Азартні ігри з долею - Іво Брешан
Професорові залишалося зробити те, що він в таких випадках регулярно робив після балансування над проваллям: сісти на камінь у вигляді лави, відпочити там кілька хвилин, а тоді повертати. Якщо й тепер нічого не станеться, йому не залишиться нічого іншого, як відступитись від усього цього. Погроза, яку він озвучив отцеві Луці, була звичайнісіньким блефом; в його голові не було навіть тіні думки, щоб своїми міркуваннями поділитися з поліцією чи з кимось іншим, тим паче, що він не був впевнений у тому, що перебуває на правильному шляху. В такому разі пакрацький злочин та вбивство трьох свідків назавжди залишаться приховані вуаллю таємниці. Можливо, що Дуда знає й це; він достатньо розумний, аби міг легко зробити такий висновок, якщо достатньо глибоко дослідив і пізнав професора Тюдора, тому нічого й не робить. Однієї миті він подумав, що, можливо, усі його комбінації — це дірка від бублика. А якщо там у кущах немає нікого і якщо нікого не було там увесь цей час? Та мить наштовхнула його на думку зробити ще останню спробу. Якщо й це не вдасться, то він підніметься з лави й повернеться у місто. Біс із тим Дудою! Він зізнається Бонетті, що програв та віддасть йому гроші із сейфа. А тоді спробує змиритися з тим, що цим світом владарює безумство і забуде про те, що Дуда та пакрацький злочин взагалі колись існували. Якщо, звичайно, матиме достатньо сили, щоб з усвідомленням цього жити спокійно далі.
Саме коли збіг час, який він зазвичай проводив на лаві, він вирішив скористатися останньою можливістю. Раптом голосно, так, аби його в нічній тиші здалеку можна було почути, сказав:
— Чи не було б розумніше сісти тут поруч зі мною, замість того, аби там сидіти причаївшись, як перепілочка? У нас було б багато про що поговорити.
Гілки в кущах зненацька затріпотіли, почувся шум, а тоді з гущавини виринула тінь людини, яка попрямувала до нього. Франко не виказував ні найменшого страху чи напруження; він сидів спокійно, поклавши ногу на ногу, наче й справді чекав, що Дуда складе йому компанію заради приємної бесіди. Коли чоловік підійшов до нього впритул, так що він його міг, осяяного місяцем, ясно бачити, Тюдор упізнав — Серафіна Ретеля. Франко лише тріумфально подумав, що аніскілечки цим не здивований.
— До біса! — сказав Ретель, сідаючи поруч з ним. — Ви маєте очі, які бачать крізь кущі вночі?
— Для деяких речей, Серафіне, мені не потрібні очі, аби бачити. Значить, це все ж таки ти!!!
— Дуда, власною персоною. Так, як ви із самого початку здогадалися.
— І що тепер робитимемо? Сподіваюся, що тобі отець Лука переказав мою пропозицію. То, що ти вирішив?
— Отець Лука? Пропозицію?! Про що ви говорите, професоре? Я його не бачив відтоді, як він мені таку свиню підсунув. Я з ним більше не спілкуюся.
Тюдор закляк, як спаралізований, і роззявивши рота дивився на нього. Він усього очікував, крім оцього. Його комбінаторика, його страхи, сподівання — все це було намарне. Він одразу ж зрозумів, що речі відбувалися зовсім іншими шляхами, ніж він придумав, і пройшли повз його припущення та передбачення. Він ледве зміг вичавити з себе:
— Тобто, ти хочеш сказати, що тобі ніхто нічого не переказував, тож ти прийшов сюди лише...
— Тільки за власним бажанням, якщо ви про це подумали. Чи, можливо, за покликом долі, хто його знає. Проте справжньої, тієї, яку ви називаєте логосом, а не тієї, яка мене до цього часу заводила на криву стежку. Я чекаю на вас тут щодня відтоді, як прочитав все про Ану. Вранці та ввечері. Я не хотів вас відволікати, поки ви робили свої вправи, аби ви не втратили рівноваги, тож до цього часу я ховався, докладаючи всіх зусиль поводитися якомога тихіше.
— То ти, виходить, не маєш наміру вбити таку небезпечну людину, як я?
— Що це вам спало на думку, на Бога! Навпаки. Мені вкрай потрібна ваша допомога. Чи пригадуєте ви, як я вас у готелі питав, чи майбутнє наперед визначене?
— Як не пам’ятати! Тоді я подумав, що ти збираєшся заподіяти Ані якесь зло.
— Боже збав! Тоді я навіть не знав, що вона в готелі. Навпаки, коли я прочитав у газетах, що мене розшукують як військового злочинця, я запитав себе: якщо все те, що відбувалося у Пакраці, було продиктовано вищою волею, чи не є моїм обов’язком прийти з повинною та все чесно розказати? Проте тоді ви розплющили мені очі... відкрили мені, що це логос. І що насправді значить підпорядковуватися йому. Я зрозумів, що не був тоді ніяким знаряддям долі, як я раніш думав, а був знаряддям начальників, які з-за моєї спини доводили свою любов до батьківщини. А тепер знову з-за моєї спини схотіли продемонструвати свою демократичність. Це навіть ті самі люди. Тому я відмовився від свого задуму. Все, що б я не сказав, було б використане проти мене, як бумеранг.
— Наскільки пригадую, тоді ж я сказав тобі, що логос — це й найбільший моральний закон. Можливо, ти все ж таки мусив це зробити, незважаючи на те, що б на тебе чекало.
— Я лише тепер це повністю усвідомив, після усіх останніх подій. І абсолютно точно вирішив це зробити. Проте перед цим я хотів поговорити з вами. Я мушу у якийсь спосіб переконатися, що справа не піде хибним шляхом.
— Здогадуюся чому. Бензол наступає тобі на п’яти.
— Знаєте про нього? Тоді вам усе ясно. Не заперечуватиму, і на мені лежить частина вини. Після тієї нашої розмови я зателефонував йому і почав вимагати, аби він сказав мені правду про пакрацьку різню... звідси все й почалося. Я й уявити не міг, що цим відкрив скриньку Пандори. Він відразу ж з’явився тут, у місті, і мені стало ясно навіщо: він прибув ліквідувати мене. Він обов’язково виконав би це, якби я не сповістив йому, що в моєму розпорядженні є деякі документи, які здатні пролити світло і на його участь у цій справі. І наскільки добре ці аргументи сховані.
— Ах, ось як! Тепер я ясніше можу побачити деякі речі. Він,