — Для неї було б краще, якби вона померла. Набагато краще. Набагато, набагато краще. — Вона зітхнула й неспокійно заворушилася на своєму місці. Потім тоном несподіваної формально досконалої чемності повідомила: — Пробачте мені, але, боюся, я справді більше не можу розмовляти з вами. Ви бачите, час спливає дуже швидко, а я повинна прочитати свою книгу.

На подальші запитання інспектора Ніла місіс Маккензі більше не відповідала. Вона лише відмахувалася від нього з легким роздратуванням і не відривала очей від своєї Біблії, водячи пальцем по тих рядках, які читала.

Ніл підвівся на ноги й пішов геть. Він мав ще одну коротку розмову з директором закладу.

— Якісь із родичів її навідують? — запитав він. — Дочка, наприклад?

— Дочка, якщо не помиляюся, приходила навідати її за часів мого попередника, але її візит так схвилював нашу пацієнтку, що їй рекомендували більше не приходити. Відтоді всі справи залагоджуються через адвокатів.

— І ви не маєте уявлення, де ця Рубі Маккензі перебуває тепер?

Директор закладу похитав головою.

— Ані найменшого.

— Ви не знаєте, наприклад, одружена вона чи ні?

— Не знаю. Усе, що я можу для вас зробити, — це дати вам адресу адвокатської фірми, з якою ми працюємо.

Інспектор Ніл уже зустрічався з тими адвокатами. Вони були неспроможні (чи сказали, що неспроможні) повідомити йому нехай там що. Вони мали у своєму розпорядженні фонд, який заснувала місіс Маккензі. Усі розпорядження було зроблено кілька років тому, і після того вони не зустрічалися з місіс Маккензі.

Інспектор Ніл спробував роздобути опис Рубі Маккензі, але результати були незадовільними. До пацієнтів приходять стільки відвідувачів, що через кілька років вони втрачають свою індивідуальність і, можна сказати, зливаються в одне обличчя. Сестра-хазяйка, що працювала тут багато років, із великими труднощами пригадала, що міс Маккензі була маленька на зріст і темноволоса. Ще одна санітарка, єдина, яка служила в закладі протягом досить тривалого проміжку часу, пригадала, що міс Маккензі — жінка міцно збудована з білявим волоссям.

— Ось де ми перебуваємо, сер, — повідомив інспектор Ніл, доповідаючи про результати свого розслідування заступникові комісара. — Усі персонажі химерного дитячого віршика перебувають на місці, і це має щось означати.

Заступник комісара замислено кивнув головою.

— Дрозди в пирозі натякають на шахту «Дрозди», жито в кишені отруєного має щось спільне з млинцями, якими Адель Фортеск’ю заїдала свій чай (хоч це не вельми переконує, зрештою, хто не їсть млинці з медом, коли п’є чай?). Третє вбивство — дівчина, задушена панчохою, і її ніс, затиснутий прищепкою для білизни. Так, це справді божевільне поєднання, але нехтувати його неможливо.

— Стривайте хвилину, сер, — сказав інспектор Ніл.

— Що там у тебе таке?

Ніл нахмурив брови.

— Щось у цій версії мене не задовольняє. Щось не збігається. Але що саме? — Він похитав головою й зітхнув. — Тут є якась помилка, але яка саме, я поки що не можу збагнути.

Розділ двадцять перший

І

Ланс і Пет блукали навколо добре доглянутих моріжків, що оточували «Тисову хатину».

— Я не хочу образити твої почуття, Лансе, — промурмотіла Пет, — коли скажу, що бридкішого саду я ніколи не бачила.

— Ти їх не образиш, — сказав Ланс. — Тобі він і справді так не подобається? Я ніколи про це не думав. Якщо не помиляюся, то тут є троє садівників, які працюють дуже старанно.

Пет сказала:

— Можливо, у цьому й причина. Грошей витрачено чимало, а індивідуального смаку не відчувається. Хоч усе тут, думаю, зроблено як годиться: і рододендронів вистачає, і, сподіваюся, усі вони висаджені в належний час.

— А що ти, Пет, посадила б в англійському саду, якби він у тебе був?

— У моєму саду, — сказала Пет, — росли б сокирки, мальви й кентерберійські дзвіночки, там не було б жодної клумби й жодного з цих жахливих тисів.

Вона окинула темні тисові живоплоти зневажливим поглядом.

— Асоціативне мислення, — відразу визначив Ланс.

— Я відчуваю моторошний страх, коли намагаюся уявити собі отруйника, — сказала Пет. — Це має бути жахливий, наповнений похмурими думками, мстивий розум.

— То ось як ти його бачиш? Дивно! Я думаю про нього лише як про чоловіка діловитого й холоднокровного.

— Либонь, можна подивитися на нього й так. — Вона замовкла, а тоді сказала з легким тремтінням: — А проте скоїти три вбивства… Той, хто це вчинив, мусить бути божевільним.

— Так, — сказав Ланс тихим голосом. — Боюся, що так. — Потім, перейшовши на різкий тон, він сказав: — Ради Бога, Пет, утікай звідси. Повернися до Лондона. Поїдь униз до Девонширу або вгору до озер! Поїдь у Стретфорд-на-Ейвоні або в Норфолкське графство, там є чим помилуватися. Поліція не стане тебе затримувати — ти не маєш до цих подій ніякого стосунку. Ти була в Парижі, коли вбили старого, й у Лондоні, коли померли двоє інших. Повір, я стривожений до смерті, що ти перебуваєш тут.

Пет хвилину помовчала, а тоді спокійно сказала:

— Ти знаєш, хто це зробив, чи не так?

— Ні, не знаю.

— Але ти думаєш, що знаєш… Тому ти й боїшся за мене… Скажи мені, хто це.

— Я не можу тобі сказати. Я нічого не знаю. Але я благаю Бога, щоб ти звідси поїхала.

— Любий, — сказала Пет, — нікуди я не поїду. Я відчуваю, що повинна залишитися тут. Чи на краще, чи на гірше. — Потім сказала несподівано зміненим голосом: — Проте зі мною завжди виходить на гірше.

— Ради Бога, що ти маєш на увазі, Пет?

— Я приношу нещастя. Ось що я маю на увазі. Я приношу нещастя кожному, хто стає мені близький.

— Дурненька моя, кохана, ти мені не принесла нещастя. Ти хіба забула, що після того як я одружився з тобою, старий покликав мене додому й захотів зі мною заприятелювати?

— Це так, але що сталося, коли ти сюди приїхав? Немає сумніву, що я приношу людям лихо.

— Моя дорогенька, ти не маєш найменшого стосунку до цих подій. Ти просто надто забобонна, ото й